Як працює музика: Оксана Линів та Сергій Бадрітдінов — про трансформаційну роль класики /Фото Viktor Andriichenko
Категорія
Життя
Дата

Як працює музика: Оксана Линів та Сергій Бадрітдінов — про трансформаційну роль класики

Оксана Линів, всесвітньо відома українська диригентка. Фото Viktor Andriichenko

Музика – один із найпростіших способів бути щасливим, скаже вам будь -який нейробіолог. Якщо те, що ви чуєте, вам подобається, мозок одразу ж починає продукувати ендорфіни. Музика – один із найкращих способів «прокачати» свій розум. Вона допомагає будувати нові нейронні зв’язки та розвиває креативність. Коли ви вмикаєте за роботою фонову музику, то робите це недарма. Адже музика середнього рівня гучності стимулює ваші творчі здібності й абстрактне мислення. Особливо добре тут працює складна класична музика.

Куди музика рухається нині? Як отримати від неї значно більше, аніж ви звикли очікувати? Що особливого у класичній музиці, яку часто вважають занадто мудрованою і незрозумілою? Forbes поговорив про це з всесвітньо відомою диригенткою Оксаною Линів, 42, та СЕО «Інтертоп» Сергієм Бадрітдіновим, 53. Доки номер готувався до друку, стало відомо, що наступного року Линів стане першою жінкою (і першою українською диригенткою) в історії, що диригуватиме на найпрестижнішому в світі Вагнерівському оперному фестивалі в Байройті.

Оксана займалася музикою з дитинства. Сергію, а коли ви зрозуміли, що це – частина вашого життя?

Сергій Бадрітдінов: Я прийшов до класичної музики після 30 років. Цьому передував довгий шлях.

Я народився у Ташкенті. Батько ходив до опери, мабуть, разів з 15 на місяць. Це була його віддушина. Мій дядько ж посвячував мене до рок-музики. А потім якось каже: «Doors – це, звісно, добре, але послухай-но Рахманінова». Мені, підлітку, це видалось дивним, а зараз Рахманінов – один з моїх улюблених композиторів.

Дорослішаючи, я все більше закохувався в класику. Нині це моя улюблена музика: мені цікаво не лише її слухати, а й думати і говорити про неї. Дискутувати з друзями, хто краще виконує Баха: Ріхтер чи Гульд. В машині у мене – лише класика. Донька часто просить увімкнути щось інше, проте у свої 12 Баха від Рахманінова вже відрізняє.

Оксана Линів: Я виросла в родині музикантів і завжди цим жила, проте момент ініціації до музики у мене також був. Коли настав час обирати професію, я вирішила вступати на симфонічне диригування. Якось я ввімкнула платівку із записом фортепіанного концерту Чайковського у виконанні Ріхтера і Караяна: тієї миті я усвідомила, що переходжу певний бар’єр. Я відчула величезну відповідальність за те, як зумію передати дух кожного композитора, з творами якого працюватиму. Відтоді я почала відчувати музику з новою глибиною.

С.Б.: Як ви вживаєтесь у стан композитора, в якому він писав твір? Наприклад, Бетховен створював свої Симфонії №5 і №9, переживаючи особисті драми,– чи ви відчуваєте ті ж емоції, диригуючи? Чи стає його драма вашою?

О.Л.: Читаю фахову літературу, дивлюся документальні фільми, відвідую місця, де жив чи бував автор. Що глибше ти зануришся в це, то краще відчуєш мову автора і зумієш заговорити нею до слухача. Адже музика – це не просто набір звуків. Це послання для майбутніх поколінь. Щоденники часу, часто навіть пророцтва. От ви, Сергію, кажете, що після Рахманінова було уже не так цікаво. Чому? Та тому, що він (особливо у роки еміграції) жив ностальгією за минулим, і в його творах це добре чути. Багато композиторів ХХ століття передчували майбутні катастрофи. У композиторів Віденської школи, експресіоністів ми бачимо певну деконструкцію, руйнацію старого світу. Усвідомлення близьких карколомних змін у світі.

С.Б.: Я згоден на 200%: музика, література, мистецтво завжди віщують майбутнє. Проте, як на мене, сучасній академічній музиці бракує гармонії, притаманній класиці. Наприклад, я обожнюю раннього Арво Пярта – не відміну від пізніших його творів.

О.Л.: А з Сильвестровим рівно навпаки! З часом він прийшов до певного «просвітлення», сказавши, що більше не хоче створювати музику, а прагне просто записувати те, що до нього приходить згори. Його пізніші твори, побудовані на тиші, паузах, справді прекрасні.

Сергій Бадрітдінов, СЕО «Інтертоп». /Фото Олександр Чекменьов

Сергій Бадрітдінов, СЕО «Інтертоп». Фото Олександр Чекменьов

Музика відіграє велику роль в історії людства від прадавніх часів, коли звуком сповіщали про небезпеку чи відлякували хижаків, до становлення європейської культури. Якою є її роль сьогодні?

С.Б.: Як на мене, зі стрімким пришвидшенням світу музика припинила розвиватися. Нині немає постатей, рівних за масштабом Баху чи Бетховену. Після Другої світової, що спричинила перезавантаження світу, з’явилось кілька яскравих спалахів на музичній сцені. Але це непорівнювані речі. Світ нині стає все більш жорсткий та індивідуальний, у ньому все менше гармонії. Я, на жаль, не можу слухати сучасну академічну музику. Мені у ній бракує краси та гармонії.

О.Л.: Музика – не просто набір звуків, це інформація. Кожен твір передає світогляд та душевний стан автора. Приміром, Бах, Бетховен, Моцарт були просвітниками, що намагалися реформувати суспільство через свої ідеї. Моцарт мріяв змінити світогляд людей, а Бетховен виступав проти монархії та підтримував ідеї Французької революції.

Інформація, закладена в музику, діятиме і через 1000 років.

Саме тому для нас, сучасних людей, що живуть у світі шаленої швидкості, стресів та перекосу в бік матеріального, класична музика залишається ліками і духовною поживою. Тому ми все ще хочемо слухати ці твори.

Проте мистецтво ХХ і ХХІ століть також є дуже потужним явищем, якому ще належить бути осмисленим (напевно, це у повній мірі станеться лише з часом).

С.Б.: А якщо, наприклад, у вас чудовий світлий період у житті, а вам треба диригувати Шостаковича (або ще щось нерадісне)? Чи є спосіб якось перемкнутися у потрібний режим?

О.Л.: Я на кілька років наперед знаю, де і з яким матеріалом працюватиму. Роботі з оркестром передує багатомісячна підготовка.

Є твори, справді здатні шокувати чи зчинити гнітючий вплив. Одна з моїх останніх прем’єр, що мала відбутися перед локдауном – опера «Пасажирка» Мойсея (Мечислава) Вайнберга. Уся родина автора загинула під час Голокосту. У 1960-х він написав оперу за романом авторки, що вижила у концтаборі. Сюжет такий: під час морського круїзу на фешенебельному лайнері колишня наглядачка концтабору, що приховує своє минуле від чоловіка-дипломата, впізнає одну зі своїх колишніх ув’язнених. На неї миттєво накочуються спогади. Вона до смерті лякається викриття. Без жодного слова, без зміни декорацій, самим звучанням Вайнберг передав увесь цей комплекс емоцій. Просто неймовірно.

У тому ж таки таборі розгортається любовна лінія: ув’язнена жінка знаходить там свого коханого-скрипаля. Німецький офіцер наказує, що перед стратою він мусить щось заграти, аби розважити своїх наглядачів. На імпровізований сцені він грає не примітивний вальс, який бажає чути офіцер, а Чакону ре мінор Баха. Її починає одна скрипка, а далі підхоплює увесь оркестр. Тієї ж миті герой гине – і цю сцену вбивства оркестр теж грає. Ось цей контраст між музикою раннього XVIII століття, що символізує гуманність і любов до людей, із музикою середини ХХ століття, що зображає деструкцію і насильство – надзвичайно потужний хід.

Працювати з такими творами психологічно дуже складно. Репетиції тривають багато годин. Але лише пропустивши все через себе, можна добитися потрібного звучання, а головне – правдивості.

Класична музика – це елемент національних брендів. У таких країнах, як Австрія чи Німеччина, це дуже відчувається. Як вивести цю культуру в Україні на більш високий рівень?

С.Б.: Ми з дружиною активно підтримуємо барокову музику в Україні: я переконаний, що саме звідти бере свій початок уся класична музика. Коли до України приїздив відомий музикант і диригент Ілля Король, ми багато говорили з ним про те, що діється в світі з бароковою оперою. У Відні, де мешкає Ілля, на день відбувається по 50 концертів, грають дуже круті музиканти. У нас цього поки що замало.

Оксана Линів, всесвітньо відома диригентка. /Фото Ruslan Lytvyn

Оксана Линів, всесвітньо відома диригентка. Фото Ruslan Lytvyn

О.Л.: Розвиток класичної музики в Україні великою мірою тримається на окремих людях та ініціативах: до прикладу, фестиваль Odessa Classics, який робить Олексій Ботвінов, чи організований мною LvivMozArt. Є й окремі меценати, що підтримують розвиток класики в Україні, як-от ви, Сергію. Раніше я часто запитувала про їхню мотивацію. Одного разу колега мені відповів, що робить це з думкою про майбутнє власних дітей. Якщо ми й далі житимемо в світі масової культури, то ризикуємо стати примітивними споживачами не дуже доброго контенту. Цього за всяку ціну треба уникнути.

Ви дуже вірно згадали про Австрію та Німеччину. Нещодавно я працювала у Баварській державній опері. Цей театр був розбомблений під час Другої світової, але одразу ж по закінченню війни у тому, що від нього лишилося, почалися репетиції. Ще навіть до відновлення будівлі театру. Це і є традиції.

Канцлерка Ангела Меркель щороку відкриває найпрестижнішу подію з класичної музики у Німеччині – Вагнерівський фестиваль у Байройті. Коли бачиш урочисту церемонію його відкриття, розумієш ставлення країни до своєї культури. А тепер порівняйте це з нещодавнім святкуванням Дня незалежності України на Софійській площі.

С.Б.: Розвинені країни створюють умови для людей мистецтва, аби до них їхали звідусіль,– саме так і стаються «культурні вибухи».

О.Л.: Я регулярно отримую запрошення до співпраці від міжнародних музичних інституцій. Вони намагаються залучити найцікавіші імена, що працюють на світовій музичній сцені. З України я, на жаль, подібних листів не отримую. Молодіжний симфонічний оркестр України я створила самотужки. Для мене це можливість розвивати молодих українських музикантів, а для них – шанс стати кращими професіоналами.

Паралелі між роботою диригента та топменеджера очевидні: ви є сполучною ланкою команди, що відповідальна за результат. Що б ви означили серед ключових компетенцій для своєї роботи?

С.Б.: В бізнесі і в музиці розвиток досягається однаковими методами. По-перше, люди повинні розуміти мету існування компанії та власну роль у ній. Ми в «Інтертоп» хочемо змінити світ на краще. У нас завжди є трирічний план – дорожня карта нашого руху. Є наша leadership team – 12–15 людей, що керують основними напрямами у компанії. Ключові слова при роботі з командою для нас – довіра, взаємодія, повага і комунікація. А ще ми дуже швидко біжимо вперед.

Музика vs бізнес. Бадрітдінов: «У бізнесі та музиці розвиток досягається однаковими методами. А от відмінність, на мою думку, у тому, що існує дуже мало компаній, які працюють понад 100 років. А музика живе вічно». /Фото УНІАН

Музика vs бізнес. Бадрітдінов: «У бізнесі та музиці розвиток досягається однаковими методами. А от відмінність, на мою думку, у тому, що існує дуже мало компаній, які працюють понад 100 років. А музика живе вічно». Фото УНІАН

Відмінність бізнесу і музики, на мою думку, у тому, що існує дуже мало компаній, що працюють понад 100 років. А музика живе вічно.

О.Л.: У роботі музичної індустрії є два ключові складники. Перший – це робота музикантів, другий – менеджмент. В цьому сенсі ми не так далеко і пішли від бізнесу. Процеси ті самі: планування, бюджетування, проєктний менеджмент, аналіз.

Як диригентка я однією ногою стою в ямі з музикантами, іншою – занурена в організацію.

Мені потрібні заступники і помічники, що по ланці вибудують роботу оркестру. Завдяки їм я можу прийти на репетицію, взяти паличку – і далі вже тільки музика. Але ці умови хтось має створити.

твори з одним із найстаріших німецьких музичних колективів. Мені як українці довелося пройти дуже довгий шлях до цього.

Що ще спільного між диригуванням і менеджментом? Ти маєш знайти підхід до кожного, об’єднати всіх задля спільного результату. Потрібна добре розвинена інтуїція, вміння швидко ухвалювати рішення і брати на себе відповідальність.

Коли Оксана проходила конкурс на посаду головного диригента Опери Грацу, одним з завдань було диригування оперної вистави без репетицій. Оксана казала, що, заходячи в оркестрову яму, не була певна, чи піде за нею оркестр. Сергію, чи був у вашій кар’єрі момент такої непевності?

С.Б.: Бізнес, як і музика, завжди змінює парадигму. Управлінцям щодня доводиться приймати рішення. Часом – дуже важливі. «Інтертоп» багато років був мережею взуттєвих магазинів, а зараз є fashion-платформою. Ми почали продавати одяг, beauty. Наша мета – стати найкращим в світі fashion-експертом. Тому ми почали дуже багато продавати онлайн останніми роками. Це вимагало перелаштування мозку усієї команди на інші рейки, але врятувало нас під час карантину і дало потужний поштовх до розвитку. Нашою головною інтенцією було допомогти клієнтам купувати те, що їм потрібно, онлайн. У фокусі були потреби клієнтів, а не прибутки. Ми мусили швидко адаптуватися до нових реалій. Це був момент непевності, але ми його успішно подолали.

Як керівникам взагалі адаптуватися до нових реалій? Адже світ дуже крихкий: сьогодні – пандемія, завтра – щось іще.

О.Л.: За останні місяці ми зрозуміли, що попереднє життя було справжньою розкішшю. Зараз ми не знаємо, скільки ще часу мине, доки культурне життя, яким ми його знали досі, відновиться.

Учора ввечері я відкрила сезон, дебютувавши у Франкфуртській опері. Це був дуже непростий досвід роботи у новій ковід-реальності. Експеримент, ба навіть прецедент. Нам довелося ввести цілу низку змін та обмежень. Ми скоротили тригодинну виставу, аби зіграти її без антракту. В оркестровій ямі мав бути лише 21 музикант (зазвичай це 70–80 людей). В залі на понад 1500 місць – 390 глядачів. Музиканти сиділи на відстані три метри одне від одного. Уявіть: вперше за багато років вони не відчували одне одного шкірою, а сиділи, ніби кожен сам на льодині, що пливе у безкрайньому морі. Хор також скоротили: усі співали в окремих ложах і в масках.

Це був шалений страх і відповідальність. По-перше, це мій дебют. По-друге, екстремальні умови. По-третє, опера – це синтетичне мистецтво. Хор, оркестр, декорації, техніка мають працювати як одне ціле. Я мусила «наосліп» вибрати з усього симфонічного складу лише 21 музиканта. Як це зробити? Хіба ввімкнути уявний слух і спробувати представити цей «скорочений» оркестр на сцені. Це був справді величезний виклик, і так – відчуття непевності, чи все вийде.

Класика як національна ідея. Линів: «Канцлерка Ангела Меркель щороку відкриває найпрестижнішу подію з класичної музики у Німеччині – Вагнерівський фестиваль у Байройті. Це ставлення країни до своєї культури». /Фото Getty Images

Класика як національна ідея. Линів: «Канцлерка Ангела Меркель щороку відкриває найпрестижнішу подію з класичної музики у Німеччині – Вагнерівський фестиваль у Байройті. Це ставлення країни до своєї культури». Фото Getty Images

Генеральна репетиція була катастрофою. Ніхто нікого не чув, музиканти дратувалися. Я нервувала так, що не могла спати вночі. Але колективу не можна показувати своєї паніки – диригент завжди має бути спокійний і впевнений. Прем’єра пройшла чудово, на неймовірному підйомі. Всі дихали на сцені як один. Були і довіра, і підтримка. Це були абсолютно нові відчуття: коли в ямі під 100 людей, диригент зі свого пульту бачить це як море звуку, а коли їх двадцятеро – ти бачиш кожну пару очей.

Шалений стрес пережила не лише я, а й усі музиканти. Я дарма у них сумнівалася: кожному було не байдуже, кожен переймався результатом, попри страх та дискомфорт.

Наскільки важливе для вас визнання?

О.Л.: Це дає нові можливості, але насправді це великий тягар. Кожен твій успіх зобов’язує тебе до наступних перемог. Коли стаєш успішним і продовжуєш рухатися вперед, життя стає суцільним іспитом. Ти опиняєшся ніби під прожектором і мусиш весь час показувати лише найкращий результат. В якийсь момент ти розумієш, що собі не належиш– затобою весь час спостерігають, і проколів допускати не можна. Це завжди тримає в тонусі.

С.Б.: Визнання в бізнесі досить просте. Воно пов’язане з досягненням фінансових, тактичних, стратегічних цілей. І це нормально. Але дуже круто отримувати визнання своїх досягнень і поза межами компанії. Від родини, партнерів, клієнтів. Проте найсуворіший критик для себе – це я сам. Лише я знаю, чи міг зробити краще і чого насправді вартий.

Про що ви мрієте?

О.Л.: Мені б дуже хотілося завжди добре витримувати work/life balance. Я все ще вчуся гармонійно поєднувати професійне і приватне життя. Просто бути щасливою. Звісно, це потребує багатьох факторів: я не можу бути цілком щаслива, коли щось негаразд із батьками чи коли в Україні неспокійно.

С.Б.: Ми хочемо побудувати компанію № 1 в світі. Також я хочу, аби люди, котрі з нами працюють, отримували від цього справжню насолоду. Є мрії, пов’язані з родиною: щоб і батьки, і діти були здорові і щасливі. Але в житті є безмежно круті речі, що стаються з тобою, навіть коли ти про них і мріяти не смів: наприклад, можливість поговорити з Оксаною – це справжнє щастя, я дуже за це вдячний. 

Опубліковано в четвертому номері журналу Forbes (жовтень 2020)

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Головний номер року вже в продажу

Головний номер року вже в продажу

Рейтинг 100 найбагатших українців