З майстерні у підвалі на Венеційську бієнале: історія Анатоля Степаненка

Насамперед – ідея

Упродовж десятиліть Анатоль Степаненко займається живописом, фотографією, кіно, інсталяцією, перформансом, акціонізмом, енвайронментом, роботою з архівами й природними об’єктами та іншим. 

Проте, єдиного позиціювання Анатоль для себе не виокремлює і пояснює: «У мене усе починається з ідеї. А вже далі – вибір засобів. Якщо з’являється думка, я просто шукаю, як її втілити. Наприклад, у кіно: була естетична концепція, яку я хотів реалізувати – і зробив це засобами кінематографа. Насамперед ідея – потім засоби втілення».

«Нелегальне – було моїм способом життя»

Перші творчі кроки Анатоль Степаненко зробив у період відлиги. «Тоді все почалося – без обмежень, без бар’єрів», – пригадує він. Йдеться про творчий простір, де прихистилися ті, хто не знайшли місце в академії, яка була під суворим наглядом. «Такий собі «зброд» – люди, які мислили неформально. Саме там я зробив свої перші кроки. Ці ковтки свободи мені запам’яталися на все життя».

У тій атмосфері, згадує Анатоль, його формалістичні експерименти сприймалися з захопленням: «Робив, що хотів – і це заходило. Я вже тоді самоствердився як потенційна творча особистість. Інша річ, що на дворі був СРСР – з усіма його реаліями й обмеженнями. Я був готовий до самостійного творчого життя, але не уявляв, як саме воно може виглядати в тих обставинах».

Наприкінці 1960-х Степаненка призвали до армії, де він три роки служив на флоті. Після демобілізації перебрався до Львова та вступив до Львівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Там митець активно займався акціонізмом: викинув з вікна гуртожитку радіо, яке грало гімн СРСР; стежив за тінню дерева в Стрийському парку, обводячи її крейдою; стояв на одній нозі з квіткою в зубах. Як пригадує художник і куратор Влодко Кауфман, Степаненко робив перформанси тоді, коли це слово ще не увійшло до українського лексикону.

«Я жив мистецьким життям, наскільки це дозволяли обставини. Ніяких можливостей творчого легального життя я не бачив в радянських умовах. Нелегальне – було моїм способом життя».

Анатоль Степаненко

Суб’єктивне дослідження простору 

Однією з ключових тенденцій, яку виділяє Степаненко у своїй творчій практиці, є суб’єктивне дослідження простору. Це необразотворча сфера його мистецького вияву. «У мене є, як я це називаю, щуряча схильність – лазити по закутках, смітниках, руїнах. Моє хобі – занедбані заводи, старі мануфактури, індустріальні об’єкти», – розповідає художник.

Його цікавить не архітектура чи документальне фіксування, а радше емоційне освоєння простору. «Це інтуїтивне проникнення в ауру місця. Простору, який утратив своє первинне призначення, життя. І тоді ти можеш залишити в ньому творчий слід – як надпис «Тут був Анатоль».

Незвіданим полем для Степаненка були піщані кар’єри й водоймища біля його рідного міста Ірпеня. Перша документально зафіксована акція тенденції суб’єктивного дослідження простору була в Гнилецьких печерах у 1992 році. Місце має складну історію: колись там був стародавній монастир, у радянські часи – колонія для малолітніх і санаторій, нині – осередок паломництва й туризму. У межах проєкту Анатоль Степаненко намагався переосмислити місце через особисту присутність і взаємодію з його історичним та емоційним контекстом.

Також він пригадує інший проєкт, який реалізував в історичному корпусі Києво-Могилянської академії – колишньому монастирі XVIII століття. Степаненко помістив у кімнаті на тлі білого сувою сухе дерево, а коріння рослини присипав будівельним сміттям. Водночас в іншій кімнаті транслювали відеопроєкцію з більшовицькою хронікою, яка частково потрапляла на звалище дощок та білий прапор над ними. Акція виводила на перший план теми руїни, зміни епох і розчинення художнього жесту в полі багаторівневих знаків, що відображають напружене минуле й актуальні реалії.

Анатоль Степаненко переосмислює часові, культурні, релігійні й історичні нашарування того чи іншого місця. Він досліджує і пізнає світ, а саме простір, що його оточує, через мистецтво. Під час цього процесу Анатоль шукає, вивчає, виокремлює і поєднує смислові, візуальні та історичні нашарування. Він інтерпретує побачене/знайдене і взаємодіє з ним. Результатом стає унікальна візуальна система знаків і символів, яка є прямим відображенням внутрішнього стану і світогляду митця.

Тайнопис 

Анатолю Степаненку вдалося створити власну систему знаків. На сотнях чи радше тисячах творів митця зображена численна кількість символів.

«Знакова система так чи інакше була присутня в моїй творчості від самого початку, – розповідає Анатоль Степаненко. – Спершу це було інтуїтивно, майже несвідомо – певне відлуння на рівні генетичної пам’яті. У радянські часи доступу до інформації майже не було, тому я буквально по крихтах почав вибудовувати власну систему знань: що означають ці символи і як вони між собою пов’язані».

Попередній слайд

Наступний слайд

Відродження українського поетичного кіно 

У 1980-х роках Анатоль Степаненко навчався на режисерських та сценарних курсах у москві, куди, як він пригадує, потрапив випадково.

Степаненку пропонували кар’єру в мосфільмі, однак той обрав рідну кіностудію Довженка, де зрежисерував два фільми: екранізація новели «Панна Сотниківна» Валерія Шевчука – «Місяць уповні» та екранізація класика української драматургії Івана Кочерги «Майстри часу» (друга назва – «Годинникар і курка»).

Попередній слайд

Наступний слайд

Після виходу на екрани «Місяць уповні» Анатоль Степаненко став відомим. За його словами, це був прорив – постмодерністична версія на основі естетики українського поетичного кіно. 

З майстерні у Святошині в Базель

Майстерня Анатоля Степаненка розташовувалась у підвалі на околиці Києва, у Святошині. «Там була майстерня, були ідеї, думки, матеріали. Я працював, малював картини, водночас робив різні вилазки та перформанси. Це був справжній підвал із сірими стінами, щурами».

Згодом Степаненко став стипендіатом міжнародної програми обміну для художників у Базелі. Упродовж 1993–1998 років він жив і працював у Швейцарії. Саме тоді почалася його активна участь у міжнародних проєктах. Він взяв участь у проєкті мистецької групи FABS у Лодзі, IV Міжнародній трієнале графіки в Японії, виставці мініатюр і малих форм живопису в Норвегії та Польщі, а також виставці незалежних українських митців у Нью-Йорку.

Попередній слайд

Наступний слайд

Також митець брав участь в експозиції банерів на Венеційській бієнале. У команду його запросив куратор Доррон Поллок, який робив альтернативний проєкт на виставку. Тоді Степаненко представив фрагмент із проєкту «Холодний подих», на якому зображений відбиток крильця метелика.

Попередній слайд

Наступний слайд

Ірпінь 

Після перебування у Швейцарії митець повернувся до рідного Ірпеня, де жив і творив до початку повномасштабного вторгнення. Анатоль Степаненко пережив окупацію і опікувався тваринами, яких залишили їхні господарі.

«Тварини – остання фаза моєї ірпінської екзистенції. За ті два місяці було три етапи: перший, так званий героїчний, коли я намагався знайти своє місце у лавах тероборони і брав участь у кількох акціях; другий – суто екзистенційний, коли я опинився сам на сам із війною; третій – коли мусив піклуватися про покинутих тварин. Я люблю тварин навіть більше, ніж людей – зізнаюся чесно», – розповідає Степаненко.

Згодом митець переїхав до Львова із собакою Чаком та кішкою Марисею. Нині він мешкає у квартирі в одному з житлових районів міста, веде активне мистецьке життя і продовжує творити. У 2023 році взяв участь у резиденції «Вибачте, номерів немає», що відбулася в готелі «Інтурист-Закарпаття», де реалізував проєкт «Антропоморфізми», продовжуючи свою творчу практику.