Навіщо Путін вдерся до України? Пояснює колишній генсек НАТО Джордж Робінсон

Є стара приказка: «У Росії за двадцять років змінюється все, а за двісті років – нічого».

Можливо, в цьому і криється причина кризи, яка здавалася немислимою, а стала невідворотною.

Останні кілька тижнів я разом з усім світом ставив питання: що відбувається в голові у людини, яка сама віддала наказ про вторгнення до суверенної держави 2022-го? В голові того, з ким я зустрічався девʼять разів у Кремлі та Брюсселі. З якою плідно співпрацював. З якою ми створили Раду «Росія – НАТО», де Росія на рівних сиділа за столом переговорів.

У голові людини, яка особисто підписала угоди, що гарантують право держав, зокрема України, «обирати способи забезпечення власної безпеки та непорушності кордонів». У голові того, хто запитував мене: «Коли ви запросите Росію до НАТО?»

Я запитую: «Яка ідея фікс перетворила цю людину на чудовисько, що порушує суверенітет сусідньої країни і заперечує її існування? Що змінило цього колишнього співробітника КДБ, який минулого тижня публічно принизив главу власної служби зовнішньої розвідки на очах у враженого світу?

Багато хто вважає, що він параноїдально боїться вступу України до НАТО. Я з цим не погоджуюся. Не думаю, що організація, яку я раніше очолював, розпалила у голові Путіна пожежу. НАТО – це просто страшилка для залякування російської громадськості.

Його справжній та цілком обґрунтований страх – це страх перед демократією. Він бачив, як прагнення колишніх комуністичних країн вступити до Євросоюзу остаточно та докорінно їх змінило. Його лякає ЄС.

Країни, що йдуть шляхом демократії – з вільною пресою, вільними виборами, верховенством права та перехідною економікою, – серйозний виклик путінській моделі жорсткого авторитаризму. Його запалена уява малює картину: якщо Україна добровільно рухається у цьому напрямку, то що буде в Білорусі, де наростають протести, у Вірменії, Казахстані та Азербайджані? Це надто близько до Росії.

Це збройний напад на порушення міжнародного права та Статуту ООН, це вторгнення до сусідньої словʼянської країни – ознака слабкості, вразливості перед невблаганним натиском демократії.

Що нам зараз робити? Твердо і рішуче стояти пліч-о-пліч з українським народом.

Надавати захисникам допомогу грошима та постачанням. Зробити Україну для Росії новим Афганістаном.

Кріпити нашу власну оборону та захистити наші демократичні цінності. Переконати Путіна та його генералітет у непорушності 5-ї статті НАТО, яка гарантує колективну оборону, та у небезпеці для його батьківщини, якщо він надумає переступити цю межу.

Ми повинні мобілізувати весь світ проти цього акту насильства і зробити так, щоб санкції жорстоко вдарили по Кремлю та вплинули на перебіг його думок.

Нагадаю, що Путін сказав у травні 2002-го, коли стояв поруч зі мною в Римі на саміті «НАТО – Росія»: «Росія завжди відігравала найважливішу роль у міжнародних справах. Але проблема для нашої країни полягала в тому, що довгий час складалася ситуація, коли на одному боці була Росія, а на іншій – решта світу… Нічого доброго з протистояння між нами та рештою світу не вийшло».

Це було вірно тоді, та ще більше вірно зараз.

Цей матеріал написаний витягами з промови, яку Джордж Робертсон виголосив у британській Палаті лордів 25 лютого.