Виткані з металу. Історії українських захисників, які отримали важкі поранення та знайшли новий сенс життя

Наразі в Україні працюють понад 80 різних за масштабом надавачів послуг із протезування. Одним із них є Superhumans Centre – всеукраїнський центр з протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки постраждалих від війни, заснований Андрієм Ставніцером. За різними оцінками, в найближчі роки матимемо близько 35 000–90 000 військових і цивільних з інвалідністю.

Попередній слайд

Наступний слайд

У серпні цього року Forbes Україна провів Благодійний форум «Незалежні», генеральними партнерами якого стали Carlsberg Ukraine та Vbet. Також партнерами виступили компанії Inzhur, «Аврора», «Українська броня», БФ Руслана Шостака та Genesis. 100% прибутку (3 млн грн) від продажу квитків і партнерських внесків було витрачено на протезування наших захисників і захисниць у національних реабілітаційних центрах. Допомагати таким центрам, як Superhumans, означає наближати втілення мрій для наших героїв. Розповідаємо історії українських захисників, які отримали важкі поранення та знайшли новий сенс життя.

На війні все просто 

Весну 2022-го лучанин Тарас Сасовський планував зустрічати в Польщі. Там він працював у гідравлічній компанії, а перед Новим 2022 роком приїхав додому в Україну відпочити з дружиною та дітьми. У березні планував повертатися на роботу і перевозити до Європи родину. «На початку лютого в повітрі віяло війною, – згадує Тарас. – Але в мене не було вагань, чи виїжджати до Польщі раніше». Замість того чоловік ще за тиждень до повномасштабного вторгнення подзвонив у військкомат. 

З початком війни Тарас приєднався до 100-ї бригади тероборони. Дружина Анна одразу сказала йому: «Я не можу виїхати, якщо ти йдеш служити. Буду допомагати». Майже рік Тарас був під білоруським кордоном, а 1 березня 2023-го їх у складі іншої бригади відправили під Бахмут. «Я відчував полегшення, що нарешті виїжджаю з тилу та спробую себе в бою. Перше бойове завдання я отримав за кілька годин після приїзду «на нуль», – згадує Тарас. На Сході він воював старшим стрільцем. 

15 травня під час бою Тараса та його побратима накрило мінометним вогнем: «Ми зайшли на позиції ворога, нас почали атакувати. Побігли лісом і раптом почули вибух та впали на землю. Я зрозумів, що не відчуваю ніг, і почув стогони товариша. На моїх очах він загинув. Того побратима так і не вдалося забрати звідти…». 

Побратими евакуювали Тараса протягом трьох годин – виносили під щільним мінометним вогнем. Спочатку воїна доставили в госпіталь у Часовому Ярі, потім перевезли в Дніпро. «Коли я прийшов до тями, то побачив дружину поруч. Вона сказала: «Дякую, що вижив». 

Тарас розумів, що ліву ногу не вдасться врятувати, а ось праву лікарі могли б зберегти, якби мали більше часу.

«Але в Дніпрі був величезний наплив поранених, витрачати шість-дев’ять годин на операцію з правою ногою було нереально, за цей час можна рятувати двох людей. Тому в мене немає жодних претензій до медиків, навпаки, тільки вдячність».

Після Дніпра Тарас був у ще кількох лікувальних закладах, а в Superhumans потрапив завдяки дружині, яка дізналася про центр від знайомої. Він поступив туди на початку серпня, а в середині місяця отримав протези. Наразі проходить реабілітацію та навчання. На питання про майбутнє каже: «Я хочу повернутися до армії. Але не папери перекладати, а хочу саме туди, в бій. На війні все просто, як на мене, все зрозуміло». 

Кохання, що рятує 

Сергій Каліцун разом із дружиною та двома дітьми живе у Київській області. До війни був технічним директором в компанії, що займалася кондиціонуванням і вентиляцією. У лютому 2022-го Сергій став на військовий облік, але потрапив до ЗСУ тільки у травні цього року – по мобілізації. Чоловіка розподілили до 95-ї десантно-штурмової бригади, на базі якої він пройшов місячну підготовку. «Навчали по 20 годин на добу, – згадує чоловік. – Все було незвичним: якщо за тиждень до того я спав у теплому ліжку, то тепер – або на матраці, або на землі. І був страх невідомості – а що далі?».  

Після навчання Сергія відправили на Схід: чоловік виконував бойові виходи в районі Лиману – був штурмовиком, кулеметником. «Найважчим було їхати на завдання групою з 10 хлопців, а повертатися – то вісім, то сім, то чотири… До цього не можна звикнути».

Фатальним днем стало для Сергія 3 липня. Тривав четвертий день штурму, наші воїни відбивали квадрат за квадратом. Та в якийсь момент Сергієва група з 12 бійців потрапила під потужний танковий обстріл – деякі хлопці одразу загинули, а Сергієві відірвало ліву ногу. «Це було якесь пекло, повний хаос. Нас крили артилерією, побратими тягнули мене, пораненого, на собі, – розповідає Сергій. – Через адреналін я не відчував болі». Оскільки кров товариша була на правій штанині Сергієвої форми, побратими наклали турнікет і на неї. Врешті-решт чоловік втратив свідомість, а прийшов до тями вже в лікарні у Дніпрі: «Заглянув під ковдру, а лівої ноги немає. Це був справжній шок. Я на це не розраховував, не був до цього готовий». Він подзвонив дружині, і вона одразу приїхала. 

Але найстрашніше сталося пізніше: лікарі повідомили Сергію, що праву ногу теж не вдасться врятувати. «Це так званий турнікетний синдром: права нога довго була стиснута, почала синіти й відмирати. Також відмовили нирки. Мені призначили гемодіаліз і загалом перелили 13 літрів крові», – розповідає Сергій. 

Щодо правої ноги лікар попередив: «Спостерігаємо до завтрашнього вечора, якщо хоч один палець заворушиться – шанс буде, ні – то оперуємо». Тоді дружина Сергія почала робити йому масаж ноги – розтирати, розминати. Цілий день, міліметр за міліметром, не зупиняючись навіть вночі. На наступний день Сергій заворушив трьома пальцями: «Я відчув, що нога тепліє. Ми позвали лікаря, і він сказав, що з ноги будуть виймати осколки. Цього не робили раніше, бо вже не сподівалися її врятувати». 

Після цього Сергій проходив лікування у Києві та Львові – у Superhumans Centre. Станом на сьогодні він вже отримав навчальний протез і робить перші кроки. «Мрію відкрити власну компанію і мати для цього достатньо фізичних сил, – каже чоловік. – А ще хочу багато подорожувати. З дітьми та своєю дружиною».

Попередній слайд

Наступний слайд

Звільняти свій дім  

До війни 42-річний Сергій із Півдня України (зараз територія окупована – ред.) мав незвичайне захоплення – займався ремонтом ретро мотоциклів, а на життя заробляв підприємництвом. 

24 лютого 2022-го прямо над домом Сергія пролетіла крилата ракета. Чоловік із дружиною вирішили, що дітей треба везти від війни подалі. Зібрали необхідне і разом зі знайомими – всього семеро людей в одній Skoda Octavia – відправилися на Львівщину до друзів. Добиралися дві доби, провели ніч на заправці в очікуванні палива.

У кінці березня Сергій пішов до військкомату.

«Я бачив черги хлопців із західної частини України і не міг залишатися осторонь, – каже Сергій. – Бо фактично вони йшли звільняти саме мій дім. Моє рідне місто було окуповане ще в перші дні повномасштабної війни».

Але через відсутність бойового досвіду чоловіка взяли до ЗСУ не одразу: служити Сергій почав тільки у червні 2022-го. Спочатку він потрапив до армії солдатом і працював у напрямку Краматорська, пізніше пройшов навчання й отримав звання молодшого сержанта. Після цього брав участь у Харківській операції у серпні–вересні минулого року. «Було таке, що не виходив на зв’язок протягом 10 днів, – згадує Сергій. – Коли набрав дружину після цього, вона розридалася». Але, за словами чоловіка, настрій завжди був бойовий, «підганяв і фокусував страх». 

Перше поранення Сергій отримав під Кремінною – пройшов лікування, але досі має осколок у нижній частині спини. Вже за місяць після цього він повернувся на фронт. Далі пройшов навчання на лейтенанта в Одесі, мав у підпорядкуванні близько 40 людей. А 5 червня цього року під час бойового злагодження Сергій отримав мінно-вибухове поранення, внаслідок чого втратив обидва передпліччя. «Коли я прийшов до тями після операції та розплющив очі, то побачив дружину. Вона посміхнулася і сказала: «Все буде добре», – згадує Сергій. 

Його дружина і сьогодні, коли він проходить протезування та реабілітацію в Superhumans Center, завжди поруч з ним – на всіх тренуваннях і процедурах. Наразі Сергій має чималі успіхи в керуванні протезом: вже самостійно смажить яєчню, готує торти і навіть пише. Чоловік посміхається: «Поганий почерк у мене, до речі, так і не змінився».