Від викликів до стійкості: якою має бути медицина в українських громадах

Медичні працівники продовжують надавати допомогу попри пошкоджені заклади, постійні обстріли та перебої з електропостачанням. Але ця стійкість крихка і не повинна зводитися лише до здатності пережити наступний удар.

Як наблизити медичну допомогу до сільських громад і перетворити досвід воєнного часу на рішення, які посилять систему в майбутньому? Про це – у колонці доктора Марка Ісайловича, старшого координатора з питань охорони здоров’я International Rescue Committee. 

Ключові виклики

Проблеми з доступом до медичної допомоги надто гостро відчуваються в сільській місцевості, де живе третина українців. І справа не лише в тому, що в деяких селах немає лікаря. Один із найбільших викликів – відстань: для багатьох людей найближчий медичний заклад або навіть звичайна аптека розташовані за понад 20 км від дому.

Наше дослідження «Обираючи сільську медицину під час війни» підтверджує: одна з ключових проблем сільської медицини – дефіцит кадрів. Щоб працювати в сільській місцевості, медичні працівники очікують вищої зарплати, житла та транспортної підтримки. Але й цього недостатньо: лише 43% медиків почувалися впевнено, ухвалюючи самостійні клінічні рішення без підтримки профільних фахівців.

Це означає, що політика щодо медичних кадрів у селах не може зводитися лише до підвищення зарплат. Лікарям потрібні професійні мережі, простий і надійний доступ до консультацій та підтримки профільних фахівців, можливості для безперервного навчання і, що особливо важливо, соціальне середовище, в якому вони та їхні родини можуть жити.

Нам також потрібно переосмислити те, як ми презентуємо сільську медицину молодим лікарям. Можливо, сьогодні ми говоримо про неї не зовсім правильно.

Сімейний лікар у селі – це не просто лікар, який працює далеко від міста. В одній зміні він може лікувати дитину з вітряною віспою, контролювати гіпертонію у бабусі, зашивати рану фермеру, допомагати впоратися з психологічним навантаженням і навіть підтримувати родину в розв’язанні побутових проблем. Іншими словами, сільський лікар відіграє центральну роль у житті громади. Так, професійно це може бути дуже складно, але водночас надзвичайно цінно.

Про зміну моделі 

Тривалий час систему охорони здоров’я будували за принципом: пацієнт приходить до медичного закладу. Але для сільських громад, де інфраструктура та громадський транспорт часто майже відсутні, варто поставити інше питання: а що, якщо медична допомога сама має бути ближчою до людей?

Це не означає замінювати постійні медичні заклади мобільними бригадами. Йдеться про створення гнучкішої та справедливішої системи безперервної допомоги, в якій стаціонарні заклади первинної медичної допомоги доповнюють мобільні бригади, громадські медичні працівники, телемедицина та виїзні фахівці.

І нам не потрібно винаходити цю модель з нуля. Один із найцікавіших прикладів дає Бразилія. Її стратегія сімейної медицини ставить громадських медичних працівників у центр команд первинної допомоги: вони працюють із родинами, знають потреби своїх громад і стають своєрідним містком між людьми та системою охорони здоров’я. Такий підхід допоміг розширити доступ до первинної медичної допомоги та був пов’язаний із поліпшенням низки показників здоров’я.

Україні необов’язково копіювати бразильську модель. Важливіше – переосмислити власну систему медичних кадрів так, щоб вона відповідала реальним потребам громад, а не змушувала людей долати десятки кілометрів заради базової медичної допомоги.

Візьмемо, наприклад, соціальне призначення. У Великій Британії сімейний лікар може скерувати пацієнта до спеціаліста, який допоможе підібрати немедичні активності, здатні покращити його здоров’я та добробут: від групових прогулянок і садівництва до співу чи відвідування музеїв.

Для України це може звучати незвично, але сама ідея важлива: здоров’я – це не лише відсутність хвороби. На нього безпосередньо впливає все: житло, зайнятість, соціальні зв’язки, культура та фізичне середовище.

Саме цю можливість має побачити й приватний сектор, адже здорове населення – це важлива складова економічної стійкості.

Здорові люди краще працюють і навчаються, можуть повноцінно піклуватися про свої родини й активніше долучатися до місцевої економіки. Натомість погане здоров’я призводить до втрати працівників, зниження продуктивності, передчасного виходу з ринку праці та більшої потреби в дорогій спеціалізованій допомозі.

З погляду економіки охорони здоров’я інвестиції в профілактику та доступну первинну медичну допомогу – це не витрати на медицину, а інвестиції в людський капітал, продуктивність і стійкість місцевої економіки.

Система, що працює для людей

Можливостей для партнерства багато. Цифрові компанії можуть допомогти поєднати сільських лікарів із профільними спеціалістами та зробити телемедицину доступнішою. Транспортні й логістичні компанії – підтримувати виїзну медичну допомогу та доставку ліків. Енергетичні – сприяти створенню надійних рішень для енергозабезпечення сільських медичних закладів.

В International Rescue Committee наша роль полягає не в тому, щоб замінювати українську систему охорони здоров’я. Ми прагнемо підтримувати її, навчатися разом із нею та допомагати тестувати підходи, які згодом можна буде масштабувати й підтримувати на місцевому рівні.

Там, де наявна система не може охопити всіх людей, ми підтримуємо мобільні бригади, водночас допомагаючи місцевій владі посилювати постійні медичні послуги.

Наприклад, в одному з проєктів із надання допомоги вдома центр первинної медичної допомоги та центр соціальних послуг не мали можливості належно координувати направлення пацієнтів і діставатися до них. Замість створення паралельної системи ми надали електровелосипеди та допомогли запровадити простий протокол направлення. Це поліпшило координацію між службами, підвищило задоволеність працівників і зрештою допомогло краще охоплювати пацієнтів.

Війна змусила Україну швидко впроваджувати інновації. Тепер наше завдання – зберегти ці напрацювання та перетворити їх на політики, механізми фінансування і практики, які працюватимуть не лише під час кризи, а й після її завершення.

Ми поділимося досвідом України й інших країн і поставимо питання, яке виходить за межі безпосередньої гуманітарної відповіді: як побудувати сільську систему охорони здоров’я, достатньо сильну, щоб підтримувати українські громади протягом поколінь.