Дух незламності. Будні водія Нової пошти, який возить посилки на схід

Цю опору створюють звичайні співробітники Нової пошти своєю буденною працею та самовідданістю. Серед них є люди, які, без перебільшення, ризикують життям щодня: вони возять посилки до найнебезпечніших населених пунктів, доправляють вантажі у прифронтові зони, повертаються у деокуповані міста одразу за українськими військовими.

Один із таких працівників – водій Нової пошти з Дніпра Олексій Кисельов. Він поділився історією своєї роботи, розповів про мотивацію їздити у небезпечні регіони, про те, чому він ніколи не забуде очі місцевих жителів.

Війна застала Олексія та його сім’ю вдома, в Дніпрі. Родина прийняла рішення залишитись у рідному місті й увесь день 24 лютого готувала «коктейлі Молотова», які передала територіальній обороні Дніпра. А вже наступного дня Олексій вийшов у рейс. Він став одним із перших новопоштовців, які почали возити посилки та гуманітарну допомогу у прифронтові регіони.

Доставка має працювати безперебійно. Я розумів: якщо не доставить Нова пошта, не привезе ніхто. Люди залишаться без допомоги, без найнеобхіднішого для життя. Тому їхав і просто покладався на долю, жив тоді одним днем. Якщо сьогодні вийшло довезти посилки під обстрілами, то є надія, що зможу довезти й наступного разу.

Вже за тиждень повномасштабної війни він почав возити гуманітарну допомогу в Краматорськ, Покровськ, Бахмут та інші міста на сході країни. На посилки Нової пошти дуже чекали, тому Олексій працював нон-стоп. Він мав по чотири рейси на тиждень і щоразу 15–20 т вантажу.

Були випадки, коли заїжджати у населений пункт потрібно було разом із танковою колоною військових, щоб доправити людям посилки. Також водіям Нової пошти допомагала поліція: якщо був затор, поліцейські пропускали автівки компанії швидше. Червона фура зі знайомим логотипом на горизонті тоді була справжнім символом відносної стабільності у жахливій невизначеності. 

• «Ми навіть хотіли поїхати в Маріуполь та Херсон, які вже були в окупації. Ми готувалися декілька днів, нам видали бронежилети, перевірили на наявність будь-яких татуювань на тілі. До того ж ми повинні були залишити свої телефони вдома. Все це робилося з метою безпеки, оскільки там уже були росіяни й могли нас перевірити й влаштувати допит з будь-яких причин. Та до Херсона ми не доїхали, на жаль. Усі відправлення привезли в Нікополь, який тоді вже був прифронтовою зоною. Містяни були дуже налякані й навіть подумали, що ми привезли снаряди. З нами того дня був представник ООН, то він разом із перекладачем спілкувався з людьми та, щоб їх заспокоїти, відкрив коробки – люди побачили, що там були посилки із речами: теплий одяг, продукти, товари гігієни. Потім перед нами довго вибачались, але я розумію цих людей, вони були дуже налякані», – згадує Олексій.

Найважчими були поїздки в Бахмут, адже дорогу та місто постійно обстрілювали. Тут залишилося зовсім мало жителів, проте вони потребували допомоги найбільше. Щойно він вивантажував посилки із продуктами, як там одразу утворювалися черги.

• «Кожен рейс був дуже небезпечний, адже щодня тривали обстріли. Бахмут було сильно понівечено. За добу люди могли залишитися без усього – без житла, речей, їжі та грошей. І я розумів, що треба везти людям продукти, ліки, одяг та інші необхідні речі. Окрім нас їм більше ніхто не допоможе. Але ми ніколи не ночували в Бахмуті, бо знали: якщо там залишити автівку навіть на кілька годин, скоріш за все, її обстріляють. Бо це велика червона мішень. Тому ми якнайшвидше намагалися поїхати назад та знову повернутись із вантажем», – додає Олексій.

Найстрашнішою чоловік вважає поїздку до Краматорська 8 квітня, коли він став свідком влучення ракети у залізничний вокзал. Він вивантажив усі посилки у відділенні та вже їхав на виїзд із міста.

Коли Олексій проїжджав міст біля залізниці, стався ракетний удар. На його щастя, чоловік не дістав поранень, але уламки ракети пошкодили кабіну автівки та пробили передні колеса. Тоді загинула 61 людина, а 121 було поранено.

• «Емоційно було вкрай важко таке пережити. Хаос, крики, плач, кров, загиблі люди – жах невимовний. Я потім від стресу випалив пачку цигарок. Люди одразу почали масово виїжджати з міста. На виїзді утворилися затори, тому їхав я дуже повільно. Дорогою, скільки міг, підкачував колесо, поки мені назустріч не приїхав мій керівник», – із жахом згадує Олексій.

Проте він не припинив їздити до Краматорська і возити туди посилки. Залишався на ночівлю. Бачив обстріли та лінію розмежування.

Не можна спрогнозувати, якою буде поїздка, що трапиться у дорозі, адже це війна.

«Кожен із водіїв іноді думає: чи не буде цей рейс останнім? Проте, коли бачиш очі людей, чуєш від них подяку зі сльозами на очах, якось щемить у серці, з одного боку, а з іншого – мотивує продовжувати, адже ти можеш і маєш допомагати», – каже Олексій.

Увесь шлях його супроводжує телефоном диспетчер, повідомляє про безпечність шляху та як рухатися. Якщо попереду можуть бути обстріли, чоловік надягає бронежилет. Якщо кажуть їхати швидше, то їде швидше. Але це складно, бо дороги розбиті танками, БТР. Максимальна швидкість там – 50 км/год. 

Олексій та інші водії Нової пошти не припиняють їздити на схід, у місця біля самого фронту, щоб доставляти допомогу цивільним та військовим.

• «Звісно, я почуваюся значно впевненіше, ніж у перші місяці війни. Вже знаю, як маю діяти у різних ситуаціях, як менше наражатися на небезпеку. Все роблю більш зважено й спокійно. Проте до війни звикнути неможливо. Я мрію про перемогу, про мир, про фуру, повну подарунків. Про щасливі вихідні з родиною після повернення з рейсів», – каже він.

Через постійні поїздки вкрай втомлений, дуже сумує за дітьми, яких не бачить тижнями. Проте Олексій, як і тисячі новопоштовців, продовжує щодня виконувати свою небезпечну роботу, намагаючись якнайбільше допомагати людям.