30 років українського бізнесу. Якими ми були, як стали тими, хто ми є, — Forbes розповідає про те, як із руїн радянського ладу поставали ініціатива, винахідливість, ділова хватка українських підприємців. Один рік — одна історія, один урок. 1992 рік
Реформи кінця 1980-х – 1990-х років у Центральній і Східній Європі мали натхненника, про якого сьогодні мало говорять, та ідеологію, яку майже забули. Пострадянські реформатори не просунулися б ані на крок, якби не мали перед собою прикладу Маргарет Тетчер з її вірою у «народний капіталізм». Реалізована Тетчер програма денаціоналізації, а простіше кажучи, продажу муніципального житла, стала прообразом найпопулярнішої української реформи – масової приватизації житла.
Київські рієлтори люблять розповідати байку про те, як на початку 1990-х власниця однієї-єдиної кімнати в комуналці зуміла обміняти її на двокімнатну квартиру з хорошим ремонтом у центрі. Власниця мала «золоту акцію» – її кімната була останньою в комунальній квартирі, яку розселяли, і вона рік псувала нерви рієлтору, який уже заплатив гроші її сусідам.
«Нетипова ситуація, – коментує цю історію засновник порталу про нерухомість Domik.ua Віталій Котенко, який тоді працював рієлтором. – Люди хапали все, що пропонували, і були раді окремим квартирам на житлових масивах», – розповідає він. Свій шлях у новій професії він розпочав з обміну маминої квартири у відомчому будинку на дві менші.
Перед тим, як влітку 1992 року Верховна Рада ухвалила закон про приватизацію житла, мешканці державних квартир не мали кращого способу поліпшити житлові умови, аніж обмін (купівля кооперативного житла – окрема історія). Приватизовані квартири стало можливим продавати і купувати, згадує Володимир Школьник, який заробив перший капітал на розселенні комуналок. У 2021 році Forbes оцінив його статки в $180 млн.
Однією з головних задач деяких рієлторів, які займалися розселенням комуналок, було не допустити спілкування покупця з продавцями, щоб вони не домовилися самостійно, згадує Котенко. На розселенні однієї комуналки, за словами Школьника, можна було заробити кілька тисяч доларів.
Бухгалтер готує пачки купонів до видачі, 1992 рік. Фото Getty Images
На початку 1990-х колишні комуналки виявилися для заможних українців чи не єдиною можливістю переїхати в простору квартиру в центрі міста. «Квартир, більших за 80–90 кв. м, практично не існувало, – розповідає Котенко. – Якщо людина хотіла 200 «квадратів», то вона упиралася в розселення комуналки».
Роботу рієлторів спрощувало те, що люди втомилися від комунального життя. Окрема квартира була заповітною мрією кожної радянської людини. «Я щодня ходив по комуналках і питав мешканців: «Хочете розселитися?» – згадує Котенко. – Вони мені говорили, де бажають нову квартиру». Він вибирав комуналки в красивих «царських» будинках. Вони потребували капітального ремонту, тому що всі приміщення були в жахливому стані. «Там було по 12–16 електричних щитків на один туалет або кухню», – згадує засновниця агентства нерухомості «Кияни» Олена Полховська. На стан вікон і дверей покупці, за її словами, не зважали – були важливі локація і загальний стан будинку.
Обмін рублів на карбованці, 1992 рік.
Пересувна супутникова станція PTT, 1992 рік.
Мітинг в Криму, 1992 рік.
Ціни на квартири визначалися хаотично і змінювалися часто, згадує Школьник. За словами керівника департаменту стратегічного консалтингу компанії UTG Костянтина Олійника, все залежало від того, скільки хотів продавець і чи готовий на таку ціну покупець. Ліга експертів України оцінює вартість квадратного метра в Києві в 1992 році у $160. У 1993 році вона зросла майже на 10%, а через 10 років – у 2,3 раза.
На відміну від більшості інших економічних реформ, приватизація житла жодного разу не зупинялася і була практично доведена до кінця. За даними Держкомстату, тільки в 1993–1994 роках було приватизовано понад 1 800 000 квартир. До 2018 року у власності держави залишилося 0,5% усіх квартир і одноквартирних будинків.
ПриватБанк починається
«Першим офісом банку стали кілька кімнат у гуртожитку технікуму, де колись працював Сергій Тігіпко. Його директор допоміг колишньому підлеглому. У приміщеннях працювали малярі і пахло фарбою.
В орендованих кімнатах раніше розміщувалися склади. Їх розчистили від мотлоху, хтось притягнув арматуру з дачі, щоб, згідно з вимогами НБУ, «зварити» клітку банківського сховища. Вадим Пушкарьов випросив у батьків новий, ще не розпакований холодильник «Днепр», щоб віддячити потрібним людям у Нацбанку.
Банкові був необхідний телефонний номер – тоді дефіцит. Проблему розв’язали оригінально. У напівпідвальному приміщенні працював чоботар. Він мав телефон. Тігіпко домовився з майстром, що деякий час номер буде спареним. «Ми з ним домовилися, хто бере трубку на скільки гудків. Він виконував свої зобовʼязання, ми теж», – посміхається Тігіпко. Іноді клієнти банку несподівано для себе додзвонювалися у взуттєву майстерню».
З книги Андрій Яніцький, Грехем Стек, «Приватна історія: Зліт і падіння найбільшого приватного банку України», Брайт Букс, 2018
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
