Категорія: BrandVoice
Дата: 29 грудня 2023 15:24

«Україна навчила світ краще усвідомлювати цінність памʼяті». Директор меморіального комплексу «Аушвіц-Біркенау» Пйотр Цивінський – про польські політики пам’яті, важливість культури пам’ятання та майбутній архів війни

В партнерстві з Forbes

10 хв читання

Меморіальний комплекс «Аушвіц-Біркенау» Фото Gettyimages

Польща – це унікальний приклад країни, яка, втративши величезну кількість населення і територій у Другій світовій, зуміла не лише відновитися, але й розбудувати потужну систему політик та інституцій у сфері національної пам’яті. Після завершення війни подібний досвід чекає і на Україну. Головним завданням історика та директора меморіального комплексу «Аушвіц-Біркенау» Пйотра Цивінського, власне, і є памʼять про події Другої світової у Польщі – коректна, неспотворена, достовірна памʼять про події у місці, де загинули 1,3 млн людей

Проте памʼять неможлива без знання. Саме тому розмова з доктором Цивінським – заразом і про те, чому важливо документувати досвіди війни, хто має цим займатися і чому повоєнну справедливість треба виборювати так само, як і перемогу.

У жовтні доктор Цивінський був почесним спікером Форуму усної історії України, що започаткований цьогоріч музеєм «Голоси мирних» Фонду Ріната Ахметова.

Музей «Голоси мирних» системно збирає, документує та зберігає історії цивільних українців під час війни з 2014 року. Наразі архів музею налічує понад 90 000 історій.

Місце для пам’яті кожного

Як повоєнна Польща, чиє суспільство дуже змінила Друга світова, витворювала свої інституції і політики пам’яті після 1945 року?

Будь-яка війна має величезний трансформаційний вплив на суспільства, що її переживають. Ба більше, цей вплив є значно масштабнішим щодо наступних поколінь, аніж до генерації, яка сама пережила події війни.

Друга світова була винятковою як у сенсі масштабу та географії воєнних дій, так і в контексті диспропорції втрат життів цивільних і військових. Також ця війна позначилася в історії небаченим за масштабом і жорстокістю геноцидом євреїв, ромів і людей інших національностей та етносів. Саме події Голокосту стали причиною ґрунтовного переосмислення світу після завершення війни. Було просто необхідно вимислити дійсність наново.

Ці процеси мали величезний трансформаційний вплив на життя суспільств, систему міжнародного права, світову культуру, філософію, суспільну організацію, тобто буквально на кожну сферу життя. Зміни ці були дещо різними у Західній та Східній Європі, проте абсолютно всюди вони мали тектонічний вплив.

Саме тоді в багатьох країнах світу було створено системи інституцій, що мали займатися політиками та практиками пам’яті, розвивати і підтримувати культуру пам’ятання про страшні події Другої світової, зберігати, поширювати й передавати наступним поколінням знання про це. Йшлося не лише про те, аби знати і пам’ятати, але й про те, щоб пояснювати, у чому саме полягає значення цієї війни і чому важливо зберігати знання про неї.

Як повоєнна Польща розвинула і підтримує культуру пам’ятання про важливі та болісні сторінки національної історії?

У Другій світовій Польща зазнала страшних за масштабами втрат – як у кількості загиблого населення (близько 10% населення довоєнної Польщі становили євреї, майже всі вони загинули між 1939-м та 1945 роками), так і в сенсі зміни кордонів, що трансформувалися на сотні кілометрів на Захід.

Розбудова культури пам’ятання та політик пам’яті у повоєнній Польщі мала різні етапи. У перші роки після Другої світової війни ця памʼять була ще дуже живою, болісною. Суспільство перебувало у глибокому шоку, саме тому національна памʼять була дещо «цвинтарною» – йшлося більше про вшанування пам’яті загиблих. Пізніше ця національна памʼять якийсь час була «пам’ятниковою», дуже важливою стала освітня складова – люди намагалися передати знання про війну та її досвіди наступним поколінням.

Відповідно інститути пам’яті створювалися також поступово. Перші з них почали з’являтися одразу після війни, наприклад, музей у Аушвіці було відкрито вже 1947 року. А ось Музей Варшавського повстання відкрився лише кільканадцять років тому. Ще пізніше було засновано Музей Другої світової війни.

Якщо говорити про місця пам’яті в Польщі, то вони мають різний масштаб впливу на суспільну свідомість. Є місця регіонального значення, наприклад, присвячені подіям, що відбулися у конкретному воєводстві. Місця пам’яті національного значення впливають на історію та свідомість цілої країни. А є такі місця, як «Аушвіц», події у якому свого часу перевернули свідомість усього людства.

У такому місці, яким є меморіальний комплекс «Аушвіц-Біркенау», зосереджуються пам’яті різних народів, релігійних конфесій, людей різних ідеологічних і політичних поглядів. Таким місцем було б вкрай складно керувати, нав’язуючи лише якусь одну політику пам’яті. В такому разі люди, які приїздять сюди, не змогли б знайти тут місце для своєї пам’яті. Саме тому важливо дотримуватися історичної правдивості, але при цьому лишати місце для пам’яті кожного, яким би не був його досвід чи ідентичність.

Ще однією дуже важливою складовою системи національної пам’яті у сучасній Польщі є загальноосвітні школи. Адже коли йдеться про освіту для тих, хто є вже правнуками тих поляків, які пережили Другу світову, то шкільні програми – власне, чого і як ми вчимо дітей – мають надзвичайне значення.

Пам’ятати заради майбутнього

Чому для суспільств так важливо пам’ятати і розповідати про пережиті ними досвіди війни?

Безумовно, це надзвичайно важливе завдання. Причин тут багато.

По-перше, розповідаючи про свій досвід, розвиваючи власний голос і власні наративи, суспільство, що ділиться досвідами війни, може відчути незнану доти єдність і консолідацію. По-друге, лише знання та розуміння про складний період війни та його драматичні досвіди допоможе нам зрозуміти, яким буде світ після завершення війни в Україні. В тому, що це буде зовсім новий час, я не маю жодного сумніву. Україна більше ніколи не буде такою, як до початку повномасштабного вторгнення.

Третя причина полягає у важливості передачі знання про цю війну назовні, міжнародним аудиторіям. Навчитися говорити про себе іншим – це надзвичайно складне завдання, що вимагає величезної кількості зусиль, терпіння та наполегливості. Українцям, які стали на цей шлях, варто бути готовими, що спершу буде багато складнощів, можливо, навіть невдач і фрустрації. Бо виявиться, що решта світу розуміє цю війну та її події не зовсім так, як ви хотіли б про це розповісти. Але у підсумку ваші зусилля приведуть до того, що світ знатиме про цю війну з перших вуст. Бо якщо самим не подбати про витворення достовірних і коректних, неідеологізованих наративів про цю війну, обов’язково знайдеться той, хто зробить це спотворено.

Як зберігати пам’ять про трагедії? Як правильно документувати свідчення, перетворювати їх на дані та знання про війну? Якими в цьому контексті є роль і значення незалежних та приватних інституцій?

Час на аналіз, обдумування, укладання в свідомості цих досвідів війни ще настане – хай навіть знадобиться два покоління істориків, аби скласти уламки цих досвідів у єдину історію про війну. Наразі важливо зберегти якнайбільше розповідей, історій, матеріалів, фото тощо. Це величезна кількість даних, про які історики раніше і мріяти б не могли. І їхнє збирання і подальше використання матиме феноменальний вплив на те, щоб світ знав правду про цю війну.

Але фіксувати події війни можуть і звичайні громадяни. Якщо на сьогодні в Україні є 30 млн мобільних телефонів, то вочевидь, кілька мільйонів з них взяли участь у документуванні подій війни. На кожному з цих пристроїв є десятки або й сотні фотографій і відео з війни. Проте ці фото- та відеодокументації є розпорошеними по приватних телефонах, що не живуть довго. Отже, це робить увесь цей масив задокументованих даних дуже крихким – з ним треба працювати вже тепер, аби не втратити надзвичайно цінні джерела знань про цю війну.

Питання полягає у тому, як зібрати весь цей масив даних і зробити його систематизованим.

Це потенційно неймовірний архів, якого не має жодна країна в контексті жодної війни. Це саме те, що мають на увазі експерти, називаючи поточну війну в Україні найбільш задокументованою з усіх, що колись переживало людство.

Завжди після завершення будь-якої війни історики, письменники, вчителі та інші фахівці, які оповідають про неї, мають проблему з браком зображень. Часом одна фотографія може вартувати тисячі слів. Так, ми маємо усього кількасот фото, зроблених під час війни в «Аушвіці», де за п’ять років загинули 1,3 млн людей. Вочевидь, поточна війна в Україні стане (чи і вже є) найкраще задокументованою у всій світовій історії воєн – і це дуже важливо.

Яким може бути майбутній архів війни: централізованим, мережевим, хмарним? І як зробити глобальне знання про цю війну коректним і повним?

Гадаю, найпродуктивніша модель наразі – це коли всі професіонали та фахові інституції працюють, збирають та документують усе, що можуть.

Якщо йдеться про модель збирання даних, то дуже важлива довіра людей, які діляться власними досвідами. Можливо, хтось більше довірятиме державній інституції, хтось – приватній чи незалежній, ще хтось – науковій чи культурній. У людей повинен бути вибір, кому саме вони захочуть довірити свої історії та досвіди. Саме тому так важливо, аби всі причетні до цієї сфери фахівці діяли єдиним фронтом, як однодумці.

Наступним постане питання, як організувати цей архів війни. На мою думку, яку б модель не обрали українці, важливо зробити так, аби цей архів був якомога далі від політичних та ідеологічних маніпуляцій. Найкращою могла б бути наукова модель, коли в центрі процесу стояли б не політики, а науковці. Саме наука – найкращий провідник крізь час для важливих для людства знань.

Також важливо не забувати, що памʼять за своєю природою є поліфонічною. Так, люди з Донбасу або Криму можуть мати дещо іншу колективну памʼять, аніж кияни, львів’яни чи чернівчани. Політики ж часто люблять штучно конструювати монолітну суспільну версію памʼяті, заграючи з виборцями. Але в таких штучних наративах люди найчастіше не знаходять себе і того, як вони пам’ятають історично важливі для їхньої країни події. Саме тому такою важливою є участь у процесі документування досвідів війни незалежних, громадських, приватних, а також наукових інституцій.

Розколотий світ і уроки світові від України

Очевидно, що концепція never again, витворена після Другої світової, виявила свою повну недієздатність. Чи зможе українська війна стати game-changer’ом у порочній практиці, коли жертви військових агресій залишаються без справедливості після завершення воєн?

Це дуже складне запитання. Мушу визнати, я не є тут великим оптимістом. Ситуація у світі нині надзвичайно складна. На жаль, ані концепція never again, ані міжнародна безпекова система після Другої світової насправді не спрацювали. Після громадянської війни в Камбоджі 1967–1975 років за статтею «геноцид» було засуджено усього четверо осіб.

У Бірмі кілька років тому в масових убивствах загинули десятки тисяч місцевих мешканців – ніхто не поніс відповідальності. За цілу каральну систему таборів ГУЛАГу в СРСР ніхто так і не відповів перед міжнародними судами.

І це одна з причин, чому ця тоталітарна система не була демонтована і нині продовжує діяти?

Саме так. Але так відбувалося у світі безліч разів. Після завершення Другої світової було створено Організацію Об’єднаних Націй. Попри це, із 70 000 співробітників СС, які працювали на нацистів, лише 1650 отримали судові вироки. А це ж відбувалося в часи, коли ООН ще дійсно працювала. Хіба це про повоєнну справедливість?

Зараз світ має справу з великою війною в Україні, паралельно на планеті продовжуються інші, хай і менші воєнні конфлікти. Наприклад, знову загострилася ситуація на Близькому Сході. Також високою є напруга між Китаєм та острівними автономіями в тому регіоні. В подібній ситуації годі уявити якусь міжнародну безпекову модель, що раптом запрацює і буде підтримана всіма ключовими державами.

Нині світ розділився на дві полярні частини. Одна з них – демократична, вільна, прозахідна. Інша – тоталітарна, закрита, репресивна. Цей поділ може і надалі зростати, і це, звісно, не віщує людству нічого доброго. Тому за справедливість потрібно воювати так само, як українці нині б’ються за перемогу у війні. Геополітичне розташування України у цьому розколотому дуальному світі є дуже складним. Але українці обрали демократичний шлях розвитку і героїчно виборюють свободу і майбутнє своєї країни. Гадаю, у новітній історії України ще ніколи не було подібної суспільної єдності. І саме це дуже важливо для майбутнього.

Чого поточна війна в Україні може навчити глобальне суспільство?

Я гадаю, світ міг би дуже багато навчитися в України. Передусім тому, якою високою буває ціна відсутності вчасної адекватної реакції – до того, як станеться непоправне. Я дуже сподіваюся, що світ справді винесе урок із цієї помилки і більше її не повторить.

І Україна більше ніколи не буде самотньою перед лицем небезпеки. Я точно знаю, що з цієї війни Україна і її суспільство вийдуть оновленими і зміцнілими.

Також Україна навчила нас краще усвідомлювати, якою цінною є памʼять – завдяки вам глобальний світ розуміє це набагато краще, ніж ще п’ять років тому.

Матеріали по темі