Невдача – пальне для зростання. Кирило Карабиць — про диригента як топ-менеджера та інтерес до інвестицій

Я вже тривалий час живу і працюю в Європі, але з роками дедалі більше відчуваю себе українцем. Мене тягне додому, і життя постійно повертає мене в Україну. Я дуже з цього радію, попри те, що музикантові вкрай складно тут реалізуватися. 

Я виріс у родині композитора Івана Карабиця, мене завжди вважали «сином». На початку кар'єри я хотів зламати цей стереотип і довести, що чогось вартий і без гучного прізвища. Поїхав навчатися до Віденської академії музики, став асистентом диригента Івана Фішера в Будапешті. Жив на кілька країн: Україна, Чехія, Австрія. Для 20-річного юнака, який народився у СРСР, це був вихід в інший світ, прорив, свобода.

Я живу у Франції, 12 років працюю в Англії, донедавна керував театром і оркестром у німецькому Веймарі. Багато пересуваюся по світові. З донькою говорю італійською, із сином – російською, з дружиною – французькою. Кордонів не відчуваю. Але, прокидаючись уранці, часто не можу зрозуміти, в якій країні перебуваю. Допомагає запитання «Що я вчора репетирував?».

Моя мета – максимально впливати на людей через музику. Я хочу бути провідником для слухача, заражати його музикою. Найцінніше для мене – коли людина прийшла на концерт, зовсім не розуміючись на класиці. І в якийсь момент зринає відгук – це може бути бурхлива емоція або тихе відчуття внутрішнього тепла. Із цього зернятка виростає інтерес і любов до музики.

Я можу робити те, що недоступне жодному політикові. Коли я став диригентом Борнмутського симфонічного оркестру, одного з найстаріших в Англії, то ініціював запис серії ранніх симфоній Прокоф'єва. Ми отримали гарну критику в британських виданнях рівня Guardian і Times, де Прокоф'єва назвали українським, а не російським композитором.

Я хочу створити музичний продукт, який наніс би Україну на європейську культурну карту.

Будь-яку великокаліберну мрію має супроводжувати легке відчуття тривожності і страху: «А раптом не вийде?» Це створює потрібне напруження й енергію. Переживаючи успіхи та поразки, я намагаюся триматися емоційної середини. 

Мене завжди цікавив тип інвестора. Занурення в цю тему просто підриває мій мозок – стільки там нового й цікавого. Особливо мені подобається те, як такі люди диверсифікують свої вкладення, формуючи портфель.

Моя діяльність – теж портфель. Диригент має вміти працювати з різними людьми у різних обставинах. Розуміти, як досягти мети. Секрет успіху – мати масштабну мету і розуміти, як до неї дійти. І ще – кризовий менеджмент. Усе може піти не за сценарієм, і тоді важливі холоднокровність і вміння швидко перелаштовуватися.

Рутина і творчість у моїй роботі збалансовані. Обидві частини мені подобаються.

Як диригент я намагаюся намацувати межі: до якого моменту я можу дійти в роботі з оркестром? Яка «маржа»? Іноді виникає дивна групова динаміка: зазвичай це відбувається на концертах, коли «зараз або ніколи». Стан потоку, коли ти настільки глибоко занурений у музику, що втрачаєш відчуття часу.

Одні композитори вимагають максимально дотримуватися написаного в партитурі. А інші дають максимум свободи: ти можеш робити з матерією твору що забажаєш. Публіка теж буває різною: одні чекають повної відповідності авторському задумові, інші готові до експерименту.

Найцінніші взаємини в мене з людьми, які замість порад дають теплоту і відчуття, що вони поруч. Ця безмовна підтримка є надзвичайно цінною. 

Я вмію занурюватися у процес спілкування цілком і повністю.

Мої найсильніші якості – впертість, цілеспрямованість, уміння домагатися свого. 

У світі дедалі більше жорсткості і прагматизму, і водночас люди щораз тонше відчувають фальш і прагнуть до живого спілкування, особливо після року ізоляції. 

Завдяки карантину я зрозумів, що є ще багато речей, яких я хотів би навчитися. Наприклад, краще освоїти і більше практикувати аштанга-йогу. 

Будь-яку невдачу я сприймаю як пальне для зростання. Уникаю оцінювати щось як провал.