Історія епідемії. «Іспанка» в Україні: 1918-1919

Стефанський, 41, був першим лікарем, що став діагностувати «іспанку» в Україні. Він уже давно працював в одеській інфекційній лікарні, пережив епідемію чуми й навіть написав про це кілька наукових праць.

Спочатку лікарі висунули гіпотезу про поширення різновиду чуми. Досліди Стефанського та його колеги Якова Бардаха спростували цю гіпотезу. Клінічна картина була зовсім не схожа на чуму. Це таки був грип, «іспанська інфлюенца», «іспанка», перші спалахи якої було зафіксовано в Сполучених Штатах Америки, Франції, Німеччині та Великобританії. Військова цензура держав, що воювали, намагалася применшувати масштаб епідемії, тож більш-менш правдиво про неї писала преса нейтральної Іспанії – звідси назва однієї з найсмертельніших пандемій XX століття. Зараз ми знаємо, що це був штам грипу H1N1.

Яків Бардах виступив на спеціальній нараді в муніципалітеті. Він зумів переконати, що пацієнти помирають не від чуми, а від нової важкої форми грипу.

Це була перша хвиля пандемії. Попередження.

АНТРОПОЛОГ

Федір Кіндратович Вовк, 71, не довго вагався, коли отримав запрошення очолити кафедру географії й етнографії Київського університету. У своїй квартирі в Петрограді залишатись було небезпечно. Більшовики провадили терор проти тих, хто не вписувався в їхні уявлення про справедливий світ. Було скрутно матеріально: гроші знецінились, діставати їжу, дрова ставало все складніше.

Тож рішення прийняте, чемодани спаковані. Але є проблема – російсько-український кордон зачинено. Прямі потяги на Київ не їздять від початку зими. Треба добиратись із пересадками. Але перед тим – отримати український паспорт у консульстві. Потім – виїзну візу в раднаркомі. І лише тоді– квиток. І скрізь черги, натовпи. Хтось чхнув, хтось кашлянув, хтось із гуркотом Геракла залишив продукти своєї життєдіяльності на підлозі.

На той час ще не читали в газетах про нову хворобу, яка вже ширилася світом. Застуда та й застуда. Гарячий чай, мед, малина, трохи довше полежати в ліжку вранці.

У турботах про папери минув місяць, другий. В Україні стався державний переворот. Замість Центральної Ради тепер при владі гетьман. Його дружина з дітьми також перебувала в Петрограді. І Петро Скоропадський вживав заходів, аби перевезти родину до Києва. Питання транспортного сполучення постало на російсько-українських мирних переговорах. Домовилися про спеціальні «державні поїзди», які споряджує Україна для виїзду своїх громадян.

Професор Федір Вовк із донькою Галиною виїхали з колишньої російської столиці потягом № 1. На вокзалі були черги, натовп. Перевірка речей: чи не вивозять часом «надміру» багажу.

У дорозі Федору Кіндратовичу стало гірше. Піднялася температура. З’явився кашель. Далі їхати було неможливо. У Жлобині, на останній перед Україною залізничній станції, його висадили з потяга. Якраз наспів лист від дружини. Але прочитати не зміг– не було сил. Гарячка. Втрачав свідомість. Лікар прописав ліки. Але їх не було де купити.

Попросив доньку прочитати листа від дружини. Коли Галина дочитала, то «помітила, що він уже неживий».

«Іспанка» забрала професора.

НАТАЛЯ

Андрій та Наталя одружились у серпні 1908 року. Він – студент університету. Вона – слухачка Вищих жіночих курсів.

Він – активіст українських організацій. Бібліотекар одеської «Просвіти». Якраз тоді «Просвіта» купила велику бібліотеку Леоніда Смоленського. Андрій Ніковський її впорядковував.

Вона – донька власниці друкарні, одеської гречанки Софії Христо. Теж цікавилася книжками.

Подружжя вирішило відкрити власну книгарню. Шукали свою нішу на книжковому ринку. Подумали: в Одесі проживає приблизно 40 000 україномовних – покупців книг українською мовою має вистачити. У листопаді 1911 року книжковий магазин «Діло» відчинив свої двері. За прилавком стояла Наталя. За рік спробували видавати газету. Друкували деякі брошури, альманахи. Окремо робили заходи для «Просвіти» та Українського клубу.

Невдовзі опинились у Києві. Почалася революція. Андрій став заступником голови Української Центральної Ради. Редагував щоденну газету «Нова рада». Чоловік цілком поринув у політику. Дружина писала рецензії на дитячі книжечки.

Навесні 1918 року їй стало зле. Боліло серце. Давалися взнаки тривоги за чоловіка. Більшовицькі заколоти. Російсько-українська війна.

Лікарі наполегливо радили змінити обстановку. Подружжя вирішило: Наталя має їхати до Швейцарії.

Деякий час збирають гроші. Андрій перебуває в опозиції до гетьмана. Грушевський переховується. Винниченка затримують і відпускають. Петлюру увʼязнюють. Схоже, що Андрієві теж може загрожувати арешт.

Прямого сполучення між Україною і Швейцарією немає. Їхати треба через Берлін. Потяг довозить до станції Голоби. Там – медогляд, паспортний контроль. Маса біженців. Майже всі – хворі: тиф, холера, грип. Потім – потяг до Берліна. Наталя приїхала в німецьку столицю з температурою. Мусила зняти номер у готелі, аби відпочити й підлікуватись. Невдовзі планувала їхати далі.

Температура під 40 трималася тиждень. Де шукати лікаря в чужій державі? Як із ним порозумітися? Скільки заплатити?

29 листопада до Києва полетіла термінова телеграма: Ніковська Наталя Дмитрівна померла в готелі від «іспанки».

Сиротами лишились малолітні діти Галюня та Льодик. Наступного року чоловік Андрій опублікував збірку власних есеїв зі щемливою присвятою: «Ясній памʼяті Н.Д. Ніковської».

ПОСОЛ

Посла в Туреччині призначали кулуарно. Як написав у спогадах міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко, «навʼязано з кругів кабінету Олександра Кістяківського».

Османська імперія була критично важливим зовнішньополітичним напрямом для України. По-перше, сусідка через Чорне море. По-друге, одна з небагатьох держав, що визнала незалежність України. По-третє, Османська імперія належала до Четверного блоку, а Україна обрала собі ці держави за союзників. Окрім того, був ще морський шлях до Європи через Босфор і Дарданелли й контрольований турками центр світового православʼя.

Посольство мало би виїхати негайно.

Міністр внутрішніх справ Ігор Кістяківський протегував на посаду посла свого брата. 44-річний «високий, огрядний пан», київський адвокат Олександр Кістяківський «заявив себе українцем-самостійником та націоналістом», однак не поспішав ставати дипломатом. Усі формальності з османським урядом узгоджено. Спеціально споряджений пароплав чекав в Одесі.

Спочатку Олександр Кістяківський «ліквідовував» свої справи. Невдовзі захворів. Як виявилось – «іспанкою». Виїзд посольства знову відкладено. А потім у подружжя Кістяківських померла дев’ятирічна донька Ніна. Достеменно не відомо, чи від «іспанської хворости». Та тоді, восени 1918 року, ситуація була вкрай тривожною. Звідусіль йшли повідомлення про поширення хвороби та високі рівні смертності. Це була друга хвиля «іспанки», набагато смертоносніша за першу. Дослідники вважають, що восени 18-го людство зіткнулось із вірусом, що мутував у більш летальну форму.

Призначений послом Олександр Кістяківський так і не поїхав до Стамбула. Міністр закордонних справ вимушений був шукати нову кандидатуру посла. Ним став дореволюційний голова Київської губернської земської управи та постреволюційний губернський комісар Михайло Суковкін. На щастя, він зумів уникнути хвороби.

ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ

Перша світова війна йшла до завершення. Імперії тріщали по швах. Першою впала Росія. Незалежна Україна постала на її уламках.

Другою в черзі була Австро-Угорщина. У середині жовтня 1918-го імператор Карл І спробував упередити розпад держави і опублікував Маніфест про перетворення Австро-Угорщини на федеративну державу та закликав нації створювати національні ради.

Українці-депутати австрійського парламенту зібрались у Львові та утворили Українську Національну Раду. Поки що це мав бути лише представницький орган українців, така собі авторитетна громадська організація.

За три тижні перед тим Лонгин Цегельський, 43, зʼїздив до Києва. Зустрічався з гетьманом. Там же підхопив «іспанку». Але в легкій формі. Тому доволі швидко повернувся до справ. Попереду було проголошення незалежності.

16 жовтня цісарський намісник Галичини оголосив тривожні відомості: у Львові – епідемія іспанського грипу. «Ся недуга протягом кількох годин починається великою горячкою, сполученою із сильним болем голови й загальним ослабленням. По 2–3 днях горячка уступає, наслідком чого хворий скоро здоровіє, або триває довше й часом кінчиться смертю».

Чинний закон не передбачав ведення статистики по грипу. Тому кількість хворих і померлих від «іспанки» невідома. Влада закликала уникати скупчень людей, не контактувати з хворими, дотримуватися чистоти.

Політики не зважали на небезпеку від грипу. 19 жовтня 1918 року Українська Національна Рада проголосила Українську Державу на території Східної Галичини, Північно-Західної Буковини й Закарпаття. На ті ж терени претендували поляки. У їхній уяві вся Галичина мала стати частиною відродженої Польщі.

Політична ситуація була критичною для українців. Переговори з австрійцями, намагання узгодити позиції між українськими партіями, занепокоєння щодо польської загрози – останні дні жовтня 1918 року були насиченими для голови Української Національної Ради Костя Левицького, 58.

29 жовтня Левицький та Цегельський прийшли до намісника, аби обговорити передачу влади. Намісник генерал фон Гуйн відмовився – не мав на це повноважень: «А поки цісар мені не накаже, доти я зв’язаний присягою та честю й нікому влади передати не можу, хоч і як вам симпатизую. А вірності ще жоден Гуйн не зломив».

Того ж дня в Костя Левицького захворіла 16-річна донька Стефанія. Лікарі не могли збити високої температури й подолати кашель. Це був іспанський грип.

Українці-військові були незадоволені відповіддю фон Гуйна й розробили план збройного захоплення влади. Левицькому було не до цього.

Похорон Стефанії призначили на 1 листопада. Тоді ж стало відомо, що вранці до Львова прибуде польська делегація для перебрання влади в намісника. Усе більше українських політиків схилялися до ідеї повстання.

1 листопада о четвертій годині ранку українські підрозділи обеззброїли австро-угорських вояків, зайняли поліцію, залізничні станції, водогін, трамвай, пошту, радіо, телефон. Над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. Львівʼяни прокинулись у столиці Західної України.

Тим часом у Домі жалоби на Підвальній вулиці розпочалася заупокійна панахида. Згорьована пані Олена Левицька. Почорнілий Кость. Родина оплакувала Стефанію.

Практично відразу ж із Личаківського цвинтаря Левицький поїхав до намісника фон Гуйна – перебирати владу в Галичині.

КОЛИШНІЙ МІНІСТР

Напередодні Різдва, 6 січня 1919 року, у Михайла Івановича Туган-Барановського, 53, стався серцевий напад. На засіданні фінансової комісії Директорії обговорювали питання відмови від російського рубля у фінансових операціях. Він був проти. Опоненти аргументів не чули. Дискусії не вийшло, зчинилася сварка. Серце досвідченого економіста не витримало і прискореним пульсуванням змусило свого власника тяжко спуститися на стілець, а присутніх врешті замовкнути. Покликали лікаря, який порадив Михайлу Івановичу поїхати додому і як слід відпочити. Вдома напад повторився.

«Грудна жаба»,– казали тоді. Нормальною медичною мовою – стенокардія. Лікарі порадили «абсолютний спокій і знаходили, що поїздка куди-небудь дальше від хвилюючих подій» буде йому на користь.

Невдовзі Директорія призначила Михайла Івановича «експертом із фінансових питань» в українській місії в Парижі. Він вирішив їхати – на мирних переговорах у Парижі можна бути корисним рідній Україні й не бачити дій уряду. До того ж Париж – не Київ: можна буде і відпочити.

Їхати потрібно було до Одеси потягом, а звідти – морем. Уряд виділив для поїздки цілий вагон. Вирушати мали 20 січня. Пакували й перевозили на вокзал речі. Їхали всією родиною, прислуга й кілька друзів.

Підвищену температуру списали на хворобу серця і хвилювання перед дорогою.

«Михайло Іванович зараз же ліг на постелю в одному з купе й так лежав весь час; деколи він підіймався й сидів на лавці, балакаючи з родиною». Він вочевидь почувався недобре.

Вранці 21 січня температура різко впала. Михайло Іванович знайшов пояснення: була «іспанка». «Тепер «іспанка» минула й залишилася лише хворість серця».

А за кілька годин його знайшли в купе непритомним. Лікар, що їхав у сусідньому вагоні, розпочав реанімаційні заходи: вкололи ефір, дали камфору, почали ставити банки. Та марно. «Іспанка» таки добила економіста, академіка Української академії наук, колишнього генерального секретаря фінансів Центральної Ради.

•••

Пандемія іспанського грипу, що тривала із січня 1918-го по грудень 1920 року, охопила весь світ. За різними оцінками, вона вбила від 17 млн до 100 млн осіб.

Українці страждали від пандемії разом з усіма. Воєнна розруха, перманентні державні перевороти та заколоти, часта зміна урядів – усе це не давало змоги організувати ефективну протидію хворобі.

До того ж «іспанку» просто не фіксували. Даних про кількість хворих та померлих часто не збирали. Тим паче що паралельно тривала пандемія холери. А специфічно в Україні – епідемія тифу. Холера й тиф були знайомі українським лікарям. А перед симптомами нібито застуди, яка за кілька днів вбивала людей, вони виявилися безпорадними.

Кількість жертв «іспанки» в Україні ми не знаємо. Можемо навести лише кілька історій про перебіг хвороби. Але можна точно стверджувати, що «іспанка» разом з іншими епідеміями руйнувала Українську Республіку не менше, а може, навіть і більше за недолугі політичні кроки. 

Автор – науковий співробітник Інституту історії України НАНУ, кандидат історичних наук

Опубліковано в другому номері журналу Forbes (липень-серпень 2020)