Війна змінила ставлення людей до власної держави та її цінностей: мови, історії, культури. Все більше українців почали ставити запитання: «Хто ми такі? Звідки? Які наші традиції?». За результатами дослідження Київського міжнародного інституту соціології, що провели на початку 2023 року, за останні 10 років 69% дорослих жителів України почали більше цікавитися історією нашої держави
Сьогодні українці платять величезну ціну за те, щоб Україна взагалі існувала. Саме це стимулює їх рухатися вперед і продовжувати розвивати українську культуру. Forbes BrandVoice спільно з Johnnie Walker запустили серію відеопроєктів, у яких волонтери, артисти і музиканти розповідають про свій внесок у майбутнє України. Героями другого епізоду стали українська фольклористка, етнологиня та співачка Ярина Сізик і режисер, сценарист, заслужений діяч мистецтв України Наріман Алієв.
Повне відео за участі Ярини Сізик і Нарімана Алієва на Youtube-каналі Forbes Україна.
Ярина Сізик: «Бренд країни – це фундамент, над яким потрібно працювати нам усім»
Ярина Сізик – фольклористка, етнологиня. Відома співпрацею з великими українськими брендами GUNIA.project і ETNODIM та як арткураторка проєкту «Кураж Різдвяний» – одного з найбільш значущих майданчиків для культурних подій у Києві. Разом із музикантом Степаном Андрущенком наприкінці 2018 року започаткувала молодіжний фольклорний гурт «ЩукаРиба». Розвиває канал у Telegram «Етнографічні історії Сізо Сізенко», присвячений українській традиційній культурі.
Ярина Сізик, фольклористка, етнологиня, засновниця та співачка в гурті «ЩукаРиба»
Ярино, об’єктом ваших досліджень є український народ, його побут і культура. А коли ви самі почали свідомо ідентифікувати себе як українку?
Я виросла у звичайній українській родині, що жила в русифікованому Києві. У школі мала русифіковане оточення. Але частина моєї сімʼї – з Хмельницької області, тож в дитинстві я багато часу проводила з прабабусею, а там спілкувалася українською.
Обираючи майбутню професію, я долала внутрішні певні стереотипи, що буцімто в етнотематиці немає перспектив і краще займатися, наприклад, економікою. Я закінчила фізико-математичний ліцей, але вже в університеті почала вивчати фольклористику. Пізніше разом зі Степаном Андрущенком ми започаткували фольклорний гурт «ЩукаРиба», в якому я співаю п’ять років.
Наскільки ваша спеціалізація нині затребувана?
З початком повномасштабної війни в Україні стрімко виріс попит на фахівців, які розуміються на темі фольклору, етнографії й народознавства. Великі українські бізнеси наразі будують на цьому нові айдентики. І це прекрасна тенденція, на мою думку.
Як ви обираєте теми для дописів у Telegram? Які з них викликали найбільший резонанс?
Мій Telegram-канал існує давно, раніше я ділилася в ньому вподобаннями щодо музики, моди тощо. Але з початком повномасштабного вторгнення багато українських дизайнерів почали різати і перешивати старовинні рушники, робити з них блокноти й сумочки. Таке споживацьке ставлення до старовини як до обʼєктів, де можна щось відрізати чи перешити, для мене є недопустимим. Ми, етнознавці, почали цілком природно реагувати, але майданчиків, де можна було б про це заявити, не було, тож мій канал став своєрідним рупором спільноти. На тему традиційної української культури наразі майже немає якісного наукпопу, тому я спонукаю колег писати книжки, роблячи цей матеріал доступним для широкої аудиторії.
Чому, на вашу думку, етнічне самовираження є настільки важливим для сучасної української культури?
Зазвичай держави працюють над тим, щоб бренд їхньої країни був пізнаваний в усьому світі. Наприклад, у Києві є достатньо місць, де можна скуштувати смачну пасту та піцу, але ми все одно хочемо спробувати ці страви в Італії, де їх готують спадкоємні носії та носійки цих знань у місцях, де народилися ці традиції. Так само круасани, які асоціюються виключно із Францією. Це впізнавані культурні коди, які стають частиною туристичної сфери певної країни. Що стосується українського бренду, тут межі дуже розмиті. Ми живемо у часи, коли він тільки формується. З чим себе асоціюють українці й з чим вони хочуть, щоб їх асоціювали у світі? На ці запитання ми маємо знайти відповіді.
Що потрібно робити звичайним українцям, щоб зберегти свою ідентичність?
Я рекомендую мандрувати Україною, спілкуватися зі своїми бабусями та дідусями, які є носіями знань і родинної памʼяті. Ми маємо встигнути все перейняти. Так само важливо зацифровувати артефакти: робити вдома аудіоархіви, сканувати сімейні фотографії та документи. Варто починати із себе, це дуже потужно працює. Адже бренд країни – це наш спільний фундамент, над яким потрібно працювати зараз усім.
Наріман Алієв: «Україна досі відвойовує себе»
Наріман Алієв – український режисер і сценарист, заслужений діяч мистецтв України. Лауреат премії української кіноакадемії «Золота Дзиґа» 2020 року в номінації «Найкращий режисер». Дебютний повнометражний фільм Нарімана «Додому» було відібрано до конкурсної програми «Особливий погляд» 72-го Каннського міжнародного кінофестивалю. Також стрічка була обрана як національний претендент від України на премію «Оскар» у номінації «найкращий фільм іноземною мовою».
Наріман Алієв є співзасновником і ведучим подкастів Bromance та MINCULTPRYVIT, у яких разом із гостями відкриває різні сфери української культури.
Наріман Алієв, український режисер і сценарист
Що ви відчули в перші дні повномасштабного вторгнення?
Що завтра більше не існує, а є тільки сьогодні. Що зараз – саме час будувати в Україні те, що сторіччями до того з нас вибивали. Україна досі відвойовує себе. І наше завдання – їй допомогти.
Все, що в мене залишилося тоді, – це моє кіно. Ми поговорили із французькими партнерами, які володіють правами на мої фільми на міжнародному ринку, та домовилися про безоплатні покази – вирішили так зібрати гроші на благодійні проєкти в Україні. За пів року провели понад 50 показів різного формату за кордоном.
Як у своїх подкастах ви популяризуєте українську культуру?
Подкасти для мене – це радше реакція на події. Я шукав просту форму комунікації з аудиторією і знайшов її в подкастах. У них я ділюся своїм досвідом, переживаннями – тим, що мені відгукнулося. Приємно отримувати відгуки від людей, які завдяки моїм випускам, наприклад, перейшли на українську мову ще у 2020 році.
Після 2022-го зʼявилася велика категорія людей, які були вимушені виїхати з країни, але хочуть підтримувати звʼязок із Батьківщиною – вони також є важливою частиною моїх слухачів.
Як змінився український кінематограф за останні кілька років?
Кінематограф – це історія для мирного часу, яка працює з рефлексіями. Його складно застосувати тут і сьогодні, це не журналістика і не фоторепортаж.
Дуже довгий час російський кінематограф сприймався як національний – ніби він був про нас. І тільки після 2014 року ми почали витісняти його з нашого ринку. Ми дійсно різні. Зараз важливо говорити про нас, бо ніхто інший ці історії не розкаже. На мою думку, в майбутньому події сьогодення будуть зображати люди, які зараз безпосередньо захищають нашу країну та які не повʼязані з кінематографом. Ремеслу можна навчитись, а ось цей досвід, що люди отримали на війні, є найціннішим в оповіді.
Розкажіть, будь ласка, про ваші плани.
У травні 2024 року ми мали презентувати фільм, але повномасштабне вторгнення посунуло плани. Це мав бути проєкт про депортацію кримських татар у 1944 році. Я впевнений, що ми до нього ще повернемося, а поки що будемо доопрацьовувати сценарій. Депортація кримських татар – найбільша трагедія мого народу. Але в якийсь момент, пишучи сценарій, я сам себе гальмував, бо не міг уявити всієї жорстокості тих подій. І ось 2022 рік показав, що насправді нічого не змінилося, росіяни себе так поводили завжди. Це дає мені дозвіл бути більш відвертим і детальніше показувати цю історію, хоча, наприклад, за кордоном далеко не всі зможуть у неї повірити.
Що ви можете порадити режисерам-новачкам сьогодні?
Перед тим як починати шлях у професії, треба розуміти, що він буде довгим і в якийсь момент перестане бути приємним. Помилятися – це нормально. Ніхто не йде ідеальним шляхом. Подивіться на мене: у 16 років вступив, у 25 – зняв дебют, у 27 – заслужений діяч мистецтв. Здається, дуже швидко, але це 10 років.
При цьому треба пам’ятати: ваш перший твір буде поганим. І чим більше він вам буде не подобатися, тим краще. Значить, у вас є дистанція, щоб ставати кращими. Я за планування і розуміння всього шляху.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
