Війна. Початок. 24 лютого 2022 року, близько п’ятої ранку Росія почала масований обстріл українських центрів військового управління та аеропортів. /УНІАН
Категорія
Компанії
Дата

День перший. Сім історій про те, як українські лідери вживалися в реальність війни

Війна. Початок. 24 лютого 2022 року, близько п’ятої ранку Росія почала масований обстріл українських центрів військового управління та аеропортів. Фото УНІАН

Засновник «Нової Пошти» В’ЯЧЕСЛАВ КЛИМОВ, 46, не хоче згадувати перший день війни. Завдання – зціпивши зуби, провести компанію через найстрашніший період новітньої історії. Климов відганяє думки про минуле, щоб не відволікатися від майбутнього, за яке він бореться разом з усією країною. Іноді те, що допомагає не опустити руки капітану корабля, є неприпустимою розкішшю для решти.

24 лютого розділило життя українців на «до» і «після». Досвід цього дня не повинен забутися. Forbes розпитав про нього сімох українських лідерів, аби не дати часу стерти його з пам’яті.

Forbes запустив YouTube-проєкт «Країна героїв». Дивіться новий епізод про "Нову пошту".

Воєнний номер Forbes Україна /Forbes

Воєнний номер Forbes Україна

Цей матеріал із Воєнного номеру Forbes Україна – спеціального випуску журналу. Придбати його можна за цим посиланням. Редакція зробила номер у найгарячішу фазу війни, яку Росія розпочала проти України. Мета – зафіксувати зроблене армією, владою, підприємцями, українським народом для відсічі агресору та подивитися в українське майбутнє. 

«Гроші – кров війни»

Коли о четвертій ранку міністра фінансів СЕРГІЯ МАРЧЕНКА викликали на засідання Ради національної безпеки і оборони (РНБО), його месенджери були сповнені фотографій з кордону, де українські загони опинилися під вогнем російської армії вторгнення. У січні міністру фінансів виповнився 41 рік. Професіонал із 20-річним стажем у держфінансах, Марченко ніколи не був схильний до радикалізму.

Щеплення від відвертості він отримав у 2016 році, коли був заступником міністра фінансів і мав необережність заїкнутися про скасування студентських стипендій. Нагорода у вигляді прокльонів та звинувачень в антинародності не змусила себе чекати. Коли Зеленський відправив у відставку уряд Гончарука, Марченко виявився ідеальною кандидатурою для Кабміну без амбіцій та власного курсу: прокреслені в голові червоні лінії не заважали готовності до компромісів.

Марченко до останнього не вірив у можливість великої війни. Напередодні він попросив водія заїхати раніше. Хотів перед роботою заскочити в басейн, навіть закинув у машину сумку з плавками та рушником.

Марченко надягнув білу сорочку й костюм, пов’язав краватку та попрощався з дружиною. Трирічний син спав. Залишаючи дім, міністр запитував себе, чи зможе колись повернутися. Найбільше його турбувала безпека близьких. Залишити їх у столиці? Відправити до батьків?

На командному пункті, куди Марченко прибув близько п’ятої, не було, за його словами, «ні метушні, ні хаосу». РНБО проголосувала за введення воєнного стану, а Зеленський повідомив, що головна мета ворога – обезголовити державу. «Завданням бліцкригу була фізична ліквідація керівництва країни»,– згадує Марченко слова президента. Зеленський вимагав від Кабміну налагодити віддалену роботу, не підставляючи себе під удари.

У Мінфіні, куди Марченко приїхав одразу після засідання РНБО, зібралися його заступники та ключові співробітники. Протоколи, підготовлені на випадок війни, застаріли років на 30. Норми радянських часів підштовхували бюрократію до «бункеризації». Залягти на дно в епоху інтернету означало віддати ініціативу ворогові та демотивувати союзників. Довелося вносити корективи на ходу, щоб залишатися на зв’язку один з одним і рештою світу.

Життя вкрай спростилося. Замість збалансованого бюджету мирного часу, що передбачає масивний перерозподіл національного доходу через державу, Мінфіну належало виконувати воєнний кошторис із трьома пріоритетами: фінансуванням армії, виплатою зарплат, виплатою пенсій. Для гри на трьох акордах довелося швидко перебудувати роботу митниці та податкової, перевівши їх разом з усіма базами даних у безпечне місце. Смертельна загроза змушувала стрімко діяти. Рішення, які до війни могли обговорюватися місяцями, приймалися з коліс.

Марченко розповідає про перший день війни в Zoom. Я ніколи не бачив, аби він палив. Закурив 24-го, пояснює міністр.

Перший день війни закінчився для Марченка чи то 27-го, чи то 28-го. Сон ніяк не йшов, та коли б і захотілося подрімати, все одно довелося б схоплюватися, щоб бігти в укриття під час звуків повітряної тривоги.

Коли міністр нарешті заснув, гроші, кров війни, без затримок та перепон переходили з судини до судини атакованої держави.

Матеріали по темі

Між небом і землею

Війна заскочила МАРИНУ АВДЄЄВУ, 43, на висоті 10 000 м. О 1:50 з мирного Борисполя вилетіла успішна підприємниця, співвласниця однієї з найбільших страхових компаній України. Коли за кілька годин літак сів на дозаправку в Казахстані, в ньому сиділа охоплена жахом мати двох неповнолітніх синів, які залишилися в атакованому крилатими ракетами Києві.

«У мене ніколи до цього не було панічних атак, тепер я знаю, що це», – говорить Авдєєва.

У салоні творилося божевілля. Хтось вимагав летіти назад, хтось намагався вийти назовні. «Стюардеси кричали: «Немає трапу, ви розіб’єтеся!» – згадує Авдєєва.

Вона летіла до Казахстану на форум Big Money Євгена Черняка ділитися досвідом успішного підприємництва. Війна поставила інший пріоритет. З Нурсултана Авдєєва вилетіла найближчим рейсом до Будапешта. Українське небо для пасажирських літаків закрилося.

«Посадка. Телефон знаходить мережу, – розповідає Авдєєва. – Ти боїшся відкрити новини – раптом твого світу більше немає».

День перший. Сім історій про те, як українські лідери вживалися в реальність війни /Фото 1

Ракети в столиці України. Зранку 24 лютого в Києві, на вулиці Васильківській, упала протикорабельна ракета «повітря – поверхня» Х-31. Скоріше за все, її збили сили української протиповітряної оборони.

Три рейси, стикування, дозаправки. Вона провела у повітрі майже 20 годин. Під час однієї з пересадок веліла команді подбати про власну безпеку й не панікувати – війна скоро закінчиться. «Здавалося, це якесь непорозуміння, помилка, країни швидко домовляться»,– дивується своєму оптимізму Авдєєва.

У Будапешті опанувала себе. Допомогла п’ятигодинна різниця у часі. «У Європі знову було 24-те,– згадує Авдєєва.– Психіка клюнула на трюк: мовляв, це вже було, й у тому минулому все було відносно нормальним. Я заспокоїлася і змогла думати».

Від ідеї прориватися в Україну відмовив чоловік – цим нічого не виправиш. Головне завдання – врятувати бізнес, клієнти розраховують, що страховики виконуватимуть свої зобов’язання у ситуації, що межує з форс-мажором. Дітей на кордон привіз водій, де Авдєєва їх і зустріла.

На екстрених зборах засновники «Арсенал-страхування» вирішили продовжувати роботу й робити виплати. Компанія, яка посіла за підсумками дев’яти місяців 2021 року четверте місце на ринку за сумою страхових премій, повністю перейшла на дистанційку та заздалегідь виплатила працівникам березневу зарплату.

Авдєєва шкодує, що надто довго приймала бажане за дійсне. «Найкращі розвідки світу тижнями попереджали: буде велика війна. Думала, нагнітають, – розповідає вона. – Як і більшість знайомих бізнесменів, я переконала себе, що це нікому не вигідно».

Коли пізно ввечері 23 лютого підприємниця їхала до Борисполя, їй зустрілася колона танків і бронетехніки. Вона досі запитує себе, чому тоді не розвернула машину і не поїхала додому. «Напевно, завадила гіпервідповідальність, – каже вона собі. – Не могла підвести організаторів та гостей форуму».

Половина спікерів на казахстанському форумі Big Money були з України. Захід зі зрозумілих причин не відбувся.

Матеріали по темі

Переможці

У ніч на 24 лютого гендиректор телекомпанії «1+1 media» ЯРОСЛАВ ПАХОЛЬЧУК, 40, не спав. Керівництво та працівники «Плюсів» жили в напрузі вже кілька місяців, і після заяв Путіна на початку тижня можна було очікувати найгіршого.

Вибухи у Києві Пахольчук почув о п’ятій ранку. Уродженець Луцька, він працює на «Плюсах» з 2008 року і добре пам’ятає російське вторгнення 2014-го, коли обіймав посаду виконавчого директора. «Треба розуміти, як діяти у найкритичніших ситуаціях, – каже він. – Наприклад, за відсутності інтернету чи у разі втрати контролю над студіями в Києві. Такі плани було відпрацьовано».

Спочатку Пахольчук не відчув нічого, крім злості на Путіна. За збігом обставин сім’я була не в Києві, тому бізнесмен міг не хвилюватися за її безпеку. Прихопив паспорт, ноутбук, резервну зарядку та поїхав до офісу.

Першим завданням було налагодити безперервне телемовлення та роботу журналістських груп під загрозою бомбардування. Частина працівників, на яких Пахольчук завжди міг розраховувати, розгубилися. «Люди навколо реагували дуже по-різному, але мені не було коли відволікатися на паніку та емоції, – розповідає він. – Я швидко зрозумів, що тиснути на людей у такій атмосфері недоцільно. Краще мобілізувати тих, хто оперативно включився».

Getty Images

Тривожна валіза. Дізнавшись про початок війни, українці вишикувались у черги за продуктами, пальним, медикаментами й у військкомати. Фото Getty Images

Як діяти у ситуації, коли неможливо прогнозувати ані реакцію ринків, ані поведінку агресора? Під час оцінки рішень Пахольчук обрав простий критерій – чи допомагають вони перемозі. Ідея перемоги об’єднала команду. «Зараз за пів дня вдається організувати проєкти, які в мирний час зайняли б пів року, – каже Пахольчук. – Усе без жодного документа, договору, без грошей, при цьому на найвищому рівні якості».

Екстрене мовлення зі студії ТСН розпочалося за кілька хвилин після того, як стало відомо про перші вибухи в містах України. «Багато процесів ми відпрацювали ще з 2013 року», – розповідає Пахольчук. У прямому етері стартував інформаційний марафон, який до 26 лютого безперервно транслювався на більшості телеканалів групи – «1+1», «2+2», УНІАН ТБ та «Бігуді».

Аби не відволікатися на повітряні тривоги, телевізійники розгорнули резервну студію у паркінгу одного з ЖК. «Ми зробили все за чотири години», – говорить Пахольчук. Ще один резервний майданчик розгорнули в Західній Україні.

У перший день із більш як 2000 співробітників медіагрупи до роботи долучилося максимум 200. За кілька тижнів у компанії працювало близько 1000 співробітників. За даними Пахольчука, 150 працівників евакуювалися за кордон, до лав ЗСУ та тероборони пішло ще 100 осіб. «Працівників, які мали критичне значення для нормалізації роботи каналів, ми просили лишитися на інформаційному фронті, – розповідає Пахольчук. – Хоча й не заважали йти захищати державу, якщо людина приймала таке рішення».

Один з особистих проєктів Пахольчука – київська мережа ресторанів швидкого харчування Dinner’s – став годувати подільську тероборону, до якої пізніше додалося ще кілька районних загонів тероборони. «Постачальники почали безкоштовно надавати продукти, – згадує Пахольчук. – Першим був МХП». Один ыз ресторанів безкоштовно годує переселенців, які тікають від війни через Київ.

Перший день війни розтягнувся для Пахольчука на 56 годин. «Ми домовилися не говорити в наших етерах фразу «Коли закінчиться війна», – каже він. – Ми говоримо «Після перемоги». 

Матеріали по темі

Повернення

Четвер, 24 лютого, харків’янин ВСЕВОЛОД КОЖЕМЯКО, 49, планував провести з родиною в Альпах. Це мав бути останній день відпочинку з нагоди шкільних канікул.

Засновник аграрної компанії «Агротрейд», Кожемяко зазвичай вимикає звук телефону на ніч. 23-го він цього свідомо не зробив. Після визнання Путіним «ЛНР» і «ДНР» його не полишала тривога.

О п’ятій ранку його розбудив дзвінок з Парижа. «Я знав, що війна невідворотна – занадто великий конфлікт інтересів,– згадує Кожемяко.– Але не уявляв, що вони бомбитимуть мирні міста». Думав, бойові дії не вийдуть за межі Донецької та Луганської областей.

Рішення було миттєвим: повертатися додому. Дружина спробувала відговорити, але, на думку Кожемяки, вона не дуже сподівалася його переконати. «Ми вже проходили це у 2014-му»,– каже бізнесмен, який відтоді живе у парадигмі війни з Росією.

Getty Images

Обличчя війни. Олена Курило, 53, вчителька з міста Чугуєва, стала символом першого дня війни. Світлина з її закривавленим обличчям 25 лютого була на перших шпальтах десятків світових ЗМІ. Понад три тижні після початку війни вона залишалась у Чугуєві й лише 18 березня змогла виїхати до Польщі, де отримала необхідну медичну допомогу. Фото Getty Images

Після анексії Криму і вторгнення Росії на Донбас Кожемяко з друзями створив волонтерський фонд, який допомагав біженцям та налагодив постачання всього необхідного для української армії. Бізнесмен особисто возив «снарягу» на передову, неодноразово потрапляв під обстріли. День захисника України у 2021-му він відзначав із військовими під Авдіївкою.

Дорогою до Відня бізнесмена пригнічувало відчуття безсилля. Не допомагали й дзвінки друзям у Харків. Він навіть плакав. Більш за все Кожемяко боявся, що окупанти візьмуть місто в облогу і він не встигне повернутись.

До Харкова бізнесмен потрапив у неділю вранці. Місто було під атакою, але Кожемяко відчув полегшення. «Я поринув у роботу, – пояснює він. – Відчуваю себе корисним своїй країні і своєму місту». Він знає, що робити: діставати й доправляти бійцям усе, що потрібно для захисту. «Не знаю, що казатимуть своїм дітям ті, хто залишився осторонь, – каже Кожемяко. – Я хочу, щоб діти мною пишалися і знали, що робити в такій ситуації».

Розірвані сни

У тележурналіста РОМАНА ВІНТОНІВА, 40, міцний сон. Його перервали не перші вибухи в Києві, а дзвінок колишньої дружини о п’ятій ранку з новинами про війну.

Вінтонів, якого телеглядачі знають як Майкла Щура, був готовий. Залишалося тільки одягтися, покласти в заздалегідь зібраний рюкзак кабелі та вийти з дому.

Чи вірив Вінтонів, журналіст із 18-річним стажем, що Росія нападе на Україну? «Це було питання не віри, а ймовірності, – відповідає він. – Вона існувала, тож ми з родиною підготувалися». Рюкзак Вінтонів зібрав за два тижні до нападу. Туди помістилися змінний одяг та білизна, провіант на три дні, тент, спальник, каремат, особиста зброя, документи. «І дуже маленький гамак, що складається до розміру кулака, – додає журналіст. – Щоб полежати на ньому десь у полі».

Перш ніж вийти з дому, Вінтонів зайшов у військовий чат, отримав інформацію про точку збору та вирушив до неї. «Дістався, отримав накази та почав їх виконувати», – згадує він.

Вінтонів – стрілець 112-ї бригади територіальної оборони. Від звичної роботи залишилися періодичні включення в ефіри «Телебачення Торонто».

Як виглядає рутина військового? «Я здам ваш номер у СБУ», – жартує Вінтонів, почувши це питання. Найбільшим завданням він називає щоденне посилення оборони. Паралельно відбуваються тренування та підготовка. За кількома годинами сну слідують кілька годин чергування. Через двійко-трійко таких циклів не розумієш, який зараз день, каже стрілець. Для нього і решти бригади перший день війни триває досі.

Getty Images

На руїнах життя. У перший же день війни російські військові обстріляли житлові квартали. За перший місяць загарбники пошкодили майже 4000 багатоквартирних будинків, з яких майже 700 були повністю знищені. Фото Getty Images

У 2015 році Вінтонів уже служив у ЗСУ. Досвід навчив філософської позиції споглядання та відстороненості, що допомагає тримати психіку під контролем. Його бригада ще не вступала в бої, але військові, за словами Вінтоніва, готові: хочуть «нормально дати тягла росіянам». Рішення – за командуванням.

Емоції, з якими Вінтонів зіткнувся на початку війни, – розгубленість та болюче відчуття нової реальності. «Ніколи не був у ситуації, коли моє місто бомбардують чи обстрілюють ракетами», – пояснює він. Уникнути ступору допомогли завчасно зібрані речі та чіткий план дій. Страх, гострий у перші дні, наразі притупився.

24 лютого Вінтонів називає «днем розірваних снів». Він запам’ятався суцільною біганиною, за яку волонтер кілька разів спав, прокидався та продовжував працювати. Останній спогад того дня – кімната, в якій багато людей сплять поруч одне з одним. Зі сном у стрільця Вінтоніва все й досі добре. Так само не чує тривоги, як і до війни.

Матеріали по темі

Евакуація

ТИМОФІЯ МИЛОВАНОВА, 47, розбудив дзвінок на початку шостої. «Київ бомблять», – повідомив операційний директор Київської школи економіки (КШЕ) Роман Басалига.

Президент КШЕ Милованов повернувся з‑за кордону останнім рейсом Lufthansa. З понеділка, 21‑го, німецький авіаперевізник припинив польоти в Україну.

Європа чекала на російське вторгнення, Милованов летів із розумінням, що війни не уникнути. Думки колег розділилися. Хтось пропонував перевести навчання онлайн. Хтось – не зупиняти процеси, аби Путіну не вдалося посіяти хаос навіть без нападу. Вирішили не зупиняти.

За кілька тижнів до війни керівництво КШЕ розробило протоколи реагування на агресію. Вони містили перелік дій у відповідь на певні тригери. Бомбардування столиці було одним з них. Після цього Басалига мав протягом години зібрати менеджмент, аби прийняти рішення про застосування воєнних протоколів.

Getty Images

Війна. Початок. 24 лютого 2022 року, близько п’ятої ранку Росія почала масований обстріл українських центрів військового управління та аеропортів. Фото Getty Images

На початку сьомої секретар РНБО Олексій Данилов оголосив про введення воєнного стану. Тим часом керівництво КШЕ зібралося на онлайн‑нараду. Офіційних повідомлень про війну ще не було, рішення приймали, покладаючись на свідоцтва про вибухи в столиці. 150 співробітників та 400 студентів було заздалегідь попереджено, що централізованої евакуації не буде, кожен має знайти собі прихисток сам.

Після активації воєнного протоколу всі отримали листа з повідомленням, що всі події, заплановані на 24‑те, скасовуються, та закликом подбати про особисту безпеку. Діставшись безпечного місця, кожен мав повідомити про це свого координатора.

Басалига наказав охоронцям закрити будівлю школи. Фінансистам було доручено почати перераховувати зарплати наперед, аби працівники мали грошовий запас.

Милованов з родиною на двох автівках поїхав зі столиці. Дороги були забиті. Над головами проносились реактивні літаки. Колони цивільного транспорту ледве рухались, більш за все непокоїло, чи вистачить бензину. На те, щоб подолати відстань у 10 км, пішло більше п’яти годин.

Опинившись на місці та увімкнувши телевізор, Милованов зрозумів, що помилився із вибором укриття за 2 км від Гостомеля. Російський десант висадився в гостомельському аеропорті, точився кровопролитний бій. На щастя, був і «план Б»– арендована квартира на південному заході від Києва.

Знову дорога, знову кілометрові затори. Назустріч застряглим у заторі автівкам проїжджали групи з двох‑трьох танків та довжелезних фур з амуніцією. Головним страхом було, чи вистачить пального. 

На одній із зупинок Милованов підключився до семінару в Празі, запланованого за кілька тижнів до вторгнення. Замість розмови про загрозу війни він розповідав про евакуацію, танки та гвинтокрили, які бачив у дорозі. Другий учасник семінару, професор Чиказького університету, емігрант з Росії Костянтин Сонін, був у розпачі. Все було немов уві сні.

До прихистку дісталися вже після першої ночі. Ще по дорозі Милованов сповістив основних донорів КШЕ про потребу в екстреному фінансуванні. Вже 26‑го команда розгорнула фандрейзингову кампанію. За місяць війни зібрали близько $15 млн на гуманітарну допомогу Україні. Заняття на бакалавраті відновилися після того, як викладачі та студенти роз’їхалися по безпечних місцях.

Матеріали по темі
Новий випуск Forbes Ukraine

Новий випуск Forbes Ukraine

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні