Віталій Гончарук, засновник A19 Lab, пояснює три причини, чому ЗСУ досі не воюють дійсно автономними дронами і що потрібно змінити, поки вікно ще відкрите
Заощаджуйте, отримуючи 6 журналів за ціною 4
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1 799 грн замість 2 400 грн. Читайте головні історії українського бізнесу, ексклюзивні рейтинги та глибоку аналітику в кожному номері.
У 2019–2022 роках я очолював Комітет зі штучного інтелекту України при Мінцифри. У межах Комітету ми розробили дорожню карту застосування ШІ в обороні.
У ній ще у 2022-му було прямо спрогнозовано те, що, на жаль, доведено на полі бою: неможливість швидко нарощувати кількість пілотів, системну вразливість каналу «оператор – дрон-робот», перевагу Росії в масштабі та в засобах РЕБ – і висновок, що стійка відповідь лише одна. Заміщення людини на полі бою повністю автономними дронами й роботами.
Тоді з цих пропозицій посміювалися. У 2022–2023 роках було об’єктивно не до довгострокових візійних дорожніх карт – усі гасили пожежу. Але минуло чотири роки, і ми все одно впираємося в те саме. Причому навіть люди, які вважають себе прагматиками, досі не готові вимовити вголос просту річ.
Битва масштабів не виграється операторами.
Кількість операторів не можна збільшити суттєво. Це біологічне й організаційне обмеження: людину треба знайти, навчити, утримати в строю, вона втомлюється, гине, її канал зв’язку тиснуть.
Автономний апарат масштабується інакше – кількістю вироблених одиниць, а не кількістю підготовлених пілотів. Той, хто першим перейде цей поріг, отримає перевагу не тактичну, а структурну: його бойова маса буде обмежена виробничою лінією, а не мобілізаційним ресурсом.
Саме тому питання «чому ШІ й роботи все ще знищують так мало ворожої живої сили» – не риторичне. Нижче три причини, через які ми досі не перейшли цей поріг.
Бойову автономію роблять інженери найвищого рівня. Середні команди її не зроблять
Створення систем, здатних діяти на полі бою повністю автономно, – це робота для дуже сильних інженерних команд. Не «хороших», не «мотивованих», а сильних: тих, хто вже будував складні системи сприйняття, навігації та ухвалення рішень і розуміє, де такі системи ламаються.
За останній період в Україні виникло чимало компаній, які заявляють про бойовий ШІ, але не мають інженерного потенціалу, необхідного для створення подібних рішень. Це не докір окремим людям – це статистика.
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
Потрібно чесно визнати другу частину проблеми: в Україні фізично немає достатньої кількості інженерів такого рівня. Їх небагато в будь-якій країні. Єдиний системний шлях – відкриватися і працювати зі Штатами та Європою, залучаючи зовнішній інженерний потенціал в українські програми.
Рівно так само, як Росія намагається замкнути себе на Китай, у якого цей потенціал є. Ми конкуруємо не двома країнами, а двома коаліціями інженерів. Закритість тут дорівнює програшу.
Автономія – це не «модуль», що робиться за три місяці
В Україні чомусь усталилося уявлення, що автономність можна «допиляти» до наявного дрона як окрему опцію. Це неправда. Розробка бойової автономії, що справді працює в умовах РЕБ, поганої видимості та рухомих цілей, займає рік–півтора мінімум – і це за наявності команди, в якої вже є культура такої розробки.
Усі, хто бігає кабінетами й розповідає, що зробить це за три–чотири місяці, або не розуміють, про що говорять, або розуміють надто добре. Це свідома неправдива історія.
Ми вже знаємо ціну цієї неправди. Багато хто пам’ятає 2023–2024 роки, коли кілька компаній вивели системи термінального наведення, які працювали погано, але завдяки зв’язкам і комунікаціям продавлювалися у війська.
Результат: штучний інтелект в українській оборонці отримав репутацію ненадійної технології, що «не працює». Весь наступний період пішов не на розвиток, а на те, щоб переламати це сприйняття. Ми втратили на цьому більше, ніж на будь-якому окремому технічному провалі.
Сильні інженери йдуть тільки за лідерами-технологами
Найкращі інженерні команди збираються навколо людей, які самі є технологічними лідерами. Вони не йдуть до піарників, менеджерів із продажу, фахівців з маркетингу і до розповідачів гарних історій. Це не питання смаку – це питання довіри до технічного судження того, хто ухвалює рішення.
Українську екосистему інновацій у робототехніці та ШІ треба насичувати не комунікаторами, а лідерами рівня технології. Це, можливо, єдина реальна гарантія системного результату. Усе інше – похідні.
Вікно, яке в нас поки що є
Парадоксально, але саме зараз у людей, які займаються інноваціями в Україні, шанс кращий, ніж будь-коли.
З одного боку, війна привела в оборонні технології та ШІ нову кров – інженерів, які раніше в цю індустрію не йшли принципово. З іншого – з’явилася можливість заново вибудувати відносини із західними компаніями й корпораціями і будувати рішення, використовуючи найкраще, що є у світі. Це вікно не буде відкрите вічно.
Альтернативи немає. Росія і Китай теж працюють у цьому напрямку. Якщо вони першими отримають повну автономію, їм перестане бути потрібним поповнення у вигляді операторів. Їхня військова перевага визначатиметься здатністю виробляти роботів, а не здатністю навчати пілотів.
Це принципово інша війна. І питання лише в тому, хто прийде в неї підготовленим.
