«Відчуваю потужну внутрішню потребу, яка спонукає мене підтримувати інших ветеранів», – Руслан Гурський, ветеран, працівник агропромислового холдингу «Астарта-Київ» про власний шлях відновлення 

Агропромисловий холдинг «Астарта» створив системний проєкт підтримки ветеранів, що включає відновлення здоров’я, психологічний супровід, програми навчання й перекваліфікації, а також формування безпечного та дружнього робочого середовища. Завдяки цій ініціативі до роботи в компанії повернулися і вже професійно реалізуються та успішно розвиваються близько 196 ветеранів.

Один із них – Руслан Гурський, учасник війни за незалежність України. Його військовий шлях розпочався з позиції водія артилерії та привів до командування підрозділом БПЛА. Поранення, тривала реабілітація й повернення до цивільних реалій стали справжнім випробуванням. Сьогодні Руслан працює у відділі по роботі з ветеранами в «Астарті» та власним прикладом доводить: підтримка колективу й можливість реалізуватися після фронту здатні стати точкою опори, що змінює долі. Як це працює на практиці – в інтерв’ю Руслана Гурського для Forbes BrandVoice. 

Знайомство з компанією 

Коли ви почали працювати в «Астарті» та які завдання виконували на початку?

Вперше я познайомився з «Астартою» у 2006 році, коли після служби в армії переїхав до Києва. Спочатку виконував дрібні ремонти на запит, а згодом долучився до більш серйозних завдань і поступово став частиною команди. 

У київському офісі тоді працювало менше сотні людей, і всі мене вражали щирістю та внутрішньою порядністю. Атмосфера була настільки тепла, що я дедалі більше прагнув залишатися саме в цій компанії. Вже за кілька років, у 2018-му, я очолив технічний відділ – якраз тоді компанія переїжджала до нового офісу.

Паралельно з роботою ви готувалися до вступу у виш. Що вас мотивувало проходити цей шлях, адже поєднувати роботу й навчання непросто?

Щоб далі обіймати посаду начальника відділу, я мав здобути диплом про вищу освіту. Тому паралельно з роботою штудіював історію, математику, українську мову та літературу для ЗНО і вступив до Поліського національного університету на інженерний факультет. 

Навчання допомогло мені краще розібратись у сучасних системах вентиляції, кондиціонуванні та інших інженерних технологіях.  

Де вас застало 24 лютого 2022 року? 

Я був удома. Перш за все хотів подбати про сім’ю – у мене дружина та двоє дітей. Як тільки відправив їх у безпечне місце, одразу приєднався до місцевих сил територіальної оборони. 

Разом із хлопцями ми будували блокпости на трасі Київ – Чоп. Проте згодом я зрозумів, що хочу брати участь саме у бойових завданнях і бути більш корисним державі. Тому в березні 2022-го мобілізувався до 95-ї бригади на позицію водія систем «Град».

Допомога під час служби

Наскільки для вас була важливою підтримка команди «Астарти» під час служби?

Під час війни я на власному досвіді зрозумів, наскільки вирішальним може стати плече підтримки колег і компанії. «Астарта» була поруч у моменти, коли цього потребувалося найбільше. 

На початку бойових дій державне забезпечення ще не покривало всіх потреб, і для виїздів ми з побратимами змушені були буквально ділитися бронежилетами. Я звернувся до компанії – і вони допомогли знайти необхідні засоби захисту. 

Згодом ми отримували від них форму, маскувальні сітки, інструменти, продукти. Аби оперативно придбати обладнання, колеги відкривали збори, і кожного разу люди відгукувалися без вагань. Більше того, під час всього терміну служби у ЗСУ компанія платить усім мобілізованим працівникам заробітну плату.

Окремо хочу відзначити увагу та турботу Світлани Мозгової, директорки по роботі з персоналом, корпоративного партнерства та комунікацій. Її опіка була майже материнською: після кожного бойового виїзду я повідомляв їй, коли вирушаю і коли повертаюсь. Для мене це стало не просто формальністю, а символом того, що десь у тилу завжди є люди, яким небайдужа твоя доля.

У 2023 році я опанував управління великими дронами й очолив підрозділ БПЛА. Цей шлях став можливим у тому числі завдяки відчуттю надійного тилу, яке дарувала мені «Астарта».

Чи могли б ви пригадати обставини того дня, коли отримали поранення?

Це сталося 15 жовтня 2024 року в Донецькій області. Ми рухалися за нашими військами, які просувалися вперед, але територія все ще була небезпечною. Коли ми прибули на позицію, почався сильний обстріл. Я отримав важке поранення в ногу і втратив багато крові, але ми продовжували змінювати позиції попри все. Така рішучість врятувала мені життя.

Реабілітація та підтримка

Де ви проходили реабілітацію? 

Спочатку я проходив лікування у місцевій лікарні в Броварах, а згодом завдяки підтримці компанії мене перевели до реабілітаційного центру «Титанові». 

Лежачи в лікарні, я до кінця не усвідомлював свій стан і вважав, що незабаром повернусь до бойових дій. Проте в реабілітаційному центрі, спілкуючись з іншими хлопцями, я усвідомив, що тепер потрібно прийняти себе таким, яким я є.

Взагалі центр «Титанові» відіграв важливу роль у моїй адаптації. Центр організовував різні активності та допомагав повернутися до нормального життя. Наприклад, спочатку мені було складно виходити в торговельний центр або магазин – я соромився, але поступово почав відкриватися світу, приходити в офіс і приймати підтримку, яка справді допомагала.

Як вас підтримувала компанія? 

Насамперед «Астарта» допомогла мені з протезуванням. Сучасне остеоінтегроване протезування – дуже дороге, і зазвичай на такі операції збирають кошти донатами. Компанія повністю профінансувала мою операцію і, крім того, наскільки я знаю, допомогла ще кільком хлопцям. 

Під час лікування мене відвідав засновник і генеральний директор «Астарти» Віктор Іванчик. Його слова підтримки й просте, але вагоме «Ти нам потрібен» глибоко закарбувалися в моїй пам’яті. У них було більше, ніж формальне побажання швидкого одужання: я відчув, що компанія справді чекає на моє повернення і бачить у мені цінність.

Згодом я почав поступово відновлювати робочий ритм у новоствореному відділі по роботі з ветеранами. Можливо, у майбутньому саме цей напрям стане для мене головною справою. Колеги зустріли мене тепло, подбали про робоче місце, і ця увага значно полегшила мій шлях реабілітації.

Сьогодні я відчуваю потужну внутрішню потребу, яка спонукає мене підтримувати інших ветеранів. Кожна зустріч, кожна щира розмова з побратимами наповнює мене енергією, зміцнює віру у власні сили та переконує, що моя робота має реальний сенс і приносить відчутну користь тим, хто потребує підтримки.

Ви піднімалися на Говерлу, брали участь у змаганнях. Що вам дали ці випробування? 

Коли я разом із трьома іншими ветеранами піднявся на Говерлу, то справді заплакав від емоцій. На вершині нас зустріли оплесками. Це було неймовірно зворушливо. 

Для мене спорт і такі випробування – це спосіб пізнати себе по-новому, зрозуміти можливості та межі. Так я фіксую досягнення та готуюся до наступних викликів, а головне – бачу свій розвиток. 

Про що ви мрієте? 

Я не втратив віру в людей і в нашу перемогу. Хочеться, щоб настав справедливий мир, все інше – вже маленькі мрії. Я вірю, що наша країна стане сильнішою, ніж була раніше. Я також хочу жити у світі, де безпека та спокій будуть нормою для всіх.