Топ-50 благодійних фондів країни
Після 24 лютого фонду Save Ukraine евакуювали із зон бойових дій 108 000 українських дітей і родин. Інший фокус організації – повернення в Україну викрадених Росією дітей. Протягом великої війни Save Ukraine повернув 454 дитини, яких агресор незаконно вивіз на окуповані території. Одна з них – Єлизавета Бацура з Херсонщини. На момент депортації їй було 14. Нині вона мешкає в одному з центрів фонду в Україні. Ось її історія.
«Росіяни забрали мене після першого тижня навчання у херсонському коледжі. Я вступила туди вже під час окупації. Директорка коледжу сказала, що ми маємо їхати на відпочинок до Криму на два тижні. На збори дали вечір. Я не могла зателефонувати мамі: вона теж була у Херсоні, але через окупацію не було зв’язку.
Вранці за нами приїхали три машини. Нас вивезли до порту, далі перевезли на катерах до Олешків. Звідти забрали у Крим. Мама не знала, де я. Я перебувала у трьох таборах. Спочатку нас привезли в Євпаторію, у табір «Дружба». У перший день там ми прокинулись о сьомій ранку під гімн Росії. Нам одразу заборонили будь-яку українську символіку, навіть одяг жовтого чи синього кольорів. Вже не кажу про мову, прапор, герб, наспівування пісень.
За три місяці нас перевезли у табір «Лучистый», де обʼєднали з іншими депортованими дітьми. Там нас змушували вчити російську мову, пісні та гімн. До табору приїжджали якісь важливі люди, для яких ми мали співати гімн. Там же мене зробили сиротою: без мого дозволу створили документи, нібито я не маю родини.
Після цього росіяни захотіли, щоб ми здобували освіту, і перевезли нас у Генічеськ. Нам просто сказали, що тепер ми будемо вчитися на кухарів. Ми жили у гуртожитку, де не було нормального опалення. У кімнатах був постійний холод, з вікон дув вітер. Нам не видали ані простирадл, ані ковдр. Приїздили чиновники, одна з них – Марія Львова-Бєлова, уповноважена особа з прав дитини, вони пропонували 100 000 рублів та квартиру, якщо ми залишимось жити у Росії.
У Генічеську мені хотіли зробити російський паспорт, без якого я не змогла б навчатися в іншому місті. Шукали опікуна. Звісно, мене ніхто не питав, це все робили без мого дозволу. Там я жила ще пʼять місяців.
Завдяки знайомствам я все-таки змогла передати мамі своє місцеперебування. Вона сказала, що скоро буде виїжджати по мене, а з усіма документами їй допомагає Save Ukraine. У коледжі на мене тиснули. Переконували, що ніхто не приїде, про мене забули, я нікому не потрібна, а в Україну не слід їхати, бо її скоро не буде.
За два тижні приїхала мама. Ми ще тиждень розбиралися із документами, зрештою нас відпустили. До Києва ми їхали тиждень, і весь час у дорозі нас підтримував Save Ukraine. Вони допомагали матеріально, знаходили місця для ночівлі, можливості поїсти. Без них ми б не доїхали. Після повернення в Україну Save Ukraine допомогли мені провести обстеження здоров’я. Купили новий одяг, надавали психологічну допомогу, а згодом займалися моїм поверненням до школи для здобуття середньої освіти.
Ми й досі підтримуємо контакт. Я завжди можу зустрітися з ними і звернутися до них по будь-яку допомогу».
