Центральні банки завжди перебувають під тиском, але чи може незалежність регуляторів стати випробуванням для них самих? Завкафедри економіки та глобалістики Західноукраїнського національного університету Віктор Козюк пояснює, як політичний тиск і популізм – як з лівого, так і з правого флангу – можуть призвести до підриву незалежності таких установ, як Федеральна резервна система США, та які наслідки це матиме для фінансової стабільності, довіри до грошей і глобальної економіки
Заощаджуйте, отримуючи 6 журналів за ціною 4
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1 799 грн замість 2 400 грн. Читайте головні історії українського бізнесу, ексклюзивні рейтинги та глибоку аналітику в кожному номері.
Кризи є випробуванням для центральних банків. Інколи це природний наслідок прорахунків у політиці, неадекватного монетарного та регуляторного режимів або банальної корупції. Та чи може стати випробуванням для центробанку належне слідування мандату, аполітичність, регуляторна гідність і професійність, що служать суспільному благу? На жаль, так.
Масштабний рецидив тиску на Федеральну резервну систему – центробанк США – є свідченням складнішої та загрозливішої ситуації, аніж звична популістська атака роздратованих політиків. Чи є цьому запобіжники у світі, який на власному досвіді переконався у важливості незалежних монетарних регуляторів?
Відтінки тиску на центробанки
Майже весь час центробанки стикалися із ситуацією прямого чи непрямого тиску на них. Відрізнялася лише його форма та мета.
Лівий популізм. Це традиційна форма «невдоволення» центробанками. Під соусом «браку демократичного контролю» це формує порядок денний перетворення монетарної політики на боротьбу за вічні «пролетарські ідеали» у вигляді друку коштів під непомірні бюджетні дефіцити.
Останнім часом лівий популізм набув вишуканіших форм, як-то: підтримка лобістських груп, прискорене зростання, зелений перехід, доступність житла тощо. Неважливо, що тягар досягнення цих ідеалів все одно ляже на плечі найменш заможних членів суспільства.
Намагання підпорядкувати регуляторний інструментарій центробанку під збагачення окремих елітних груп. Преференційний доступ до рефінансування, сліпота до виконання вимог щодо достатності капіталу, мовчазне толерування інсайдерському кредитуванню – типові приклади того, як може збагачуватися елітна група, що встановила політичний контроль за регулятором.
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
Наслідком цього є перерозподіл економічної влади та економічних можливостей у суспільстві. А далі – перерозподіл вже політичної влади й виокремлення визискуючого прошарку, що прагне зацементувати свої рентні привілеї коштом решти економіки та суспільства. До речі, реформи НБУ у 2015–2016 роках були адресовані саме тому, щоб унеможливити таку форму підконтрольності.
Правий популізм. Це відносно нова форма тиску на центробанк. До недавніх часів право-орієнтовані політичні рухи толерували низьку інфляцію, ринково-орієнтовані підходи та з недовірою ставилися до ненажерливих апетитів держапарату.
Але щось змінилося. Правий популізм чи у вигляді суверенізму, чи у вигляді іншого «ізму» перестав толерувати незалежність центробанків.
Одна з причин – у природі правого популізму. Часто його ідеї впроваджуються харизматичними лідерами з авторитарними схильностями. Для них незалежність центробанку – не більше ніж інстанція, що випадає з периметра контролю, який необхідно розширити заради втілення міфологізованої амбітної місії.
Руйнування незалежності центробанку – не вінець прагнень автократа, це лише проміжний етап. Сьогодні – центробанк, завтра – органи правопорядку, післязавтра – верховний суд. А далі або вибори змінюють ситуацію, або включаються залишки стримувань і противаг, або… суспільство прокинеться в зовсім іншій політичній реальності, яка має відому всім назву – авторитарна диктатура.
Щоправда, і вона має відтінки: від втілення міфу про велич раси чи релігійного фундаменталізму до банального самозбагачення. І форма самозбагачення неважлива. Чи це контроль за сировинними ресурсами, чи це дерегуляція криптоіндустрії, щоб під гарною назвою приховувалася диджиталізована легалізація політичного хабарництва.
Поляризація суспільства – ще одна специфічна форма тиску на центробанк. У такому суспільстві підпорядкування центробанку стає радикальним способом встановлення контролю за інституціями, за допомогою чого послаблюються чи навіть нейтралізуються політичні конкуренти.
Якщо така форма захоплення центробанку є чимось звичним для фрагментаризованих постколоніальних суспільств, то її поява в розвинутій демократії, лідери якої тривалий час повчали увесь світ, – вкрай тривожна тенденція.
Посилення суспільної поділеності в сукупності з правим популізмом справді загрожує появою політичного порядку денного, в якому примха перетворюється на «санкціоновану з вище» доцільність. У таких межах руйнуються усталені інституційні обмеження на зловживання владою, політичне домінування та узурпацію.
Що сталося із ФРС
Після травматичного досвіду інфляції кінця 1960-х – початку 1970-х незалежність ФРС була зміцнена. Вона не сягнула рівня незалежності Бундесбанку, але значно перевершила рівень незалежності Банку Англії. Надалі реформи в Європі зміцнили монетарні інституції в межах підготовки до запровадження євро.
Втім, перемога над інфляцією по обидва боки Атлантики перемістила увагу з порівняння статусів центробанків до їх транспарентності (прозорості) та реакції на шоки.
ФРС за лідерства Бена Бернанке провела внутрішні реформи й за рівнем прозорості перевершила ЄЦБ, хоча згодом дещо поступилася Банку Англії. ФРС була лоцманом американської економіки протягом усіх останніх криз.
Її уміння балансувати внутрішньо суперечливі цілі заслужили на особливу повагу з боку глобального фінансового світу. А відносна цінова стабільність в США виглядала гарним доповненням технологічним бумам, позитивно позначаючись на добробуті американського суспільства.
Індекс незалежності центробанку cbi_e index (Romelli, 2022, 2024)
Індекс транспарентності центробанків (Dincer, Eichengreen and Geraats, 2022)
Що ж пішло не так? З одного боку, глобальна фінансова криза 2007–2008 років та інфляційний сплеск 2021–2023 років похитнув довіру до центробанків в усьому світі, а їхня технократична самовпевненість та академічна респектабельність стали предметами глузування. Тим часом ковідна криза і десятиліття досвіду кількісного пом’якшення посилили дискусію стосовно наслідків монетарної політики. Дискурс змінився. І це особливо відчутно у США.
У порядку денному боротьби з міграцією, наркотрафіком та усіма, з ким США мають дефіцит торгівлі, з’явився новий рядок. Низькі ставки вже не так привабливі з міркувань зайнятості, а низька інфляція вже знову сприймається як належне.
Але низькі ставки роздувають вартість активів, що виявилося вкрай заманливим для нового покоління техноолігархів. Вартість активів перетворилася на амфетамін штампування мільярдерів із залишковим ефектом доступності іпотеки для простого американця.
Не випадково, що підтримка незалежності ФРС як риса громадян з ухилом у правий політичний спектр почала танути.
До цього додалися проблеми з поляризацією американського суспільства. В поляризованому суспільстві прихильність до незалежності центробанку змінюється. Вона зазнає сильної ерозії з боку партійних вподобань: якщо перемагає партія, до якої я прихильний, а послаблення незалежності центробанку зміцнює мою партію, то хай буде так; якщо ж моя партія програє, то незалежність центробанку має зберегтися.
Така модальність руйнує основу для політичного аргументу на користь дистанціювання монетарної політики від виборчого процесу. Вибір за принципом «мені підконтрольний центробанк, а ворогам – незалежність центробанку» є ознакою драматичного розвороту від верховенства права у бік політичного фаворитизму, за яким подих автократії вже починає відчуватися на потилиці розділеного суспільства.
Це і сталося з ФРС. Нападки на урядників, публічні образи, погрози кримінальним провадженням, розхитування політичного ґрунту персональної незалежності центробанкірів – знайомі рецепти з арсеналу корумпованих псевдодемократій. Але у випадку із США це свідчення регресу від стандартів, які колись надихали реформи.
То що ж буде, якщо ФРС впаде
На наступний день, можливо, нічого. Можливо, навіть через рік інфляція не прискориться. Але може бути й інший сценарій.
Ситуація може почати погіршуватися значно раніше. Ще до того, як незалежність ФРС буде підірвана. За такого рівня прозорості будь-які неадекватні дії дуже швидко позначатимуться на реакції фінансових ринків. А будь-які дії щодо зниження прозорості будуть сигналом, що внутрішня структура ФРС деформується на догоду політичній доцільності.
І тоді реакція себе проявить. Першими відреагують спреди за довгостроковими облігаціями. Інфляційні та строкові надбавки за ризик підвищаться. Переоцінка ризиків відобразиться на вартості активів. Поява інфляційних загроз змістить вгору усю криву дохідності по американському боргу. Те саме відбудеться з іпотеками під плаваючі ставки. Те саме станеться і з корпоративними облігаціями.
Боротьба за низькі ставки завершується традиційно – їх підвищенням. А далі – роки дещо забутого інфляційного зміщення – феномену, що є наслідком зневіри у готовність центробанків досягати оголошених цілей, що супроводжується і вищими процентними ставками на одиницю інфляції, і вищим безробіттям.
Але справа навіть не в цьому. Річ у тім, що підрив інституціональної основи незалежності центробанку підриває довіру до грошей та фінансової системи в довгостроковому періоді. Як і довіру до того, що політики не використовують центробанк на користь власного самозбагачення.
Бо інакше циклічна боротьба за контроль за центробанком стає чортовим колесом політичної конкуренції та ще більшої поляризації суспільства. Ну і захоплення ФРС буде яскравою рольовою моделлю для автократів і автократиків в усьому світі.
