Міські цінності. Жанна Кадирова та Ігор Ніконов про те, як зробити наші міста комфортними для життя

Столична набережна, як у Лондоні чи Сіднеї, – з публікою, що прогулюється, відпочиває у ресторанчиках чи катається на сеґвеях. Ніяких заторів – люди живуть поблизу роботи. Сучасна архітектура – як у Нью-Йорку, Франкфурті чи Варшаві. Фантастика? Реальність, тільки зсунута в часі. Про те, як її наблизити, Forbes поговорив зі скульптором Жанною Кадировою і засновником будівельної компанії KAN Development Ігорем Ніконовим. Художній талант і ділова раціональність – із такого поєднання точно вийде щось варте.

Поява автотранспорту і висотних споруд у кінці XIX століття назавжди змінили обличчя міст. А які чинники змінюють місто сьогодні?

Жанна Кадирова: Поява альтернативних видів енергії та транспорту.

Щоб пересуватися сучасним містом, сідати в машину необов’язково. Електросамокати і сеґвеї недорогі, не завдають шкоди екології, не створюють заторів. Київ до них абсолютно не пристосований: ні пандусів, ні переходів. Ми постійно говоримо про затори, але нічого не робимо для того, щоб їх зменшити. Систему громадського транспорту не переглядали ще з радянських часів: Києвом курсують ті ж маршрути, що і 50 років тому, а місто вже зовсім інше.

Ігор Ніконов: Ми сповідуємо доктрину доброзичливого середовища. Створюємо зони нульового кілометра з розгорнутою інфраструктурою: школи, прогулянкові зони, кафе, магазини. Усе необхідне має бути поруч із будинком. Це повністю змінює уявлення про міське житло. Моя мрія – викорінити поняття «спальний район» як таке.

Назвіть п’ять головних критеріїв комфортного міста.

І.Н.: Екологія. Давні промислові підприємства перетворюються в доброзичливий простір, де можна вчитися, працювати, займатися спортом і розважатися. Приклади – «Арт-завод Платформа» або Unit.City.

Ергономіка. Усе має бути під рукою.

Безпека. Ми намагаємося створювати острівці, де люди почуваються захищеними. У підсумку вони повинні з’єднатися в єдиний простір на рівні міста (звичайно, на це потрібен час та інвестиції).

Комфорт. Треба, аби було місце, де можна погуляти з дітьми чи позайматися спортом.

Транспорт. Зручність пересування – теж частина якості життя.

Незабаром люди куплятимуть квартири передусім з інвестиційною метою. Витрачати в день по дві години на дорогу – божевілля. Містяни скоро будуть здавати в оренду свої квартири й орендувати їх там, де зручніше . Змінив роботу – переїхав.

Ж.К.: Мої критерії комфортного міста – це, по-перше, зелені зони. По-друге, збереження історичного вигляду. Важливо зберегти те, що ще можна. По-третє, можливість користуватися альтернативним транспортом.

Я мрію про розгалужену мережу оренди велосипедів і самокатів у Києві (як у цілому світі). Потрібне перепланування транспортної системи: Київ раніше був «трамвайним» містом. Трамвай – старовинний електромобіль, нешкідливий для екології. Це варто повернути.

Розвиток міста або країни має йти від загального до конкретного. Не розпорошуватися на окремі проєкти, починати зі стратегії.

Як розширити ідею міста-екосистеми на цілу країну?

І.Н.: Зміни можливі тільки шляхом виховання суспільства. Люди мають зрозуміти, що не варто купляти квартири в комплексах, які непередбачені для життя. Якщо, виходячи з квартири, у під’їзді бачиш безлад, це знижує якість твого життя. Краще заплатити на $50 більше, проте жити достойно.

Коли люди перестануть купляти квартири в «кам’яних гетто», усе зміниться. Це вже відбувається! Деякі українські забудовники зрозуміли, що без створення екосистеми нічого не буде. Решту відсіє криза.

Ж.К.: Але ж навіть якщо люди почнуть вибирати більш якісне житло, то побудоване з порушеннями вже ніхто не знесе. Воно так і буде псувати міський ландшафт.

І.Н.: Ми не завжди можемо змінити те, що сталося. Наше завдання – запобігти цьому в майбутньому. Не можна сидіти склавши руки і чекати, допоки хорошої архітектури не залишиться. Створюючи сучасні концептуальні проєкти, ми природним чином відійдемо від хрущовок, їх замінить нове та якісне житло. Прийде час і «монстрів» молодших, вони не вічні.

Що робити із забудовами в історичній частині міста?

Ж.К.: Суспільство розділилося на байдужих та активістів, які часто протестують «проти всього». Хтось щось звів у зоні пам’ятки архітектури. Що роблять активісти? Вимагають скасувати забудову по цілому місту, зробити буферну зону в 25 м. Але це неможливо!

Варто домовитися: що таке «пам’ятники архітектури» і «буферні зони», що є предметом охорони. У деяких країнах взагалі заборонено будувати в історичних ареалах, але там їх фінансує держава. Інші пристосовують історичну архітектуру до сучасних реалій. Тут потрібний гнучкий підхід: якщо предмет охорони – фасад, його можна зберегти, а саму будівлю переобладнати.

І.Н.: Будь-який об’єкт потрібно експлуатувати! Інакше в результаті ти завжди отримаєш безлад. Скрізь має бути господар. І його треба стимулювати: звільняти від податків тощо. В Україні, на жаль, навколо цього багато спекуляцій і корупції.

В Україні майже не реставрують архітектуру. Як у такій ситуації не втратити те, що ще залишилося?

Ж.К.: Це стосується не тільки історичної архітектури, а й куди молодшої, але не менш крихкої архітектури модернізму. У 1960–1970-х було завдання збудувати швидко, а не навічно. Реставрувати таку архітектуру в Україні поки ніхто не вміє.

І.Н.: Скрізь потрібно шукати економіку. Хочеш зберегти будівлю? Знайди для цього економічні аргументи. Колись, ще до Майдану, я їздив у Пітер і питав у колег: «Чому ось ця прекрасна будівля на Невському стоїть напіврозвалена?» Раптом приїжджаю – зробили. Знесли, але зобов’язали інвестора відтворити історичний фасад. У всьому іншому це сучасний будинок: ліфти, ескалатори, паркінг.

І це не поодинокий випадок у Петербурзі. Раніше там нічого не дозволяли зносити. А потім влада зрозуміла, що не знайдуть коштів на реставрацію і експлуатацію цих об’єктів, і пішли назустріч інвесторам. Як тільки держава повертається обличчям до інвестора, помітний результат.

Зворотний приклад – київський район Гончарі-Кожум’яки. Я відразу казав, що його інвестиційна привабливість така собі: ні паркінгу, ні зручного під’їзду. Він не відповідає нинішньому життю. А дозволили б побудувати паркінги і сучасні будівлі – був би зовсім інший результат. Будівля має бути функціональною. Незручним об’єктом ніхто не користуватиметься.

Якщо резюмувати, потрібні закони і державно-приватне партнерство?

І.Н.: Звісно! Якщо із забудовником не домовлятися, то він піде. А його, навпаки, потрібно переконувати вкласти гроші. Безліч споруд у Києві можна реконструювати і пристосувати до сучасного життя таким шляхом.

Як поводяться із середньовічними замками у Франції? Кажуть: «Хлопці, ось вам безкоштовно замок, реставруйте за свої кошти і живіть». Але із зобов’язанням водити туди екскурсії. У результаті замки функціонують як живі музеї.

Люди живуть там поколіннями, а за відновлення будівель їм ще й податки списуються. А у нас спробуй продай якийсь замок у приватні руки – відразу набуде розголосу. Хоча у Західній Україні в цьому сенсі Клондайк. Потрібно просто ухвалити закони і не боятися віддати ці об’єкти інвесторам під фінансові зобов’язання.

Ж.К.: Стосовно зовнішнього вигляду сучасних споруд і, зокрема, популярної нині еклектики, про яку сказав Ігор. Коли в XXI столітті будують під XIX – це жахливо. Існує так багато сучасних стилів, матеріалів, можливостей. Просто копіювати класицизм – значить ставити підпис про відсутність смаку і фантазії. Воздвиженка – це не тільки негарно, а й нефункціонально. Планувати такі райони потрібно з чітким розумінням: навіщо і для кого.

І.Н.: Жанна абсолютно має рацію, архітектура має відповідати часу. Коли ідеш містом, має бути зрозуміло: ось це будували в XIX столітті, а це – в XXI. Архітектори повинні думати що будують. До речі, знайти хорошого архітектора в Україні – проблема. У нас дуже складно з навчанням і для них, і для девелоперів. Архітектор мусить багато їздити по світу, дивитися, вбирати в себе. Існують дві концепції роботи з історичними пам’ятками: Лондон і Париж. У Лондоні предмет охорони – сам пам’ятник, а не територія навколо. А в Парижі залишають незайманою всю історичну частину міста.

Києву підходить лондонський сценарій: щоб зберегти Києво-Печерську лавру, не потрібно обводити навколо неї циркулем п’ятикілометрову буферну зону.

Що виглядає найкрутіше в будь-якому місті світу? Міська набережна. Чи це Лондон, Нью-Йорк або Барселона, берегова лінія – центральна точка міста. Навколо неї будуються міста, в Сіднеї та Осло на набережній навіть оперні театри стоять. А наша київська набережна мертва, там нічого не відбувається. Активісти взагалі кажуть, що там треба зробити заказник. У центрі міста!

Будувати там забороняють закони, ухвалені ще в 1950-х. Звичайно, їх треба змінювати і робити набережну громадським простором. Вона має стати центром тяжіння. І не тільки в Києві. Дніпро, Одеса, Херсон, Миколаїв – в України у цьому сенсі величезний потенціал.

Ви говорите про повністю нові підходи до розвитку міст…

І. Н.: Звичайно!

Ж.К.: Місту дуже необхідний публічний простір: парки, природа, пам’ятники озеленення, об’єкти сучасного мистецтва. «Зеленбуд» в основному обрізає дерева, а в усьому світі до садових і паркових зон давно підходять по-іншому.

І.Н.: Сьогодні це не так дорого, як раніше. Суспільне середовище не повинно бути «нічиїм». Ним потрібно системно займатися, утримувати і розвивати.

Ж.К.: Що стосується київської набережної, там крутий берег, вода дуже близько, прибрати магістраль звідти неможливо. Мабуть, найкращий варіант – опустити Набережне шосе під землю, а зверху зробити прогулянкову зону. Але тут важливий комплексний підхід. Зробити красиву набережну, а в іншому місці ламати ноги на поганих тротуарах – не варіант.

І.Н.: Звичайно. Потрібно об’єднувати зусилля для розвитку міст. Але як тільки справа доходить до державно-приватного партнерства на практиці, усі починають кричати: «Корупція!»

Ж.К.: Щоб не кричали, повинна бути прозора система. Має бути видно, чому місто вирішило передати конкретному забудовнику той чи той об’єкт.

Яке місто світу, на вашу думку, ідеальне для життя і чому?

І.Н.: Усі міста різні, усі розвивалися поступово і в різних умовах. Усюди свої плюси й мінуси. В американських мегаполісах проста, зрозуміла структура: вулиці, авеню. А генеральний план забудови Барселони колись був повністю змінений. І що? Неймовірне місто.

Лондон зроблений дуже грамотно, особливо з огляду на кількість людей, які там проживають У будь-якому місті обов’язково має бути історичний центр і можливість ходити пішки або користуватися, як каже Жанна, альтернативним транспортом.

Ж.К.: Чудовий приклад міського перетворення – наземний парк High Line у Нью-Йорку. Це прогулянкова алея, перероблена зі старої гілки метро. Там є все для комфортного проведення часу: лавочки, клумби, багато рослин, скульптури. Прекрасне рішення!

Переробити, переосмислити буває краще, ніж побудувати з нуля. У Києві дуже багато місць, для яких такий підхід може виявитися оптимальним. Подивіться, як би непатріотично це не звучало, на Москву. Вони просто змінили міське середовище. Парк імені Горького виглядає неймовірно, але ж наша ВДНГ йому нічим не поступається.

У нас багато потенційно крутих об’єктів для таких перетворень. Наразі – у жалюгідному стані.

Ігорю, як думаєте, чи може у нас з’явитися свій парк ім. Горького?

І.Н.: Думаю, це неможливо. Проблема в тому, що у нас в основі стоїть політика. Я абсолютно погоджуюся з прикладами Жанни. У Росії влада виходить з парадигми, що столиця – обличчя держави (хоча решта Росії виглядає, м’яко кажучи, інакше). А у нас політикум розглядає київського мера насамперед як конкурента.

Я завжди кажу політикам: хочете залучити гроші в Україну, наведіть лад у столиці. Саме тут ухвалюють рішення про інвестиції у країну. Тому важливо створити правильне враження. Коли столиця виглядає круто, до країни ставляться з повагою. Грандіозні інфраструктурні проєкти у нас теж можливі. Віталій Кличко, наприклад, мріє зробити в Гідропарку аналог Disneyland. Але це архіскладно. Багато людей викупили в тих районах дрібні шматочки землі, і тепер з ними з усіма потрібно домовлятися. Також відбувається перетворення київського зоопарку. Я бачив процес проектування і впевнений, що це буде найкращий зоопарк в Європі.

Як карантин і криза змінять українські міста?

І.Н.: Люди, нарешті, зрозуміють, що не можна купляти квадратні метри. Вибирати і купляти потрібно середовище, у якому будеш жити.

Я думаю, карантин триватиме, але буде то пом’якшуватися, то посилюватися. Екосистема, про яку ми говоримо, стане в цьому випадку ще важливішою: маленькі магазинчики біля будинку, аптеки і т. п. Усе це має бути під рукою, у межах нульового кілометра.

А що відбудеться з офісною нерухомістю?

І. Н.: Я не вірю, що всі раптом усвідомлять, що можна працювати віддалено. Могли б – давно закинули б офіси, не чекаючи кризи. Створити інтенсивне робоче середовище без спільного простору і відчуття ліктя неможливо. Офіси нікуди не подінуться.

Складнощі якщо і виникнуть, то короткострокові: орендарі проситимуть знижки і відстрочку. Можливо, щось піде на аутсорс або віддаленку, якісь процеси оцифруються. Якщо так, то команди зменшаться і компанії почнуть орендувати менші офісні приміщення.

Я думаю, під час цієї кризи не «ляже» жоден український банк. І це дуже гарна новина. Стабільність банківської системи – найважливіший фактор для виживання української економіки. Звичайно, хтось втратить роботу, комусь доведеться витрачати заощадження. Але ми все це переживемо.

Ж.К.: Однин із можливих наслідків карантину, який мене хвилює, – обмеження мобільності. Безвізовий режим, до якого ми встигли звикнути, після карантину, ймовірно, виглядатиме інакше: для подорожей будуть потрібні додаткові документи. Велика частина українських громадян, які часто подорожували у справах або працювали за кордоном, можуть втратити роботу, і в її пошуках вони поїдуть до великих міст, де робочих місць побільше.

З другого боку, карантин став вимушеною паузою для всіх, і це дуже добре. Життя настільки прискорилось, що люди просто перестали з цим справлятися. На такій швидкості складно навіть просто міркувати. Але якщо уповільнитися, з’ясується, що частину зустрічей легко проводити по скайпу, працювати можна віддалено, а іншим сферам життя, навпаки, варто приділити більше часу. На нас чекають великі зміни.

І.Н.: Усі ці складнощі ми переживемо. Будівельні й інфраструктурні проєкти завжди лягали в основу стратегій виходу з кризи – для української сфери будівництва цей період може стати новою можливістю.