Війна поставила перед підприємцями питання руба – рятувати країну, родину чи бізнес? Як відповідають українські підприємці /Фото Getty Images
Категорія
Компанії
Дата

Війна поставила перед підприємцями питання руба – рятувати країну, родину чи бізнес? Як відповідають українські підприємці

Getty Images

«Головне – перемогти. Про бізнес подумаємо потім», – ці слова підприємця Романа Казанка можна назвати девізом абсолютної більшості українських бізнесменів. Перемогу наближають по‑різному: хтось узяв до рук зброю, хтось поставив бізнес на воєнні рейки, а хтось спрямував підприємницьку енергію та навички у волонтерство. Ми розібралися, як жив український бізнес у перший місяць війни.

Казанко, 42, – засновник Броварського заводу котельного устаткування «Арденз» (виторг понад $4 млн). У Броварах, що розташовані за 25 км на схід від Києва, гаряче. «Я навчився планувати максимум на 12 годин, – каже Казанко. – Все динамічно змінюється, не знаю, чи існуватиме завод завтра. У нас уже розбомбили кілька складів. Підприємець та ще семеро співробітників не евакуювалися, а вигадали, як перепрофілювати підприємство під військові потреби. В умовах війни газові та твердопаливні котли не дуже й потрібні, а от уміння працювати з металом затребуване.

Вже 24 лютого Казанко розпорядився пустити весь метал на виробництво буржуйок, печей та їжаків для армії. І почав шукати, де можна придбати високолеговану сталь, яка використовується у бронежилетах. В Україні таку не роблять. Привезли із Фінляндії та Швеції. На початку березня прийшло постачання, швидко протестували на бронебійність та 8 березня запустили виробництво. Закупівлі вистачить на 2000 броників четвертого рівня захисту. «Більше й не треба,– каже Казанко.– Щодня з’являються нові виробники бронежилетів». Бізнесмен уже витратив 6 млн грн, а на пожертвування зібрав лише 700 000 грн.

«Фінансової міцності у нас майже не залишилося, – каже підприємець, – але працюватимемо до останньої гривні». Після плит для бронежилетів Казанко розраховує робити захист для кулеметників. Розповідає, що встиг купити новий верстат для «секретного» продукту, який не може назвати. Звідки брати на це гроші?

«Розв’язуватимемо проблеми із їх надходженням», – каже він. Усі ресурси на забезпечення армії спрямував Олександр Гадомський, 40, співзасновник SICH‑Tourniquet (виторг компанії у 2020 році становив 6,8 млн грн). Йому не довелося нічого змінювати в асортименті порівняно з мирним часом. З 2014 року компанія випускає турнікети – засоби для зупинки кровотечі. Він устиг стати офіційним постачальником Міноборони й отримав сертифікати, що дозволяють брати участь у тендерах НАТО, відкрив представництва в 11 країнах.

Війна драматично змінила експортну та цінову політику компанії: експорт і продаж зупинено. Ринок – лише Україна, ціна – скільки грошей зберуть і привезуть волонтери. У перший день війни Гадомський призупинив роботу основного цеху в Чернігові. Всі співробітники встигли евакуюватися. Два цехи, що залишилися в Києві та Київській області, підприємець заповнив запасом їжі та води, перевіз туди співробітників, які там живуть і працюють. 27 людей зосередилися на виробництві турнікетів лише для фронту. Гадомський не встигає рахувати, скільки турнікетів робить, рахунок іде на тисячі. Середня ціна продукції SICH – близько 500 грн за штуку.

Але сьогодні Гадомський дає продукцію майже безкоштовно. «Якщо все роздам, то повішу замок на підприємстві,– каже він.– Не час торгуватися, про продаж за ринковими цінами взагалі не йдеться. Як я можу залишити солдатів без джгутів?» Фінансово підтримують компанію волонтери, які привозять стільки грошей, скільки змогли зібрати. В усіх іноземних філіях SICH продукція закінчилася у перші ж дні, її теж вигребли українські волонтери.

Засновник компанії «Спецтехоснастка» Володимир Лемперт, 58, теж перепрофілював виробництво під потреби фронту, але намагається відновити комерційну діяльність. Його завод у Кам’янському Дніпропетровської області спеціалізується на виробництві складних пластикових форм, основні замовники – європейський автопром. У перший день війни виробництво зупинилося: дали співробітникам можливість подбати про свої сім’ї.

Майстер по металу. Роман Казанко витратив майже все на виробництво бронежилетів. І не збирається зупинятись. /Фото з особистого архіву

Майстер по металу. Роман Казанко витратив майже все на виробництво бронежилетів. І не збирається зупинятись. Фото з особистого архіву

26 лютого завод запрацював знову, але до традиційних клієнтів додалися нові замовники. Підприємство віддало волонтерам понад 5000 упаковок для гарячої їжі та 100 000 пластикових ложок. 28 лютого запустили у виробництво новий для «Спецтехоснастки» продукт – пластикові деталі для медичних турнікетів. Їх продають по 36 грн за штуку виробникам турнікетів за умови, що фінальна ціна виробу не перевищуватиме 200 грн за штуку.

Війна заскочила Лемперта в Ізраїлі, зараз він у Бельгії – переконує європейських клієнтів не відмовлятися від роботи зі «Спецтехоснасткою», незважаючи на ризики. Лемперт шукає спосіб відкрити виробництво за кордоном. На цьому наполягають клієнти. «Сьогодні ми намагаємося виробляти та експортувати продукцію, аби гроші йшли в Україну. Економіка має працювати», – каже він.

АВТОМАТ ДО РУК

«Під час війни чоловік має дві опції: взяти до рук автомат чи забезпечувати роботу бізнесу в тилу», – вважає співзасновник Spell Chocolate (виробляє шоколад, виторг у 2020 році – понад $1,2 млн) Антон Рубан, 32. Вони з партнерами вирішили, що, оскільки Рубан молодший і не одружений, він піде воювати, а його партнер Віталій Іванов, 48, залишиться в бізнесі й займеться його релокацією у Західну Україну. Третій партнер, Олександра Ромашкіна, 32, зайнялася волонтерством, шукає та купує дрони для армії по всьому світу. Наразі бізнес Spell на 99% заморожено.

Рубан не знає, чи довго компанія проіснує в режимі війни, працюють доти, доки є запаси на складах. Андрій Острогруд, 43, генеральний директор «Київгуми», на другий день війни взяв військове спорядження та пішов у тероборону Броварів. «Я нічого не планував, усе вирішував «по ходу», – каже він. Перші два тижні війни завод не працював. Раніше «Київгума» виробляла 4000 найменувань продукції на $15 млн на рік, які експортувала до 40 країн.

Лише 7 березня «Київгума» змогла відновити виробництво, проте лише одного товару, який роздають безкоштовно, – медичних джгутів. «Зараз ми у Броварах, де із самого ранку вибухи, але люди виходять і роблять джгути, які дуже потрібні лікарям та військовим», – каже Острогруд. У засновника логістичної компанії Zammler Віктора Шевченка, 42, інший підхід – він вважав, що війна буде, і готувався до неї два місяці. Команда топменеджерів розробила план і попередила клієнтів та співробітників, як працюватиме підприємство у разі війни.

Ще у січні Шевченко записався до тероборони Києва. «Одразу після того, як розвідка США повідомила про можливе вторгнення», – каже він. Шевченко примудряється поєднувати керівництво бізнесом та службу у теробороні. «За перші три дні війни я сумарно поспав три години», – говорить він. У мирний час Zаmmler входив до топ‑10 українських логістичних компаній у B2B‑секторі, оперував складами на 55 000 кв. м. 2020 року виторг підприємства наближався до $4 млн.

Після 24 лютого 90% діяльності Zаmmler – волонтерство. Водії допомагають військовим із логістикою, розвозять гуманітарні вантажі для лікарів та населення. Комерційні перевезення – рідкість. Спочатку їздити було складно. Водії не знали, де натраплять на ворога, де перекрито дорогу, і було незвично їхати з Києва до Львова 20 годин. Працюють здебільшого у західній частині України й у Києві. «Ми не відправляємо співробітників у гарячі точки, якщо вони самі не захочуть», – каже Шевченко.

Перша опція. Антон Рубан вважає, що у бізнесмена під час війни два шляхи: взяти автомат або забезпечувати роботу економіки. Він обрав автомат, бізнес-частину залишив партнеру. /Фото з особистого архiву

Перша опція. Антон Рубан вважає, що у бізнесмена під час війни два шляхи: взяти автомат або забезпечувати роботу економіки. Він обрав автомат, бізнес-частину залишив партнеру. Фото з особистого архiву

«Працюватимемо, доки не переможемо»,– каже засновник Zаmmler. Під цією бравадою є запас ліквідності. Бізнес компанії диверсифіковано, логіст має офіси та бізнес у Польщі, Казахстані та Китаї, які продовжують працювати і зможуть фінансово підтримати український напрям. В областях України, де немає активних бойових дій, бізнес більше схожий на бізнес: виробництво не зупиняли, працівників не евакуювали, податки сплачують.

Компанія «Верес» (входить до групи Вадима Новинського Smart Holding) працює у спокійній Черкаській області. Спеціалізується на консервації овочів. Нині частина продукції йде на гуманітарні та військові потреби. «Це рішення було прийнято в перший день війни», – говорить генеральний директор групи компаній «Верес» Олена Харитонова. Компанія об’єднала зусилля з агрохолдингом МХП Юрія Косюка, останній постачає курятину, а «Верес» робить м’ясні консерви та сухпайхи для Міноборони. Станом на 14 березня підприємство поставило 26,6 т такої продукції на 1,1 млн грн.

ВОЛОНТЕРИ МИМОВОЛІ

Індустріальній молочній компанії (ІМК) пощастило менше: її земельний банк на 120 000 га у трьох областях – Сумській, Чернігівській та Полтавській. Уперших двох – велика війна. Гендиректор ІМК Алекс Ліссітса, 47, визнає, що втрата двох областей вибила його із бізнес‑колії. «Не розумів, як вести бізнес в окупованих областях, – каже він.– Щоб якось вийти зі ступору, я запитав Мінекономіки та Мінагро, чим можу допомогти». Досвідченому агролобісту (Ліссітса 14 років очолював асоціацію «Український клуб аграрного бізнесу») знайшли застосування.

Його команда писала листи та запити до урядів і торгових мереж різних країн із проханням про гумдопомогу. Пояснював європейським бюрократам, кому і навіщо потрібна допомога, заповнював та надсилав їм звіти. Це дало результат: з початку війни в Україну з однієї лише Німеччини зайшло понад тисячу 20‑тонних фур із харчами. Допомогу також надсилають із Нідерландів, Австрії, Бельгії.

Коли маховик постачань закрутився, бізнесмен згадав про бізнес. ІМК треба провести посівну на 20 000 га у мирній Полтавській області та засіяти по 30% у «гарячих» Сумській та Чернігівській областях. Бізнес‑питання забирають трохи часу у співвласника найбільшого торгового оператора України ТІС Андрія Ставніцера, 39, робота портів завмерла після 24 лютого. Одразу після зустрічі президента Володимира Зеленського з великим бізнесом увечері 23 лютого Ставніцер виїхав на ділову зустріч до Швейцарії. Там його й застала війна. «Протягом доби у мене був повний ступор, – згадує він. – Коли шок минув, я зайнявся тим, що добре вмію, – логістикою».

Войовничий логіст. Віктор Шевченко змінив костюм генерального директора міжнародної логістичної компанії Zammler на камуфляж. /Фото з особистого архiву

Войовничий логіст. Віктор Шевченко змінив костюм генерального директора міжнародної логістичної компанії Zammler на камуфляж. Фото з особистого архiву

Бізнесмен пройшовся по своїй телефонній книзі, поговорив із засновниками «Розетки» Владиславом Чечоткіним, Fozzy Group Володимиром Костельманом, «Нової пошти» Володимиром Поперешнюком та В’ячеславом Клімовим. Спланували, як налагодити логістичні коридори та гуманітарний штаб. 26 лютого перший вантаж прийшов до України. Наразі фонд Help Ukraine Centre має два склади – у Польщі та Румунії, 15 координаторів та 150 волонтерів, які збирають по всьому світу гумдопомогу, сортують, завантажують у машини, контролюють доставку.

Щодня вони відправляють в Україну близько 50 фур із одягом, їжею, медикаментами. Люди з усього світу хочуть допомогти, але часто купують дурниці, каже Ставніцер. Потрібен був західний фонд для прийому грошей – допоміг німецький виробник автомасел Liqui Moly: вони віддали українцям свій фонд, куди можна переказувати кошти. Далі професійна команда закупників купує необхідні товари.

Знову логіст. Андрій Ставніцер відходив від операційного бізнесу останні роки. Війна повернула його до джерел – він знов займається логістикою вантажів. Гуманітарних. /Фото з особистого архіву

Знову логіст. Андрій Ставніцер відходив від операційного бізнесу останні роки. Війна повернула його до джерел – він знов займається логістикою вантажів. Гуманітарних. Фото з особистого архіву

Ставніцер каже, що зібрали вже близько $4 млн. До тих $3 млн, які він виділив особисто. «Війна повертає до витоків, – каже Ставніцер. – У мирному житті у мене є різні ролі, але зараз єдина – логіст». Харківському інвестору Абдурахману Шайхалову не могло наснитися, як використовуватиметься його бізнес‑центр, який він будував на місці старої швейної фабрики.

З 24 лютого комплекс перетворився на сховище. Зараз у конференц‑залах постійно мешкають близько 40 «резидентів». У кафе готують по 1000 обідів на день і розвозять військовим та теробороні. Війна – не привід забувати про силу мистецтва. Шайхалов організовує у комплексі концерти й запросив художників розмалювати стіни. «Ми хочемо сказати всьому світові, що ми не боїмося російської навали! Ми впевнені у нашій перемозі, – каже він. – Нехай місто дуже понівечене, але життя триває і ми ще є».

Матеріали по темі