РеабіЦентр: захисники потребують не тільки фізичної реабілітації, а й реабілітації душі

Щорічний благодійний захід «Майстри добра» від Forbes Ukraine, що пройшов у серпні цього року у Львові, став справжнім майданчиком для якісного нетворкінгу між представниками українських благодійних фондів, волонтерами та бізнесом. Одним із 400 гостей форуму став колишній військовослужбовець Корпусу морської піхоти США Якоб Кепка. Він приїхав до Львова та познайомився з Олесем Довгим, автором ініціативи «РеабіЦентр». Перший проєкт ініціативи реалізовано на базі Інституту травматології та ортопедії, де зараз проходять відновлення українські військові після важких поранень і втрати кінцівок.

Маючи власну історію відновлення після ампутації ноги, Якоб хотів донести пацієнтам «РеабіЦентру», що життя не закінчується, якщо вірити. Попри поважний 67-річний вік і відсутність правої ноги вище коліна, він щодня їздить на велосипеді, організовує та сам бере участь у велопробігах, долаючи в середньому по 90 км на день. Про історію Якоба Кепки, його благодійний велопробіг на підтримку українських військових HopeRaising Expedition читайте в матеріалі Forbes BrandVoice.

Про «РеабіЦентр» 

«РеабіЦентр» – ініціатива Олеся Довгого, метою якої є збільшення потужностей для реабілітації захисників і захисниць України. Перший реабілітаційний простір загальною площею понад 500 кв. м збудовано на базі Інституту травматології та ортопедії Національної академії медичних наук України (НАМНУ). Центр оформлений за європейськими стандартами: має зал для механотерапії, лікувальний та масажний зали, кабінет фізіотерапії, інклюзивні вбиральні тощо. Реабілітаційний центр розрахований не лише на проходження реабілітації та відновлення, а й проведення діагностики. «РеабіЦентр» здатен приймати 1000 військовослужбовців на рік. Партнерами проєкту виступили українська інжинірингова компанія СBM Forum, БФ «Спільна справа», БФ Solidarity та інші приватні донори. Двері першим пацієнтам «РеабіЦентр» відкрив у липні 2024 року. Наразі він працює в тестовому режимі, триває встановлення обладнання та навчання лікарів.

Читать больше Свернуть

Сила духу без кордонів

Якоб Кепка на прізвисько «Куба» – канадець польського походження. Будучи молодим юнаком, вступив до Корпусу морської піхоти США, про службу в якому мріяв змалечку. Але побудувати карʼєру морського піхотинця Якобу не судилось: у 1984 році під час тренування внаслідок нещасного випадку він пошкодив коліно. Чоловік попрощався зі службою, а згодом його спіткала ще одна біда: через біль у пошкодженому коліні він більше не міг займатись улюбленим хобі – їздою на велосипеді. Загалом протягом наступних 13 років Якобу зробили шість операцій по заміні колінного сустава, але краще чоловіку від цього не ставало.

«Після кожної операції якість мого життя тільки погіршувалась, – розповідає Якоб Кепка. – Біль був настільки нестерпним, що я приймав опіумомісткі речовини та запивав їх алкоголем. Все було настільки погано, що в 2014 році я вже благав лікарів про ампутацію ноги». Коли це сталось, Якоб почав завзято готуватись до протезування: по шість годин на день працював у тренажерному залі, навантажуючи себе кардіо і силовими тренуваннями. «В мене була мета: після протезування навчитись ходити так, щоб ніхто не здогадався, що в мене немає ноги, – говорить Якоб. – І, звісно, моєю головною мрією було знову сісти на велосипед».

Два роки наполегливого тренування з іспанським тренером, параолімпійським чемпіоном, допомогли Якобу здійснити мрію та знов опанувати їзду на велосипеді. «Часом мені було настільки важко, що хотілося все кинути. Але я просто продовжував крутити педаль», – каже Якоб Кепка. Його велосипед має лише одну педаль і спеціальне пристосування для більш комфортної їзди за допомогою однієї ноги.

Коли в 2022 році в Україні почалася повномасштабна війна з Росією, Якоб Кепка почав волонтерити в корпусі гуманітарної допомоги в Польщі. «Спочатку ніхто не хотів брати собі у помічники літнього чоловіка з протезом. Але волонтерам конче була потрібна людина зі знанням польської та англійської», – посміхається Куба.

Саме в Польщі Якоб зустрів людей, з якими разом пізніше організував велотур HopeRaising Expedition на підтримку українських військових. У його межах за один місяць разом із командою Якоб проїхав на велосипеді з Кракова до Києва. Протягом всього шляху чоловік відвідував шпиталі та реабілітаційні центри у Львові, Житомирі, Бородянці, де спілкувався з військовослужбовцями, медиками та ветеранами, а закінчив пробіг у Києві, завітавши до пацієнтів «РеабіЦентру».

«Немає якоїсь чарівної палички, щоб раз – і люди знову віднайшли сенс життя. У кожного має бути власна мотивація. Для мене це був спорт, для когось це може бути бажання повести дочку до вівтаря, – пояснює Якоб. – Моя робота – посіяти зерно надії в українських хлопців. Я тут, щоб показати їм: можливо все. Я молюсь за всіх них, навіть коли не маю змоги бути поруч».

Повернення до життя

Нині одним із пацієнтів «РеабіЦентру» є ветеран російсько-української війни Олександр Булейко. Чекаючи на протезування, чоловік проходить у центрі психологічну та фізичну реабілітацію. До повномасштабного вторгнення він жив звичайним життям: піклувався про родину, працював у сфері оцінки рухомого й нерухомого майна. У 2022 році, як тільки відправив дружину й дітей за кордон, Олександр пішов добровольцем на фронт, службу проходив у десантно-штурмових військах.

«Я отримав поранення в травні 2023 року. Тоді найважчими ділянками фронту були Луганська та Донецька області, у районі Срібнянського лісу, – розповідає чоловік. – Ми вийшли на завдання – дві групи по чотири людини, я йшов першим у першій групі і натрапив на протипіхотну міну. Тоді з першої групи вижив я один».

Хлопці з другої групи винесли пораненого Олександра з зони боїв. Спочатку чоловік проходив лікування в Дніпрі: Ще пів року він лікувався в Національному Науковому Центрі хірургії та трансплантології імені О.О. Шалімова НАМН України – того потребували інші серйозні травми, які отримав Олександр. Пізніше чоловіка направили до Інституту травматології та ортопедії.

«Лікарі зробили все, щоб врятувати мої ноги, але не змогли: праву ампутували 3,5 місяця тому, ліву – місяць тому», – розповідає чоловік.

«У «РеабіЦентрі» я прохожу фізичну реабілітацію, працював із психотерапевтом у рамках підтримки від наслідків ПТСР. На жаль, не в кожного військового та ветерана є така можливість ментальної та моральної підтримки, як у мене. А вона потрібна нам всім і дуже важлива. Фахівці реабілітаційного центру відновили та відновлюють мій фізичний стан. А за відновленням фізичного стану покращується мій психологічний та моральний стан. І завдяки професійній команді реабілітаційного центру я відчуваю підтримку та повертаюся до цивільного життя».

Відновлення титана

До російсько-української війни Олександр Головко працював директором в IT-компанії і розвивав власне агентство інтернет-маркетингу Creative Seal. На фронт пішов добровільно: півтора роки служив в авіаційному підрозділі, був оператором БпЛА «Байрактар», пізніше перейшов у «велику» авіацію, працював практично з усіми типами літаків, що є в Україні. Через два роки служби Олександра перевели у сухопутні війська Збройних сил України, де він обійняв посаду оператора дрона.

«Якось ми прийшли на позицію, про яку дізнався ворог, – на нас скинули дрон. Внаслідок вибуху мене важко поранило: відірвало ногу та пальці на руці, пробило легеню, пошкодило другу ногу, – розповідає Олександр. – Хлопці з евакуаційної групи швидко приїхали, наклали турнікети та вивезли мене з небезпечної зони».

Перш ніж потрапити в «РеабіЦентр», Олександр проходив лікування у декількох шпиталях: у Купʼянську, Харкові, Житомирі та Києві.

«Важливо говорити про свої проблеми, особливо в колі побратимів, які пережили те саме. Власне, це і дав мені «РеабіЦентр». Психолог центру також допомагає мені, з нею ми пропрацьовуємо фантомні болі, інші ознаки тривожності, – розповідає Олександр. – З дуже важкого пацієнта, який потрапив у центр, за 23 дні я перетворився на людину, яка швидко відновлюється. Вже почав ставати на ліву ногу!».

За словами чоловіка, після тренувань він відчуває натхнення, бажання жити і тренуватись далі. «Приємно бачити, коли хтось із твоїх побратимів уже встав на «ноги» і бігає по своїх завданнях, – резюмує Олександр. – Мені для цього ще потрібно попрацювати, але я точно знаю, що зможу».