«Це хороша можливість, але я точно знаю, що повернуся». Як працівники «Філіп Морріс» перетворюють кризу на рушій розвитку

У компанії я вже понад 22 роки – по суті, більшу частину свого свідомого життя провів тут. До «Філіп Морріс» я 10 років був кадровим військовим, згодом звільнився і після кількох тимчасових робіт у 1999 році прийшов на посаду мерчандайзера в компанії. 

На той момент уся моя сім’я жила в Луганську. Великих кар’єрних амбіцій у мене не було – скоріше, хотілось стабільності. Справи йшли чудово – моя команда була одною з найуспішніших у компанії за показниками. 

Події 2014-го застали мене зненацька. Коли на сході країни розпочався збройний конфлікт, компанія в першу чергу почала евакуацію співробітників Луганського й Донецького регіонів. 

Я виїжджав із Луганська останній із нашої команди. Мій син якраз того року закінчував школу, але ЗНО вже здати не зміг – через окупацію тестування скасували. Пам’ятаю, як ми сідали в потяг, а на іншому кінці міста вже було видно мінометні вибухи.

Тоді ми ще думали, що це можна буде перечекати, тому переїхали до Харкова на «кілька місяців». До кінця року ми зрозуміли, що нічого не змінилося, і на початку 2015-го перебрались до Маріуполя. Важливо в цьому процесі було те, що компанія одразу пропонувала місця та посади для релокації, щоб людям було де поселитися і де працювати. 

У 2022-му довелося виїжджати вже з Маріуполя – ми покинули місто 26 лютого на службовому авто. Перед цим допомагали евакуювати інших працівників. Як і минулого разу, мені не хотілось їхати й знову залишати все позаду (моя команда вже й тут досягла найкращих результатів). Спочатку ми навіть вирішили, що не їхатимемо. Моя дружина – медик, тому вона також відмовлялася залишати лікарню. 

Але вже 26 числа зранку їм надійшла команда, що лікарня передислоковується з Маріуполя, і щоб всі рятувалися з міста. Поїхати від війни вдруге переконав син і допомогла компанія. Якби не було авто, ми, напевно, залишились би, не підозрюючи, якою буде доля Маріуполя. 

З Маріуполя ми прибули до Запоріжжя, згодом — до Дніпра. Там уже була частина нашої команди зі своїми сім’ями. Потрібно було якось координувати допомогу, тому я вирішив залишитися в Дніпрі, де і зараз працюю та допомагаю.

Кожен із переїздів був по-своєму складний. Найтяжчим, напевне, для мене був перший раз, у 2014 році, бо на таке зовсім ніхто не чекав. Попри хибні очікування, з кожним місяцем приходило болісне усвідомлення, що ми покинули дім надовго. До того ж у Луганську в нас були чудові бізнес-результати, регіон стрімко розвивався. В Маріуполі команду й процеси довелося будувати майже з нуля. Прийняти це все було дуже важко. 

У ретроспективі розумію, що і тоді, і зараз, успішній релокації сприяла компанія. Якби не підтримка команди, я, напевно, б не виїхав. По-перше, обидва рази нас виручила службова машина. По-друге, нам було куди приїхати й де працювати, і ця впевненість давала сміливість приймати рішення. 

Кризові ситуації змушують тебе швидше реагувати й вирішувати. Найближча моя мета зараз – робити можливе і неможливе на своєму місці. Найближча мрія – щоб закінчилася війна. 

Я була з тих, хто до останнього не вірив, що може початися війна. На 24 лютого ми будували звичайні плани – у моєї трирічної доньки мав бути танцювальний виступ. Але того дня прийшов лише шок, розгубленість і страх. Коли я побачила налякані очі своєї дитини, зрозуміла, що потрібно приймати рішення для її захисту. З балкона власної квартири ми бачили й чули вибухи в Одесі, тому на 12-му поверсі багатоповерхівки залишатися було небезпечно. Вирішила, що треба виїжджати. Прильоти були по всій країні, тому ми поїхали до друзів у Молдову.

На кордоні була величезна кількість українських сімей, які стояли в черзі на холоді. Ми побачили, що багатьом потрібна допомога, тому після перетину кордону одразу почали надавати різну підтримку. Також ми з близькими друзями обʼєднались у невелику волонтерську групу, яка співпрацювала з одеськими та харківськими лікарнями. Ми організували збір коштів, на які закуповували та надсилали необхідні медикаменти.

Згодом моя компанія почала відновлювати бізнес на територіях, де це безпечно. Трохи пізніше «Філіп Морріс» запропонував мені отримати новий досвід у Нідерландах. Це хороша можливість, але я точно знаю, що повернуся.

Також я побачила в цьому тимчасовому контракті гарну можливість підняти свій професійний рівень, щоб згодом я могла повернутися й використовувати нові знання та вміння на нашому ринку. Для мене важливо, що компанія зберігає мою посаду в Україні і платить тут податки весь цей час. 

Найцікавіше для мене в цьому досвіді те, що оперуючи на різних ринках і говорячи різними мовами, ми працюємо на спільну мету – світ без тютюнового диму. Але в кожній країні свої підходи, тому корисно буде побачити інші рішення знайомих бізнес-процесів. Український ринок дуже великий і прогресивний, тому це буде двосторонній обмін досвідом.

Зараз компанія в Україні швидко адаптується до складних умов. Спільнота «Філіп Морріс» у всьому світі здивована тим, яку гнучкість та витривалість проявляють наші люди та бізнес.

Немає сумнівів, що після цього всього компанія стане ще витривалішою. Люди почуваються дуже мотивованими, тому робота продовжується. Щодо підтримки співробітників – я не знаю жодної компанії, яка робила би більше для людей. Ми відчуваємо величезну допомогу.

Війна застала мене в Києві. Звідти я спочатку виїхала з родиною в Кропивницький, а згодом вирішила поїхати за кордон на певний час. 

Спершу я кочувала від одних друзів до інших у Європі, але серце не лежало до довготермінового переїзду туди. Врешті-решт я прийняла рішення полетіти в Бразилію – там за робочим контрактом перебував мій хлопець. А тепер компанія знайшла мені посаду в бразильському філіалі – у вересні я вже почала працювати.

Спочатку здається, що це інший світ. Зараз тут зима, хоч вона і сильно відрізняється від нашої. Англійська мова тут не надто розповсюджена, але порозумітися легко. До того ж тут дуже велика діаспора українців, а також ком’юніті з тих, які вже перебралися сюди після початку війни. Спільнота українців дуже допомогла з адаптацією та процесами оформлення в Бразилії. А найприємніше те, що усі підтримують та бажають нам перемоги.

Я постійно на звʼязку з колегами в Україні та своєю родиною, тому підтримки не бракує. Найбільше я сумую за сиром, щоб робити мої улюблені сирнички – його тут просто немає. 

Я б не сказала, що це нове життя, скоріше, його нова глава. Зі мною залишилися мої близькі й робота, і я вдячна за можливість познайомитись з іншою культурою та менталітетом. Це буде цікавий досвід. Хотілось би лише, щоб він був за інших умов. 

Тимчасовий контракт у мене на рік, тому нових планів наразі не будую. Війна змінила мій підхід до планування: я більше не намагаюсь контролювати деякі обставини. Компанія весь цей час зберігає моє робоче місце в Україні і сплачує за мене податки. 

Це дуже допомагає емоційно. Відчувається, що ти не один, і в разі чого завжди буде змога повернутися. Я вдячна за можливість попрацювати в філії «Філіп Морріс» саме тут в Бразилії й продовжувати підтримувати країну. 

Поки що я познайомилась з HR-менеджером та новим майбутнім керівником, а офіс тут менший ніж у Києві. Також помітно, наскільки наш ринок успішний і прогресивний, адже на бразильському ще навіть немає IQOS. Тому працювати тут є над чим. 

Навіть у таких обставинах потрібно адаптуватись і робити подальші кроки. Складно змиритися з тим, що так, як було раніше, більше не буде, але в мене є надія на краще. Я відчуваю, як змінюється суспільство: люди стали добрішими, уважнішими один до одного. Ми вчимося цінувати те, що маємо, та дякувати за нові можливості, які трапляються на шляху.

Перші вибухи я бачив зі свого вікна в Харкові на власні очі – зрозумів, що почалося. Поїхав одразу на фабрику, щоб проконтролювати евакуацію співробітників і організувати життєзабезпечення підприємства. 

Згодом ми прийняли рішення евакуювати з Харкова всіх працівників та членів їхніх сімей – я допомагав координувати цей процес, перші тижні вся команда була зайнята саме безпекою співробітників. На фабриці для регулярних виробничих процесів завжди був запас дизпалива. Саме його й було використано для автобусів. У мирний час дістатися до Хмельницького чи Тернополя з Харкова можна було за один день. Але не в перші дні війни. Трафік на дорогах був дуже щільним. Пробки розтяглися по всій країні, і така подорож могла зайняти три дні. До того ж не можна було пересуватися поночі через комендантську годину. Тому необхідно було робити зупинки на шляху. 

Найтяжче було емоційно, адже кожен день ти спілкуєшся з людьми, в яких купа проблем через війну чи окупацію. Загалом ми вивезли з Харкова понад 1000 людей. Потрібно було враховувати побажання кожного з евакуйованих. Були такі ситуації, коли ми евакуювали людину з обмеженими можливостями з дев'ятого поверху будинка, де немає ліфта. Автобус заїжджав у маленький двір, ми спускали людину у візочку з 9-го поверху. Була жінка, яка напередодні отримала поранення, ми забрали й розмістили її в Полтаві. І така історія не одна. 

Влітку я долучався до запуску проєкту щодо виробництва нашої продукції на київській фабриці «Імперіал Тобакко», поки наше харківське підприємство не функціонує. Це нелегкий проєкт, який охоплює багато різноманітних напрямів. 

Наша головна мета – забезпечити повнолітніх споживачів нашою продукцією, тому ми розглядали всі можливості: імпорт, пошук нових майданчиків для запуску виробництва, а також партнерства з іншими компаніями. Від нової ролі керівника фабрики очікую нової відповідальності, але це також і можливість допомагати людям. Я чітко розумію наші пріоритети зараз, і перший із них – безпека працівників. 

Для мене важливим є якнайшвидше відновлення бізнесу в Україні. Наразі я залучений до кількох напрямів потенційного розвитку виробництва в Україні, які мають сприяти цій меті. Складні ситуації спонукають до трансформацій. Ти повинен мобілізуватись і показати все, на що спроможний. 

У мене була можливість подорожувати й працювати за кордоном. Підхід до управління та до розвитку персоналу в нас та західних філіалів «Філіп Морріс» досить схожий. Але є відмінна риса в українців – здатність приймати рішення в складних ситуаціях та проявляти нестандартне мислення. 

Ставлю собі питання: який досвід я отримав? У таких ситуаціях ти пізнаєш себе і людей, заводиш нові знайомства. Будь-яку кризову ситуацію варто розцінювати як можливість протестувати себе.