Енергетика – одна з небагатьох галузей, де форс‑мажори трапляються й у мирний час. У війну вони стають щоденними. Тимчасова окупація півночі, півдня та сходу України, «кільце» навколо Києва, постійні обстріли, влучання та блекаути – усе це понад 11 років випробовує українську енергетику. Але попри смертельну небезпеку, невизначеність і темряву великі й малі команди ДТЕК ідуть уперед – до світла й стабільності. Хто ці люди, які обирають залишитися в темряві, щоб інші жили у світлі?
Дмитро,
начальник видобувної дільниці шахти ДТЕК, Дніпропетровська область
Я прийшов у шахту, коли мені було 17. Два десятиріччя тому. Починав черговим електрослюсарем із ремонту обладнання, а останні три роки працюю начальником видобувної дільниці однієї з шахт. Коли почалася повномасштабна війна, шахта не зупинилася. Не зупинилася й наша дільниця, хоча частина людей пішли на фронт, а лінія фронту була зовсім поруч – всього за 50 км.
Під час блекаутів усе завмирало. Без електрики не працювали головні вентилятори, не відкачувалася вода, не їздив електротранспорт, а ліфти не могли піднімати людей на поверхню. Після зміни нам доводилося йти пішки 9 км підземними тунелями і підніматися на землю драбиною висотою 180 м. Але ми трималися. Такі умови згуртовують. Ми навчилися бути відповідальними не лише за себе, а й один за одного.
Попри обстріли, нестачу персоналу й блекаути ми продовжуємо видобувати вугілля і стабільно виконуємо план. Чому? Бо вугілля – це тепло і світло в будинках, школах і лікарнях. Це частина нашої боротьби за незалежність.
Олександр,
майстер у регіональних електромережах (РЕМ)
Першу ракетну атаку в ніч на 24 лютого 2022 року я зустрів удома з родиною. Але вже на ранок працював, реагуючи на аварійні відключення після обстрілів.
25 лютого я з вікна побачив, як з лісу виїжджали російські бетеери. Дружину з дитиною відправив на Рівненщину. Сам залишився в Ірпені. Разом із колегами намагався тримати енергосистему в стабільному режимі. Найстрашніше було стикатися з окупантами й працювати під обстрілами.
Коли Ірпінь окупували, я відпустив вахтових співробітників додому, а сам переїхав у Вишневе – на сусідню РЕМ, яка не була окупована. Там разом із колегами підтримували роботу РЕМ. Лише коли сталося повне відключення енергопостачання, поїхав до родини.
Повернувся через місяць, коли війська вже звільнили Київщину. Побачив зруйноване місто та розграбовану квартиру, в якій жили окупанти. Було важко все це бачити, відволікала робота. Разом із бригадою почали масштабне відновлення. На допомогу приїхали енергетики ДТЕК з Одеси та Дніпра. Привозили матеріали, допомагали на місці. Два місяці невпинної роботи – і на початку червня в Ірпені і Бучі увімкнули світло.
Катерина,
машиністка паливоподачі на одній із ТЕС «ДТЕК Енерго»
Я дев’ять років працюю машиністкою паливоподачі. Тієї ночі все починалось, як завжди: прийняла зміну, запустила конвеєри. І раптом – вибух. Мене відкинуло на кушетку, світло зникло, двері вирвало, в повітрі пил – нічого не видно. На щастя, телефон засвітився – я знайшла його, увімкнула ліхтарик і вибралася. Станція встояла. Отже, треба було знову подавати паливо. Я повернулась до конвеєрів, хоча й почувалася погано – допрацювала до кінця зміни. Потім у лікарні виявили струс мозку й контузію. Але тоді я думала про одне: станція має працювати.
Як потім дізналась, це було пряме влучання за чотири метри від мене.
Дмитро,
машиніст енергоблоку на одній із ТЕС «ДТЕК Енерго»
Я працюю на ТЕС 20 років. Слідкую, щоб усі системи на станції працювали правильно: контролюю роботу турбіни, охолоджувальних систем і генератора, стежу за температурою, тиском пари та рівнем води. Коли почалися перші прильоти, я був на станції. Блоки працювали, за пультами сиділи люди – звичайна зміна. Раптом вибух.
Спрацював захист, і блоки почали відключатися. Здавалося, що ракета влучила прямо в турбінне відділення, але насправді вона влучила в насосну станцію і знищила її вщент. Найстрашніше тоді було те, що не знав, куди надійно сховатися – вибухи лунали і позаду, і попереду, і не ясно, куди прилетить наступного разу. Робота на станції складна навіть у мирний час, а під час війни її складність зростає удесятеро. Вже тричі разом із колегами доводилося боротися з вогнем після прильотів.
Якось після влучання загорілася частина даху головного корпусу. Рятувальники ДСНС намагалися загасити пожежу, але струменя води не вистачало. Треба було йти ближче до вогню по даху, який хитався і міг обвалитися. Я добре знаю станцію, тому взяв пожежний рукав, по балках дійшов до центру даху і загасив пожежу. Було страшно, не приховую: попереду вогонь, під ногами слизький дах, що хитається. Але я уявляв собі наслідки для станції, якщо я не справлюсь, і йшов.
Після прильотів усі працювали разом – машиністи, обхідники, начальники. Розчищали завали, перевіряли обладнання. Головне завдання – якнайшвидше запустити техніку, бо кожна затримка означала, що люди залишаються без світла.
Роман,
інженер-електромеханік на одній із СЕС, ДТЕК ВДЕ
24 лютого я, як і завжди, о 8‑й ранку поїхав на роботу. Хоча вже тоді українські ЗМІ повідомляли, що росіяни наступають на Херсонщину, я подумав, що маю робити те, що залежить від мене. Паніки, страху, бажання виїхати не було. Моя справа тут. Мій дім тут.
Коли наше село опинилося в окупації, я залишився один на станції з 37 000 сонячних панелей. Щодня вмикав обладнання, фіксував несправності й пошкодження, надсилав звіти. Намагався допомогти батькам і односельцям – ремонтував лінії після обстрілів, підтримував електропостачання будинків. У червні росіяни підпалили територію біля станції – скинули з гвинтокрилів легкозаймисті речовини поряд із сухим зерном. Ми з братом гасили пожежу самі. Один уламок сонячної панелі я залишив собі – як памʼять про те, якою вона була до обстрілів.
Та найбільших пошкоджень завдали не пожежі, а саме касетні боєприпаси. Було пошкоджено майже 12 000 панелей, постраждали інвертори й трансформатор. Частину обладнання росіяни просто викрали під час окупації. У жовтні 2022 року ЗСУ звільнили наше село. Відновлювати станцію допомагали працівники майже всіх підприємств ДТЕК. Разом ми відновили роботу станції на 70%.
Руслан,
начальник зміни котлотурбінного відділення на одній з ТЕС «ДТЕК Енерго»
Я звик до відповідальності. Як начальник зміни котлотурбінного відділення щодня координую роботу людей і машин, контролюю справність обладнання, усуваю неполадки. Але того дня моя звичайна вахта пішла не за звичним сценарієм. Пролунав сигнал тривоги – і майже одразу за ним серія потужних вибухів.
Удар по станції – пряме влучання. Ми з командою опинилися майже в епіцентрі атаки, на блочному щиті. Під час таких атак загроза – не лише ворожий вогонь. Ще одна, не менша небезпека – втрата контролю над обладнанням.
Турбіна вагою кількасот тонн, що розганяється до шаленої швидкості, якщо вийде з‑під контролю, може буквально розірватися і зруйнувати все навколо. Ми розуміли: можуть бути повторні удари, але зупиняти обладнання треба негайно, щоб врятувати станцію.
Три дії треба було виконати миттєво й безпомилково: зупинити турбіну, злити мастило, спустити пару з котла. Пару спускають, щоб у разі пошкодження котла не постраждали люди.
Інакше температура 540°C під тиском понад 100 атмосфер може миттєво вбити. А далі – боротьба з вогнем. Локалізувати, щоб він не дістався до критично важливого обладнання.
Полум’я вже вирувало біля перебитого маслопроводу. Якби дісталося до турбіни, масштабна пожежа була б неминучою. Але ми впоралися. Це і є моя відповідальність.
Василь,
провідний інженер «ДТЕК Донецькі електромережі»
Я родом з Ясинуватої, тож для мене війна почалася в 2014‑му, і повномасштабне вторгнення не застало зненацька. Проте зараз усе набагато складніше – більше руйнувань, більша інтенсивність обстрілів. Війна принесла багато трагедій у моє життя – загинуло кілька друзів і знайомих, на моїх руках загинув колега.
Ідеш вранці на роботу, а кількох будинків, які ще вчора стояли, уже немає. До цього не можна підготуватися. Та ми з бригадами завжди працюємо по максимуму.
Мені дуже пощастило з колегами – вони показали себе як герої, як надійні друзі та близькі родичі. Наш колектив згуртований настільки, що нам не потрібно слів, аби розуміти одне одного – не треба пояснювати чи просити, усі все знають без нагадувань. Приїжджаємо на ремонт пошкоджень – і кожен, як гвинтик великого механізму, виконує свою роботу.
Зараз немає жодної точки на Донеччині, де було б хоча б відносно спокійно – тут щоденні атаки артилерії, дронів, снайперів. Коли ми з бригадою прямуємо на виїзд, завжди дивимося у небо і відкриваємо вікна в машині, щоб орієнтуватися за вуличними звуками – чи не летить щось.
Я завжди супроводжую бригаду, але ж з усіма не поїдеш одночасно, тому доводиться відпускати їх і сподіватися, що всі повернуться цілими. Коли бригади виїжджають, а мобільний зв’язок та інтернет зникає, починається найстрашніше – чекати людей із завдання.
Свою родину я відправив у безпечніший регіон, проте сам не виїжджав і не планую. Працювати і залишатися тут – внутрішня потреба для мене. Ясинувату й Авдіївку окупували, але це моя земля, і вона нею залишиться.
Вимкнення світла на Донеччині часті й раптові, тож у нас багато роботи. Коли вмикаєш людям світло після багатьох днів темряви, на їхніх обличчях така радість і полегшення, така непідробна вдячність, що мимоволі навертаються сльози.
У регіоні живе багато літніх людей, яким немає куди виїхати. Тому ми працюємо в тому числі і для них. І будемо це робити стільки, скільки потрібно.
Вы нашли ошибку или неточность?
Оставьте отзыв для редакции. Мы учтем ваши замечания как можно скорее.
