Категорія: BrandVoice
Дата: 17 жовтня 2023 13:00

Багатоголосся війни. Як музей «Голоси мирних» Фонду Ріната Ахметова робить внесок у здорове суспільство, документуючи досвіди війни

В партнерстві з Forbes

Музей «Голоси мирних» започаткований Фондом Ріната Ахметова. Фото: пресслужба SCM

Повномасштабна війна, що триває вже понад рік, змінила життя мільйонів українців та оприявнила виклики, рівних яким ми не знали досі. Серед іншого те, що гасло «ніколи знову» може будь-якої миті опинитися під питанням. Стало зрозуміло, що одне з головних гуманітарних завдань на цій війні – документація досвідів людей, що її переживають. І що лише зберігши памʼять про події, які нині відбуваються в нашій країні, Україна зможе подолати цю травму.

Музей in the making: задокументувати, аби розповісти

Нині в Україні документацією досвідів цивільних під час війни займаються професійні приватні, державні, громадські та міжнародні інституції. Одна з найбільш досвідчених вітчизняних інституцій у цій сфері – започаткований Фондом Ріната Ахметова музей «Голоси мирних». «Насправді музей почався задовго до цього: ще в 2014 році ми створили місію «Гуманітарний штаб. Допоможемо» на Донбасі, – говорить директорка зі зв’язків із громадськістю та комунікацій System Capital Management, членкиня Наглядової ради музею «Голоси мирних» Наталія Ємченко. – Окрім екстреної допомоги, ми одразу сфокусувалися на фіксації подій війни: фільмували буквально все, що робили. Працюючи з найбільш вразливими верствами населення – пенсіонери, самотні мами, люди з інвалідністю, багатодітні родини, ми швидко зрозуміли, що можливість розповісти про свій досвід для людей не менш цінна за гуманітарну допомогу».

Архів задокументованих свідчень цивільних стрімко зростав. У 2018 році він налічував уже тисячі історій, тож у команді розпочалася внутрішня дискусія про його майбутнє. В 2020 році, у розпал пандемії COVID-19, було створено музей «Голоси мирних». Наразі його місія – зберігати та розповсюджувати історії цивільних, що пережили або переживають війну в ХХІ столітті в Європі.

Головний фокус «Голосів мирних» – на людських досвідах та розповіді від першої особи. Це антропоцентричний музей: головний фокусом тут є людина, її досвід та оповідь про нього. «Я часто посилаюся на маніфест для музеїв Орхана Памука, – говорить Наталія Ємченко. – Це фантастичний текст про те, що музеї майбутнього мають бути присвячені не державам чи подіям, а людям та людським історіям».

Музей «Голоси мирних» фіксує історії цивільних у трьох формах: це письмові свідчення, аудіо- та відеоісторії. «У відеоформаті дистанція з героєм найменша, тому ці історії для нас дуже особисті», – зізнається Наталія Ємченко.

Якщо на першому етапі музей фокусувався на збиранні історій цивільних, то зараз команда активно шукає способи їх розповідати та експериментує з формами репрезентації. «Ми не видумуємо формати «з голови», – говорить Наталія Ємченко. – Натомість дискутуємо та шукаємо, що працюватиме найбільш органічно. Для нас важливо, аби світ почув історії, які ми так ретельно збирали».

Адвокація України, забезпечення справедливості, терапія суспільної травми

Документація досвідів війни – невід’ємна частина процесу фіксації новітньої історії нашої країни. Лише якщо Україна зуміє коректно зберегти та розповісти історію цієї війни, то про неї знатимуть не спотворено. «Особисті історії вкрай важливі для документування історії воєн, адже вони значно розширюють та поглиблюють наші знання про ці події, – впевнений директор Інституту національної пам’яті Антон Дробович. – Зазвичай ми знаємо про війни з підручників, політичних промов чи фільмів – це дуже загальні «мазки», що не дають змоги по-справжньому пізнати історію. За цими обрисами втрачається найважливіше: що люди пережили під час війни, які стратегії виживання практикували, за що боролися. Ці історії – надважлива, хоч і дуже болісна складова війни. І вона має бути збережена та доступна для широкої аудиторії сьогодні і в майбутньому».

Цю ідею підтримує музей «Голоси мирних», адже без знання про теперішнє та минуле немає майбутнього.

«Ми збираємо та зберігаємо історії цивільних, аби повернути собі вміння памʼятати, яке в нас колись забрали, – говорить Наталія Ємченко. – Це про деколонізацію власної історії. Саме тому ми з командою музею «Голоси мирних» розвиваємо культуру памʼяті в нашій країні».

Музей активно співпрацює з державою в особі Інституту національної памʼяті, при цьому лишаючись в межах своєї місії збирати, зберігати та поширювати досвіди мирних під час війни.

Завдання ж держави – їх осмислення, інтерпретація та витворення політик пам’яті. «Ми доповнюємо зусилля держави, – підкреслює Наталія Ємченко. – Адже збір такого великого масиву усних свідчень – це ґрунтовна робота, що потребує серйозних інвестицій. Тож, займаючись практиками памʼяті та розвитком культури пам’ятання, ми допомагаємо державі, але не заходимо на територію політик».

Антон Дробович погоджується з думкою про важливість розвитку культури пам’ятання. Він певен: в майбутньому багато залежатиме від того, що саме ми пам’ятатимемо про події війни та яким буде суспільне знання про це. «Для цього буде потрібен загальний консенсус щодо принципово важливих аспектів цієї війни, – певен Антон Дробович. – Аби досягти цього, маємо створити систему, що буде документувати, осмислювати, досліджувати та поширювати досвіди цієї війни. Лише у багатоголоссі різних думок є шанс досягти консенсусу щодо історичної правди про цю війну». Експерт також певен, що Україні потрібне потужне експертне поле та інфраструктура пам’яті, куди, окрім державних інституцій, мають увійти і недержавні: архіви, музеї, фундаціїї, меморіальні центри, що займаються темою пам’яті та усною історією. «Що розгалуженішою буде ця система, то більш розвиненою буде культура пам’ятання в нашій країні», – говорить Дробович.

Свідчення цивільних про досвіди війни також є надзвичайно важливим елементом досягнення повоєнної справедливості. Антон Дробович переконаний, що задокументовані досвіди цивільних можуть зіграти дуже важливу роль у якості доказів під час майбутніх судових процесів щодо воєнних злочинів Росії проти України. «Це складна та дуже вузькоспеціальна сфера, – говорить він. – Тому робота всіх недержавних інституцій, що займаються фіксацією досвідів війни, надзвичайно важлива».

Музей «Голоси мирних» спершу не планував охоплювати територію повоєнної справедливості, та повномасштабна війна внесла свої корективи.

«За останній рік і наша країна, і музей дуже змінилися, — говорить Наталія Ємченко. – Наразі ми бачимо кілька напрямків, де наш архів може бути корисний у цьому контексті. Перший – міжнародна інституційна співпраця. Зокрема, ми нині говоримо з нашими міжнародними партнерами, провідною американською фундацією USC Shoah Foundation, заснованою Стівеном Спілбергом задля фіксації злочинів Голокосту та інших геноцидів. Розглядаємо проєкт, сфокусований на свідченнях для майбутнього трибуналу. Другий – окрім власне архіву, ми маємо величезну базу контактів героїв, готових свідчити в рамках судових процесів».

Осмислення та поширення досвідів цивільних є також потужним інструментом подолання травми війни. І це дуже важливий крок до побудови здоровішого суспільства. «Неможливо бути психологічно здоровою нацією, не пропрацювавши травматичного досвіду, який ми несемо за собою ще з радянських часів, – говорить Наталія Ємченко. – Суспільства, що не усвідомлюють небезпеки задавнених травм, часом поколіннями не можуть вийти з зачарованого кола історії. З цим потрібно працювати. Саме тому збереження масиву усної історії – це наш внесок у подолання травми війни і розбудову здорового суспільства».

Також задокументовані свідчення цивільних можуть бути надзвичайно корисні для міжнародної комунікації України, витворення наративів про війну та адвокації нашої країни в світі. Адже у реальності постправди історії живих людей – це найкраща зброя. «Нині ми фактично маємо «війну в прайм-тайм», – говорить Антон Дробович. – Це дає нам шанс розказати про неї світові достовірно та не спотворено. Саме задокументовані досвіди українців допоможуть нам сформувати справедливі наративи про війну на міжнародному рівні. Завдяки цьому ми зможемо говорити не лише про те, що переживаємо, але й про справедливість, покарання за воєнні злочини, цінність людського життя та права людини».

Спільнота усної історії, академічні студії та музей у Донецьку

На сьогодні музей «Голоси мирних» є точкою збірки для всіх, хто хоче публічно говорити про війну, писати чи мислити про неї – в Україні та поза її межами. Це історики, правозахисники, музейники, журналісти, письменники, публічні інтелектуали.

Архів «Голосів мирних» і надалі зростатиме. Одна з цілей – зібрати 100 000 історій. А оскільки музей системно працює над тим, аби зробити свій архів частиною міжнародного академічного ландшафту, то увесь цей корпус історій буде доступний для міжнародних дослідників та науковців. «Ми продовжимо активно співпрацювати з іноземною академічною спільнотою, – каже Наталія Ємченко. – Академічний вектор для нас надважливий, бо це гра в довгу».

Музей «Голоси мирних» має двох стратегічних партнерів з числа вишів – це Київський національний університет ім. Шевченка та Люблінський університет ім. Марії Кюрі-Склодовської (цей заклад має потужну кафедру національної пам’яті та є науковим партнером Музею варшавського повстання та співавтором концепції Музею польського єврейства Polin Museum). Спільно з двома університетами команда музею нині створює гайд по роботі з усними свідченнями. «Ми хочемо поділитися нашим досвідом та дати потужний інструмент для роботи з усною історією усім, хто хотів би цим займатися – медійникам, волонтерам, правозахисникам, дослідникам. 10 жовтня ми провели перший міжнародний Форум усної історії в Україні, який зібрав понад 200 учасників та спікерів з усього світу. Партнерами стали Oral History Association, єдиним українським членом якої є музей, USC Shoah Foundation, Київський та Люблінський університети, – говорить Наталія Ємченко. – Також у вересні ми організували школу з роботи з усними свідченнями. Ці проєкти дозволять розширити мережу людей, що мають професійні навички роботи в цій сфері».

Наразі музей «Голоси мирних» існує у вигляді онлайн-платформи та масштабного архіву. Як він виглядатиме за кілька років? На чому сфокусується його команда у найближчому майбутньому?

«Ми вирішили, що фізичний музей неодмінно має бути в Донецьку, – говорить Наталія Ємченко. – На шляху ж до перемоги ми будемо працювати над інституційним розвитком музею. Ми бачимо його сильною та сталою інституцією, корисною суспільству».

Матеріали по темі