Чому Лукашенко не хоче нападати на Україну

Пророкувати майбутнє під час війни – заняття невдячне. Може статися будь-що, особливо, коли маєш справу з маніяком і його не надто вірним посіпакою.

Але все ж таки з певною часткою впевненості можна сказати, що Лукашенко намагатиметься відтягнути вторгнення своїх військ в Україну до останнього.

1. Деякий сенс у нейтральності Білорусі є навіть для Путіна. Білорусь використовувалася як нейтральний майданчик для укладання перших та других Мінських угод, і зараз переговори точаться саме там. Якщо Білорусь вступить у війну, доведеться домовлятися в Азербайджані чи Туреччині, що для Путіна саме по собі відчуватиметься як поступка. А Путін не любить робити поступки. Якщо ж договір про припинення вогню буде укладено у Білорусі, хоч би якими були умови, Путін відчуватиме, що наполіг на своєму.

2. Для Лукашенка, звичайно, переговори на території Білорусі – це дуже важливо. Це певний відкат до тих прекрасних для нього часів, коли він був для Заходу не тільки прийнятною фігурою, а навіть чимось на кшталт миротворця. До часів, коли до Білорусі на переговори прилітали Макрон та Меркель.

Звісно, після 2020 року все змінилося. Він ізгой. Але і в цій ситуації (особливо дивлячись на санкції, що добивають економіку, яка й так на ладан дихала) Лукашенко намагається зберегти для себе якийсь канал, який дозволив би йому показати «прояв доброї волі» – дати сигнал про те, що він може бути «хорошим» для своїх, для Заходу, і для самого себе – що з ним можна мати справу. Лукашенко десятиліттями робив це цілком успішно, це його рольова модель: творити цілковиту дичину, але потім раптом у чомусь відкотити – мовляв, усе, я вже заспокоївся, я насправді розумна людина. І він продовжуватиме це робити, навіть якщо за нинішніх умов обдурити нікого вже не вдастся.

3. Для ядерного електорату вивчена «цінність» Лукашенка завжди полягала у стабільності, у небажанні змін (бо будь-які зміни в їх уявленні обов'язково будуть на гірше). «Білорусь – останній острівець стабільності» – їхнє ключове гасло.

Міф про стабільність розвіявся кілька років тому. Економіка пішла у штопор, COVID-19 показав відсутність соціального захисту, зміна влади та репресії знищили політичну рівновагу: все, що міг, Лукашенко давно прогадив. Крім останнього рубежу – «аби не було війни». Мовляв, гляньте: у Росії війна, в Україні війна, а Лукашенко зберігає мир.

І якщо зараз Білорусь вступить до України, навіть «ябатьки» (особливо жінки, чиїх чоловіків відправлять у пекло) від нього відвернуться.

Білоруси переважною більшістю не хочуть воювати. Надто багато було у нас лих і воєн. Особливо не хочуть брати участь у війні Росії проти України. Поки Лукашенко може все списати на «поганих росіян» – мовляв, це їхні ракети летять на Київ та Харків, я тут ні до чого – «ябатьки» з радістю продовжать вірити у мир та щастя. Але вторгнення в Україну створить Лукашенку нові внутрішні ризики, які зараз неможливо прорахувати.

4. Як не дивно, із запровадженням нових санкцій дедалі більше зникає фінансова залежність Білорусі від Росії. Росія швидко втрачає економічний потенціал. Отже, надії на допомогу звідти у Лукашенка дедалі менше. Зайвих грошей Путін більше не матиме.

Залишається, щоправда, задум будівництва на території Росії порту для перекидання білоруського калію — але зараз явно не до того. Коли цей термінал буде зданий, і чи взагалі буде, – невідомо.

А якщо немає економічної залежності від Росії, то не обов'язково підпорядковуватися Путіну. Лукашенку немає сенсу рубати останню соломинку, яка тримає ніж гільйотини над його шиєю.