Культурна спадщина – один з базових складників, що формують ідентичність будь-якої нації. На жаль, нині українська спадщина все частіше опиняється під загрозою знищення, і не лише через свою вразливість перед впливом часу, війною або недбалістю чиновників, а й через недоброчесність забудовників. Громадські активісти та співзасновники ГО «Спадщина.Київ» Дмитро Перов та Анатолій Погорілий розповіли, чому важливо захищати й зберігати культурну спадщину та яким є її справжнє значення для сталого розвитку міст і майбутнього
У чому полягають основні проблематики у сфері захисту об’єктів культурної спадщини?
Дмитро Перов: Культурна спадщина важлива не лише тому, що жити в оточенні красивої історичної архітектури приємно. Її значення набагато глибше, зокрема вона є частиною нашої ідентичності. Це те, що маркує нашу приналежність до України. Саме тому радянський підхід до державного управління завжди базувався на знеособленні всіх республік СРСР: середовище, побут і навіть архітектура максимально уніфікувалися. Це знеособлення дуже небезпечне – люди з розмитою ідентичністю стають вразливими для маніпуляцій та втрачають суб’єктність. Це форма асиміляції, що дозволяє утримувати разом різні народи і етноси, що природньо мали б жити окремо.
Візьмімо за приклад історично німецьке місто Кенігсберг. Коли Радянський Союз анексував його, перейменувавши на Калінінград, постало питання, що робити з цими територіями, так не схожими на решту СРСР. У результаті пішли за імперським принципом «увесь світ – на друзки» і побудували штучний «новий світ». І це лише доводить, що культурна спадщина – це те, що визначає не лише образи міст, а й людський світогляд. Це продукт на основі ідей із великою доданою цінністю та тривалим життєвим циклом. Адже те, що будується зараз, впливатиме на історію наступних поколінь.
Кенігсберг
Кенігсберг
Головна загроза, що стоїть перед нашою спадщиною нині – це загроза фізичного знищення. І ця загроза містить додатковий ризик розмивання ідентичності українців. Адже знищуються не просто окремі об’єкти архітектури, знищується наша історія.
Навколо спадщини завжди багато маніпуляцій. Наприклад, фонову історичну забудову влада на догоду забудовникам часто визначає як «хати» і «старі сараї». Втім, це не так, навіть навпаки. Загальновизнані пам’ятки, як-от Маріїнський палац у Києві або Палац Потоцьких у Львові, є шедеврами своєї епохи, але в силу об’єктивних обставин також є носіями айдентики інших держав. Вони розповідають нам про період, коли Україна була частиною великих імперій, і це теж наша історія.
Однак, нині міщанські будівлі того періоду, що є основою фонової історичної забудови, чомусь знецінюють. Вони не отримують захисту від держави, бо не є «визначними представниками епохи». І саме у звʼязку з відсутністю належного захисту такі будівлі щорічно знищуються: досить згадати Будинок Уткіна, поліцейську дільницю в Цимлянському провулку, двохсотлітню міщанську садибу на Ярославській чи от садибу Зеленських, – на жаль, усе це кейси останніх трьох років.
Садиба Зеленських. Фото: сайт Міністерства культури та стратегічних комунікацій України
Зруйнована садиба Зеленських. Фото: сайт Міністерства культури та стратегічних комунікацій України
Знищуючи фонову історичну забудову, фактично знищується те, що визначає нас як українців.
Часто на місці такої забудови зводять сучасні об’єкти, що несуть вже нові, часто імперські наративи, як-от новий ЖК на колишній вулиці Тургенєвській у Києві.
Чим спричинені ці загрози та небезпеки для культурної спадщини?
Анатолій Погорілий: З одного боку, проти спадщини працює час та неусвідомлення частиною суспільства й владою її цінності. Люди, від яких залежить майбутнє нашої культурної спадщини, часто ставляться до неї по-споживацьки.
Також небезпеку для збереження спадщини становлять так звані «девелопери» або ж, що більше відповідає суті їх виробничого процесу, – забудовники. Будівельний бізнес – один з найбільш прибуткових в Україні. Люди, що працюють у цій галузі, усвідомлюють значення культурної спадщини, просто їхнім пріоритетом є далеко не її збереження, а власний фінансовий результат.
Усе це результат тривалого «негативного відбору», що панував в Україні останні 30 років. Дозволи на будівництво отримували не найкращі архітектурні проекти, а найпростіші будівельні рішення. Низька вартість проекту компенсувалась високою корупційною рентою. Результати такого підходу ми нині бачимо у цілій низці забудов та обʼєктів: досить згадати «будинок-монстр» на Подолі, «Велику стіну на Березняках» тощо.
Поділ, Київ. Фото shutterstock
Як саме може відбуватись руйнування культурної спадщини? Якими механізмами користуються забудовники?
Д.П.: У деяких великих забудовників, які працюють в Києві, є у володінні об’єкти історичної забудови, що роками стоять із розібраним дахом. Це пришвидшує їхнє руйнування і дає змогу знести їх як аварійні, і на місці триповерхової історичної будівлі звести житловий комплекс на 30 поверхів. Такий екстенсивний підхід не має нічого спільного з пошуком нової функції та нового життя для об’єктів культурної спадщини.
На жаль, в Україні поки немає дійсно якісного девелопменту. Адже девелопмент – це про розвиток територій, розбудову інфраструктури, створення місць тяжіння для громад. Будівельні ж компанії часто взагалі про це не замислюються – вони просто будують квадратні метри, не створюючи жодної додаткової цінності.
Як саме збереження культурної спадщини сприяє розвитку міста?
А.П.: Візьмімо за приклад Київ. Гуляючи в районі Золотих воріт, по Рейтарській, де збережена історична забудова, ви відчуваєте себе в Києві ХІХ століття: ви бачите гарні будівлі, поруч чудові кафе, вам комфортно. Але цей унікальний мікроклімат легко зруйнувати, якщо, наприклад, звести там багатоповерховий бізнес-центр.
Деякі будівельні компанії інвестують зусилля в те, аби продовжувати екстенсивно будувати нові об’єкти та заробляти кошти, не дбаючи ані про розвиток міста, ані про залучення провідних світових архітекторів, чиї роботи могли б перетворити Київ на одну зі світових столиць. Саме тому в Києві досі немає жодної будівлі авторства Нормана Фостера чи Захи Хадід. Але й найцінніша архітектура – це завжди «авторські» будівлі (досить згадати хоча б будинок Городецького, відомий як Будинок із химерами). На жаль, нині сучасна українська архітектура перестала бути «іменною», і це поганий сигнал.
Будинок Городецького. Фото shutterstock
Відомий данський архітектор та урбаніст Єн Гейл говорить, що сучасне людство живе у світі ідей. Сьогодні найбільшу цінність становлять саме ідеї, а не корисні копалини чи товари. Натомість навіть у цей унікальний час ідей українські міста продовжують розвиватися за інерцією. І рано чи пізно це призведе до відтоку людей (принаймні, креативного класу) з міст, де жити некомфортно.
Адже один з принципів сталого розвитку міста – це збереження культурної спадщини.
Якщо є ті, хто загрожує збереженню нашої спадщини, то хто її захищає? І які механізми захисту існують?
Д.П.: На відміну від тих, хто бездумно руйнує спадщину, активісти сьогодні діють системно. І спільні дії завжди дають результат. Компанії-забудовники врешті починають визнавати важливість культурної спадщини як складової міста. Хай навіть і роблять це опосередковано, обіцяючи реставрувати якийсь обʼєкт, додаючи реновацію до своїх портфоліо, продаючи реставровані будівлі як складову екосистеми своїх новозбудованих ЖК або офісів. Це перехідний етап: десь руйнують, десь реставрують.
Наразі ми бачимо все більше кейсів, коли активісти та громада не дають знищити той чи інший об’єкт. Я певен, що в якийсь момент настане критична точка, і загрози руйнування спадщини для будівельного бізнесу перевищать спокусу заробітку.
Можливо, у вашій практиці є кейси боротьби за об’єкти культурної спадщини, що ілюструють, як працюють механізми її захисту?
А.П.: Дуже цікавим у цьому контексті є кейс із Будинком Київського повітового земства по вул. Рейтарській, 37. Цей об’єкт, що є пам’яткою історії, придбала одна з найбільших вітчизняних будівельних компаній. Забудовник намагався розділити її на два окремі будинки (будівля має Г-подібну форму), і дати двом частинам різні адреси. Проєкт, що нібито мав пристосувати будівлю до сучасних умов, передбачав зведення додаткових просторів (а відтак і зміну оригінальної конфігурації будівлі).
Інтер'єр будинку по вул. Рейтарська 37. Фото - з архіву Музей історії національного університету водного господарства та природокористування
Консультативна рада Департаменту охорони культурної спадщини КМДА прийняла рішення, що будівля то не будівля, а дві окремі споруди, що просто дотичні по одній зі стін (попри те, що спосіб укладання цегли будівлі чітко вказує, що це єдина споруда). Це недолуге рішення привело до дивної колізії: візуально це одна будівля, а по рішенню – дві. Праворуч – пам’ятка, а ліворуч – вже ні.
Будинок Київського повітового земства по вул. Рейтарській, 37. Фото - з архіву Музей історії національного університету водного господарства та природокористування
Фото - з архіву Музей історії національного університету водного господарства та природокористування
Будівля на Рейтарській, 37 до руйнування
Зруйнована будівля на Рейтарській, 37
У 2023 році вже новий склад Міністерства культури своїм наказом намагався виправити помилки, допущені Міністерством культури в 2011-му, підтвердивши пам’яткоохоронний статус за обома частинами будівлі та визнавши, що підстав для її розділення ніколи не було. Забудовник оскаржив це рішення в судовому порядку. Компанія-забудовник наполягає на неможливості зберегти всю історичну забудову Києва, велика частина якої перебуває у поганому стані. Але хто ж її довів до такого стану!? Підхід «не можна врятувати все, давайте збережемо бодай частину, а замість іншої зведемо новий хмарочос» – є маніпулятивним і дуже небезпечним.
Водночас дії забудовника об’єднали навколо будівлі на вулиці Рейтарській, 37 спільноту активістів і небайдужих громадян: юристів, журналістів, культурологів, митців, архітекторів, урбаністів. Усе це люди, яким не байдуже, на що перетворюється наше місто. І ця синергія перетворилася на громадський позов, мета якого – зберегти будівлю, захистивши її пам’яткоохоронний статус.
Юридична довідка
«На жаль, норми права у сфері охорони культурної спадщини дійсно мають свої недоліки, – зазначає Назар Білоцерковець, партнер «Селепей, Волковецький і Партнери», адвокат громади у справі пам’ятки на Рейтарській, 37. – Наприклад, норма, що регулює порядок відшкодування шкоди, завданої культурній спадщині, спрямована насамперед на захист інтересів власника памʼятки – забудовника та не охоплює випадки завдання такої шкоди памʼятці її ж власником.
Однак, ключовою проблемою, яка створює загрозу для культурної спадщини, є не зміст існуючих норм права, а недоліки в безпосередній реалізації цих норм.
По-перше, забудовники, створюючи видимість правомірної поведінки, насправді ж систематично не дотримуються норм права у сфері охорони культурної спадщини, що полягає у таких діях (бездіяльності) забудовників, як: пошук прогалин у законодавстві у сфері охорони культурної спадщини для їхнього використання у власних інтересах, застосування нерелевантних нормативно-правових актів, посилання на відсутність формальних заборон на використання обʼєктів культурної спадщини в той чи інший вигідний для забудовника спосіб тощо.
Така недобросовісна поведінка забудовників є масовою, у тому числі з огляду на відсутність функціонуючого інституту репутації. Так, у разі порушення забудовником законодавства у сфері охорони культурної спадщини, на нього можуть накласти фінансові санкції або ж притягнути посадових осіб забудовника до кримінальної чи адміністративної відповідальності. Тобто, забудовник може сплатити до державного бюджету України незначний за розміром штраф, призначити нового директора та продовжувати вчиняти дії, що призводять до пошкодження, руйнування та знищення культурної спадщини, оскільки держава не забороняє їм це робити.
По-друге, проблемою є те, продовжує Назар Білоцерковець, що спеціально уповноважені органи охорони спадщини не дотримуються принципів застосування норм права, таких як законність, розумність і пропорційність. На прикладі Будинку Київського повітового земства по вул. Рейтарській, 37 у судовому процесі ми стверджуємо про порушення, допущені Міністерством культури при видачі наказу в 2011 році, оскільки приймаючи рішення про «не занесення» цього об’єкта культурної спадщини до державного реєстру, воно діяло за відсутності передбачених у законі повноважень. Крім того, виділення літери Аʼ (частини будинку) із загального обʼєму будівлі Будинку Київського повітового земства призвело до збільшення території будівництва для приватного забудовника завдяки знищенню культурної спадщини.
Таким чином, між забудовниками та спеціально уповноваженими органами охорони культурної спадщини, з огляду на їхнє нерозуміння та небажання розуміти потреби у збереженні культурної спадщини, виник такий собі «суспільний договір», метою якого є недобросовісний пошук прогалин, колізій, неточностей, що сприяють обмеженій реалізації норм права у сфері охорони культурної спадщини.
Водночас, навіть за умови відсутності в законі формальних вказівок, заборон щодо використання/знищення обʼєктів культурної спадщини, як забудовники, так і спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини зобовʼязані діяти з урахуванням та керуючись загальними принципами у сфері охорони культурної спадщини. Такі, зокрема, закріплені в Рамковій конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства та передбачають визнання, вивчення, тлумачення, збереження й представлення, збагачення культурної спадщини як важливого фактора для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття та сучасної творчості.
Але ж не всі кейси реновацій об’єктів культурної спадщини неминуче ведуть до її знищення? Чи можете ви навести приклад, коли навпаки історичну будівлю було відновлено, і вона отримала нове життя?
Д.П.: Так, звісно. Серед кейсів, коли реновацію історичної будівлі було реалізовано добре, можна відзначити будівлю на Ярославовому Валу, 18. Це канонічна історія, що розпочалася з допису відомої пам’яткоохоронниці Олени Терещенко про знищення історичної будівлі. І, власне, знищенням би все й могло завершитись, але завдяки цілеспрямованості активістів цим кейсом зацікавилась прокуратура, будівлю повернули у державну власність. У 2018 році держава провела повторні відкриті торги на Prozorro, умовою яких було зобов’язання переможця до укладення охоронного договору та подальшої реставрації об’єкту. Наразі там працює коворкінг, є кав’ярня й вся необхідна інфраструктура. Це чудовий приклад не лише збереження історичної забудови, а й, можливо, справжнього девелопменту – розвитку територій, надання їм додаткової привабливості та, як наслідок, покращення якості життя в місті.
Захищати спадщину вигідно у всіх сенсах, адже це сприяє збереженню нашої ідентичності та ідентичності наших міст, робить їх більш привабливими й створює додаткові точки тяжіння і розвитку людського потенціалу. Таким чином збереження нашого минулого допомагає нам створювати краще майбутнє.
Усі кошти, отримані Forbes Brand Voice від замовника матеріалу було перераховано БО «БФ Лелека-Україна» на закупівлю пластикових нош-волокуш, що використовують медики на передовій для транспортування поранених до віддалених точок евакуації, де їх забирають кейсеваки.
Вы нашли ошибку или неточность?
Оставьте отзыв для редакции. Мы учтем ваши замечания как можно скорее.
