На своєму місці

«Трохи далі від центру – декілька багатоповерхівок. У пам’яті закарбувалась картинка: напівзруйнований та випалений «прильотами» будинок, а на третьому поверсі, у вікні – яскраво-жовтий дитячий велосипед. Не можу його забути».

Для Ольги Бігун, територіальної менеджерки Нової пошти з Харкова, цей велосипед став нагадуванням про лише одну з мільйонів трагедій, які принесла розпочата росією війна. Ольга прийняла рішення лишатися в Харкові, цей вибір визначив її подальші рішення: вижити, зберегти своїх, допомагати всім, хто потребує допомоги.

Моє рішення – лишитися вдома

На момент повномасштабного вторгнення Ольга була керівницею одного з вантажних відділень на Салтівці – східному районі Харкова, про який через масштаби руйнувань вже, мабуть, знають у кожному куточку України. Зараз вона керує мережею відділень на Харківщині та продовжує налагоджувати роботу компанії у регіоні.

З перших днів повномасштабної війни Салтівку регулярно й інтенсивно обстрілювали. Родина Ольги на цей час була за кордоном. Наполягали, щоб дівчина теж виїжджала. «Бажання їхати не було. Звісно, я сумнівалась, чи безпечно залишатись. Знала від друзів безліч історій жахів, які вони пережили у Донецьку та Луганську у 2014-му. Але, як не дивно, було відчуття, що спокійніше для мене бути саме тут, у себе вдома», – розповідає вона.

Коли втомилась нервувати через нескінченні новини, прийняла рішення – треба працювати. Адже у місті залишилося дуже багато людей, яким потрібна допомога. Нова пошта була єдиною логістичною компанією, яка щодня працювала, доставляла гуманітарну допомогу на прифронтові та деокуповані території. Дотепер компанія регулярно забезпечує цивільних і військових їжею, ліками, генераторами й оперативно відновлює роботу, де це можливо.

«Сама від себе не очікувала, що буду так реагувати»

Відділення, яким керувала Ольга, працювало щодня і після 24 лютого. Роботи було багато, робота була складна: вони їздили містом на власних авто та власноруч рятували посилки з інших відділень, які були напівзруйновані або тимчасово зачинені через небезпечне розташування.

Чи було нам страшно? Ні, страху не було. Була якась мобілізація внутрішніх сил. Без емоцій, без роздумів, ми просто робили свою справу. Гадаю, багато хто з нас дізнався про себе чимало нового

«Вивозити вантажі було ще тим викликом. Наприклад, були такі випадки, коли людина, яка мала ключі від відділення, не могла дістатися до нього через тривалі обстріли. Вона не могла вийти з укриття. Але нам вкрай потрібно було потрапити всередину відділення, адже до нас вже звернулися люди й просили знайти їхні посилки, у яких знаходились ліки, продукти, ключі від квартир. Тому нам швидше було зламати замок, а потім поставити новий, ніж чекати. Ми завжди намагалися зробити все, що було нам під силу. А люди дякували, що ми залишилися і працюємо», – додає Ольга.

Рятувати з відділень доводилося не лише посилки, а й майно компанії – вцілілу техніку, комп’ютери. «Моя робота – це постійне здобуття нових навичок. Наприклад, тепер можу легко розібрати комп’ютер», – жартує Ольга.

Дівчина каже, що ні сирени, ні обстріли команду не зупиняли, адже всі знали, що діяти потрібно швидко: хтось чекав саме на цю посилку, саме вона могла врятувати чиєсь життя. Зупинялися лише тоді, коли свистіло вже зовсім близько. Тоді ховалися у якомусь приміщенні. А далі знову, попри небезпеку, поверталися до роботи.

Під час одного з численних обстрілів машину, в якій знаходився наш водій, прострелило наскрізь. Утім він не припинив рухатись за маршрутом. А якось ракета прилетіла буквально за 200 м від відділення, на щастя, вночі. Ольга з колегами зранку забили розбиті вікна фанерою та продовжили працювати.

Черги за готівкою та гуманітаркою

Ольга каже, що Пунктом Незламності Нова пошта стала вже від початку війни: «Ми просто тоді так то не називали. Ніколи не відчували ми себе більше потрібними, ніж у березні 2022 року».

Хтось виїжджав і відправляв свої речі, комусь довелося переміщувати бізнес, інші харків’яни продовжували жити та замовляти необхідне через пошту. У березні 2022 року Нова пошта надала власні приміщення для видачі гуманітарної допомоги. Відтак у частині відділень видавали гуманітарку місцевим, а в іншій – клієнти продовжували відправляти й отримувати посилки.

Співробітники вивантажували, фасували та роздавали тонни цукру, яєць, курятини, олії тощо. У ті важкі місяці березня й квітня ця підтримка без перебільшення допомогла вижити тисячам харків’ян, адже полиці магазинів були фактично порожні. У день в кожне з відділень Нової пошти, які видавали гуманітарку, привозили 1500–2000 хлібин, а наприкінці дня не залишилося жодної. До кожного пункту щодня приходило щонайменше 2000 людей.

Вони займали чергу з ночі, попри комендантську годину та небезпеку. Також у відділеннях Нової пошти люди знімали готівку. Співробітники звозили її з усіх відділень Харківщини – напівзруйнованих або тимчасово зачинених через небезпеку роботи. Ці гроші давали мешканцям змогу розраховуватись за життєво необхідні товари. Адже банки й інкасація в усьому Харкові не працювали, готівка була у великому дефіциті.

З кожним днем до відчинених відділень приходили дедалі більше клієнтів. Із самого ранку стояли дві черги, за гуманітаркою та за готівкою.

Харківщина після деокупації

Робота у воєнному Харкові виявилась підготовкою до складніших викликів. Після блискавичного українського контрнаступу на Харківщині команда Нової пошти одразу вирушила в деокуповані селища з генераторами, старлінками, продуктами, ліками та всім необхідним. Поїздки виявилися емоційно дуже складними для команди, яка вже, здавалося б, загартувалася під вибухами та обстрілами.

Масштаби руйнувань у населених пунктах, де побували росіяни, вражали. «На узбіччі доріг стояло дуже багато розстріляних, понівечених цивільних машин. Одне авто виглядало так, ніби його переїхав танк. Будинки з дірками, спалені, покалічені обстрілами. Надзвичайно важко бачити всі ці руйнування, бо колись тут панувало щасливе мирне життя, яке тепер повністю знищено», – пригадує Ольга.

Поїздки супроводжувалися жорсткими заходами безпеки. «Як тільки з’являлася інформація, що ЗСУ звільнили населений пункт, то ми одразу зв’язувалися із військовою адміністрацією, щоб отримати дозвіл на поїздку туди. Їхати треба було обов’язково у колоні. У кожного із нас є бронежилет, каска – компанія забезпечує співробітників необхідним захистом. 

Вирушати можна тільки завчасно погодженим із владою безпечним шляхом. Перед поїздкою ми завжди завантажували дорожні карти, адже мобільного зв’язку по дорозі не було. Не можна було зупинятися, з’їжджати на узбіччя – усе довкола залишалося замінованим.

Також важливо було повернутись до настання темряви, адже існував реальний ризик в’їхати в один із розбитих танків чи бетеерів, які стояли прямо на дорозі. «Одного разу мало не сталось саме так», – пригадує Ольга.

Втім усі переживання вартували того: «Коли ми заїжджали, наприклад, в Ізюм, він був майже порожній. Здавалося, не залишилося жодної живої душі. Але проїхали углиб міста, на вулицю, де наше відділення, і бачили зовсім іншу картину. Людські обличчя, вони посміхалися. Коли бачили логотип Нової пошти, то раділи, що тепер зможуть отримувати необхідні речі. Дякували за допомогу, за відчуття, що життя відновлюється. Запитували нас, як ми змогли приїхати, дорога ж небезпечна. Уявляєте? Вони пережили такі жахіття, а хвилювалися за нас. Нова пошта в місті означало кінець окупації, наші тут, свобода. Я ніколи не забуду цього, ніколи».

Робота в таких містах після появи Нової пошти дуже швидко набирала обертів: потік посилок з 10–20 на день збільшувався до сотень за лічені тижні. На щойно деокупованих територіях не завжди були наші співробітники, які могли б розпочати працювати у місцевих відділеннях. Тож попервах туди щодня їздили на роботу працівники з Харкова.

Навіщо це їм, що їх мотивувало? «У нас в Ізюм їздив хлопець, який до цього працював у Харкові кур’єром. Спитала у нього те саме. Він відповів: допомагати людям, які пів року прожили в окупації, – це більше, ніж просто робота, це моя особиста місія».

Ольга каже, що залишатиметься вдома і робитиме свою справу, аби кожен маленький власник жовтого велосипеда міг скоріше повернутися до свого мирного життя. Компанія – то не просто назва на табличці, компанія – то люди і їхні щоденні життєві та професійні вибори. Нова пошта на місці. Далі буде.