«Ми працювали так, ніби це останній шанс їх евакуювати». Історії трьох працівників Philip Morris 
Категория
BrandVoice
Дата

«Ми працювали так, ніби це останній шанс їх евакуювати». Історії трьох працівників Philip Morris 

Майже чотири місяці тому українці усвідомили крихкість життя і стикнулись із жахом, який воліли б ніколи не переживати.

Для працівників компанії Philip Morris 24 лютого могло б бути звичайним робочим днем на фабриці у Харкові, в офісі у Львові чи у сервісному хабі Philip Morris у Кракові. А ця розповідь могла б стати сухим підсумком про втрачені показники компанії під час війни. 

Але кожен працівник – реальна людина зі справжньою історією. Власні історії про досвід війни нам погодились розповісти троє співробітників Philip Morris: Ольга Попова, Марія Гуло та Сергій Лабунець. 

«Ми працювали так, ніби це останній шанс їх евакуювати». Історії трьох працівників Philip Morris  /Фото 1
Ольга Попова

Ольга Попова

Менеджерка з контролю якості виробництва «Філіп Морріс Україна»

Відчуття ескалації було у мене ще напередодні вторгнення. Я розуміла, що насувається щось серйозне, щось таке, чого ми не переживали раніше. Моя команда була підготовлена заздалегідь відповідно до всіх протоколів, упроваджених у нас ще з 2014 року, адже фабрика знаходиться у Харкові.

У переддень війни, виходячи з харківського офісу, я окинула приміщення поглядом. Задумалась, що важливого потрібно забрати, але не хотіла усвідомлювати, що скоро вже не зможу сюди прийти. 

24 лютого мене розбудив чоловік о п’ятій ранку: «Вставай, почалося». Ми вийшли на балкон, почули віддалені звуки вибухів. Відразу ж надійшло повідомлення від компанії. Першочергово я обдзвонила всіх членів команди. Лунали ще наївні запитання: «А що, ми сьогодні не йдемо на роботу?». 

Ми з чоловіком зібрали речі та поїхали до родичів у Полтаву, де провели два перші тижні війни. Виїжджати було дивно. Сусіди в під’їзді метушилися, почалась паніка через бензин, а затор із центра міста сягав кілометри. У зворотну сторону, до фронту, вже просувались українські військові машини. 

Кожен мій ранок тоді починався з повідомлень моїй команді: «Як ви? Де ви?». Тривога не вщухала, поки всі не відповідали. Тим часом компанія активно евакуювала працівників: вивозили автобусами сім’ї, родичів, батьків, улюблених тварин.

Мій новий ритуал – щодня отримувати повідомлення від родини та колег: «У нас все добре»

У моїй команді з 19 осіб четверо вирішили залишатися у Харкові попри надану можливість евакуації. Для тих, хто рятувався, наш відділ роботи з персоналом організував усе на найвищому рівні. Процес відбувався дуже чітко: координація всіх етапів, забезпечення житлом в Україні та за кордоном, транспорт і фінансова підтримка. 

Через два тижні я теж наважилась перетнути кордон. Чоловік довіз мене до Ужгорода, і за допомогою колег я потрапила у Словаччину. Вже на місці я долучилась до допомоги, записувала людей на наступну евакуацію. У той час наше керівництво шукало можливості зайнятості для працівників, які виїхали за кордон. 

Для мене зʼявилася вакансія менеджера з контролю якості у Philip Morris Сербія за короткостроковими контрактами. Я погодилася і переїхала сюди, де продовжую підтримувати свою команду як можу.

Найважче в емоційному сенсі було усвідомлювати, що люди залишалися у Харкові під постійними обстрілами. Їхні причини заслуговують великої поваги. Одна моя колега, наприклад, залишилась допомагати сину-медику рятувати людей. 

Дуже складним було очікування відповіді від тих, хто був у небезпеці. Один із наших хлопців опинився на тимчасово окупованій території. Звʼязку немає, але деколи він знаходить можливість надіслати СМС. Цей час очікування нестерпний. Те саме стосується наших мобілізованих співробітників.

Мій новий ритуал – щодня отримувати повідомлення від родини та колег: «У нас все добре». Прийняття цієї ситуації, напевно, не прийде ніколи. Проте робота допомагає мені триматись. Зараз головне – постійний зв’язок із сімʼєю та колегами.

«Ми працювали так, ніби це останній шанс їх евакуювати». Історії трьох працівників Philip Morris  /Фото 2
Марія Гуло

Марія Гуло

Спеціалістка відділу по роботі з персоналом у Philip Morris International

Війна застала мене із сім’єю у Кракові, де я працювала у відділі по роботі з персоналом з 2021 року. 

Моїм завданням було приєднатися до команди волонтерів і разом з ними координувати евакуацію українських колег, при цьому компанія допомагала із забезпеченням житла та транспортуванням. Цим жахом перейнялися всі: багато польських колег прийшли з бажанням допомагати. Ми сформували команду, яка відповідала за всі етапи евакуації та загалом провела п’ять евакуаційних акцій. 

Спільними зусиллями нам вдалось допомогти близько 1500 осіб. Люди виїжджали з маленькими дітьми, немобільними старенькими батьками, наляканими домашніми улюбленцями. У цей час ми не розлучалися з телефоном, забули про час, їжу та сон. Адже люди дзвонили цілодобово й казали: «Я вже перетнула кордон. Де мені ночувати?».

Складними були перші дні та перша евакуація. Потрібно було впевнитись, що все пройде безпечно і нікого не забули. Щогодини 10–15 пропущених дзвінків чи повідомлень. На той момент ми не знали, чи буде ще змога вивезти людей, тому працювали так, ніби це наш єдиний шанс. 

Я побоювалася лише того, що когось пропущу і людина не вибереться. Був поганий зв’язок, бо дзвонили з бомбосховищ, лаялися, що не чуєш, що не відповідаєш. Я їх розумію, адже це відчуття страху і неймовірний стрес. 

За цей час я переосмислила багато речей, але дві історії справили на мене особливе враження. Я побачила справжній героїзм там, де не очікувала. Моя колега з відділу P&C, яка в мирному житті здавалася чутливою дівчиною, а не суворим вирішувачем важких життєвих ситуацій, взяла на свої плечі координацію цілого автобуса людей. 

Я побоювалася лише того, що когось пропущу і людина не вибереться

Вона вела цю команду за собою через усю країну аж до Польщі. При цьому в неї на руках були двоє стареньких немобільних батьків і наляканий собака. Натомість дівчина збирала списки, була на зв’язку, підтримувала людей, тягала ящики з гуманітаркою з усмішкою і почуттям гумору. Для мене це був приклад. 

Приходило розуміння, наскільки людям було важко, коли страх застилав очі. Наш співробітник із Харкова самотужки евакуювався в іншу країну з 80-річною мамою. А потім оговтався, що поселився у місці, за яке не зможе довго платити, і попросив перевезти його до Польщі.

Я запитувала: «Чому ви поїхали саме в цю країну?». А він відповідав: «Куди були квитки, туди й поїхав». Він спокійно говорив, але цей діалог глибоко зачепив мене: люди просто кудись бігли, не думаючи ні про що, крім виживання. 

Війна не обійшла стороною нікого. Хоча я була у Кракові, в Києві залишилася моя мама, брат із сімʼєю та інші родичі. Мій брат, у якого нещодавно народився син, досі не бачив малюка, адже дружина народила в Німеччині. А він досі займається волонтерською діяльністю, працює та колесить по всій Україні.

Наші колеги повертаються в домівки, де вибиті вікна, двері, немає газу і води. І вони дякують Богові, що взагалі є дах над головою. Ми продовжуємо підтримувати всіх, хто потребує допомоги, бо разом тепліше.

«Ми працювали так, ніби це останній шанс їх евакуювати». Історії трьох працівників Philip Morris  /Фото 3
Сергій Лабунець

Сергій Лабунець

Менеджер львівської філії у «Філіп Морріс Україна»

У той самий день я прокинувся о шостій ранку від повідомлення нашої менеджмент-команди. Це, напевно, пам’ятає кожен з нас: «Почалася війна». Пів дня я намагався осягнути, що це відбувається насправді. Ми почали готуватися до приймання людей, розуміючи, що знаходимося у Львові – відносно безпечному місці, яке стане хабом для тих, хто рятується. 

Перше, що ми зробили, – облаштували офіс зі спальними місцями. Закупили їжу, підготувалися на випадок відключення електрики, водопостачання. Наші львівські співробітники, які мали можливість поїхати за місто, залишили ключі від власних квартир. У перші дні це надзвичайно допомогло, тому що ми змогли розмістити людей, що приїжджали зі сходу, Києва, Харкова, Миколаєва, Запоріжжя, Чернігова.  

Активно шукали додаткове житло, готелі, квартири. У результаті на початок березня ми могли одночасно розмістити понад 150 осіб. Були дні, коли всі 100% місць були зайняті. Багато хто доїжджав до Львова днями. Загалом нам вдалося допомогти близько 700 людям. 

Були дні, коли за добу приїжджало по 70–80 осіб. Потяги тоді сильно затримувались: о четвертій ранку прибувають люди, а о п’ятій тобі вже треба везти інших до кордону. Тоді ми не розрізняли день і ніч, дні тижнів, все змішалось у єдиний часовий потік. 

Війна розкрила багатьох людей. Раніше я не міг уявити, наскільки сильні духом люди навколо мене

Ці зусилля – заслуга великої команди. У нас було мінімум 20 людей, які постійно займались різними етапами розселення та допомоги. В такому режимі ми намагалися балансувати, щоб зовсім не вичерпати сили й мати змогу допомагати далі.

Війна розкрила багатьох людей. Раніше я не міг уявити, наскільки сильні духом люди навколо мене. Вражали їхні згуртованість, бажання допомагати й самопожертва. Наприклад, пара з Харкова, що чотири доби добиралась із затримками потягів, пересадками, заселенням, першим ділом запитала: «Яка допомога зараз від нас потрібна?». Це не поодинокий випадок, але такі історії найбільше розчулюють.

Усі кажуть: «Як раніше вже ніколи не буде». Це на 100% відповідає дійсності. Але хотілося б, щоб ця згуртованість збереглася. Зараз люди більше усвідомлюють, що від них залежить майбутнє. 

Я вдячний компанії, що чули кожного і допомагали більше, ніж могли. Виплатили заробітну плату наперед, додаткову матеріальну допомогу, повністю компенсували житло як в Україні, так і за кордоном. Це була дуже важлива і потрібна підтримка у ці надзвичайно важкі часи.