Павло Шеремета – економіст, колишній міністр економіки та торгівлі, нині військовослужбовець 13-ї бригади НГУ «Хартія» – пояснює, чому саме освіта є ключем до підвищення продуктивності української економіки і що конкретно мають зробити українські виші, аби перестати бути частиною проблеми.
Заощаджуйте, отримуючи 6 журналів за ціною 4
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1 799 грн замість 2 400 грн. Читайте головні історії українського бізнесу, ексклюзивні рейтинги та глибоку аналітику в кожному номері.
До війни населення України становило 30% від нації агресора. Це кепська новина. Та чи фатальна? Погляньмо на Ізраїль: 11% від населення Ірану. Але модерна, безнафтова інноваційна ізраїльська економіка сягає 127% від неповороткої нафтової іранської.
Тож проблема не в кількості людей, а в тому, що економіка України – це лише десята частина економіки ворога. Тобто ми були (і залишаємося) значно менш продуктивними, ніж противник. У поєднанні з меншим населенням і природними ресурсами це дуже погана новина.
Тому не втомлююся наполягати: продуктивність через інноваційність і підприємливість – наш довготривалий порятунок.
Україна натомість зависла у парадигмі екзогенного зростання через збільшення зовнішніх факторів – капіталу та праці. Ми багато говоримо про необхідність інвестицій, повернення тих, хто виїхав за кордон, підвищення народжуваності. Та екзогенні праця й капітал підлягають закону спадної дохідності. Сотий залучений мільйон доларів і тисячний працівник приносять менше доходу, ніж перший мільйон і перший працівник.
І чомусь мовчимо про необхідність підвищення нашої фатально низької продуктивності. Хоча на цьому наголошують чимало нобелівських лауреатів з економіки. Наприклад, Роберт Солоу, який ще у середині минулого століття довів: 87,5% економічного зростання спричинено не стільки використанням більшої кількості ресурсів, скільки продуктивнішим використанням цих ресурсів.
У 1956-му економіст зі Стенфорду Мозес Абрамовіц обґрунтував звʼязок між інноваційною діяльністю та довгостроковим економічним розвитком. Абрамовіц виявив, що капітал і праця дають 15% зростання. Решту 85% – продуктивність або те, що зараз називається інноваціями.
Ще один нобелівський лауреат з економіки Гері Беккер у книзі «Людський капітал» (1964) продемонстрував, що витрати на навчання, професійну підготовку та охорону здоров’я підвищують продуктивний потенціал і генерують вимірну віддачу. Освіта збільшує продуктивність завдяки поліпшенню когнітивних здібностей, здатності розв’язувати проблеми, підвищенню технічної компетентності.
Краще навчені працівники витрачають менше ресурсів, швидше впроваджують технології та зменшують рівень помилок. Саме освіта підвищує адаптивність і гнучкість у мінливих умовах.
Зрештою економіст Пол Кругман сказав легендарну фразу: «Продуктивність – це не все. Але у тривалому періоді часу це майже все».
Проблем немає?
Що свідчать наші західні сусіди? «Праця відіграла вирішальну роль у трансформації Польщі, згідно з аналізом зростання сукупної факторної продуктивності, – стверджується у недооціненому в Україні звіті про світовий розвиток за 2024 рік від Світового банку. – Помітні 20% внеску надійшли лише від праці, і ця цифра зумовлена не скороченням чисельності робочої сили, а підвищенням якості та різноманітності робочої сили». Значне збільшення частки осіб віком від 25 до 34 років із вищою освітою (з 15% до 42%) між 2000 і 2012 роками мало вагомий вплив на зростання виробництва.
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
Майже рік тому офіс директора одного з державних економічних ЗВО звернувся до мене із несподіваним запитом – провести стратегічну сесію для директорату інституту з метою «капітального перезавантаження». Несподіваним, бо кому з державних ЗВО це потрібно? У них усе добре: дисертації пишуться і захищаються, педагогічне навантаження виконується, викладачі заброньовані, контрактники платять демпінгові ціни за навчання, державний бюджет оплачує різницю.
Бізнес у той самий час волає, що спеціалістів бракує, а ті, що є, не володіють сучасними практичними знаннями й навичками. Але то – проблеми бізнесу. В освіті проблем немає. Бо «якщо ми пройшли державну акредитацію, отже, задовольняємо потреби бізнесу, в акредитації ж є така графа – «задоволення потреб бізнесу», і якби там не було галочки, ми не отримали б акредитації», зазначив один із деканів економічного факультету державного ЗВО.
Готуючись до сесії, я поцікавився, який дохід має інститут. «Ви маєте на увазі бюджет? – показово перепитав директор. – Понад 100 млн грн». Знаєте, скільки працівників у цьому закладі? 300. Команда однієї з бізнес-шкіл, співзасновником якої я був, забезпечувала такий самий дохід та при цьому була вдесятеро меншою – лише 30 колег.
Середня продуктивність українців фатально низька. За даними Міжнародної організації праці, вдвічі нижча, ніж у нації-агресора. Регулярні тости за перемогу не допоможуть. Потрібна кропітка інноваційна праця.
Одні з найвідоміших мислителів світу за рейтингом Thinkers 50, професори Кім Ві Чан і Рене Моборн, говорять, що інноваційна стратегія – це націлене узгодження диференційованих і сфокусованих пропозицій цінності, прибутку і людей.
Курс для ЗВО
Пропозиція цінності від ЗВО має включати короткі недипломні практичні семінари з управління проєктами, основ маркетингу і продажів, фінансів для нефінансистів, бажано із залученням ШІ. Далі ці семінари можна об’єднувати у середньострокові (на чотири – шість місяців) модульні сертифікатні програми для глибшого опанування предмета. Такі середньострокові програми можна проводити у відкритому чи корпоративному форматі.
З мого досвіду: для кращого розуміння того, яка освітня робота повинна бути зроблена, за прикладом General Electric ми проводили з найбільшими корпоративними клієнтами так звані мрійницькі сесії (dreaming sessions). Топменеджменту ставили три запитання: які тенденції відбуваються у вашій галузі; які для вас ключові фактори успіху; як ми, освітній заклад, допомагаємо їх розвинути? Після відповідей рефлексували над почутим і дебатували, які освітні продукти краще задовольнятимуть потреби наших клієнтів.
Власників та генеральних директорів найбільш відданих і лояльних компаній варто запрошувати у наглядову (чи хоча б дорадчу) раду закладу, наділивши її реальними повноваженнями, таким чином зміцнюючи зв’язок між бізнесом і освітнім закладом.
Доходи від таких недипломних програм можуть значно поліпшити фінансовий стан навчального закладу, стаючи необхідним елементом пропозиції прибутку. У школах, які я очолював, зокрема у державному закладі, недипломні програми приносили половину доходу і весь прибуток.
Унікальна пропозиція цінності з хорошим брендингом дає можливість підвищувати вартість послуг, якщо за ними починає формуватися черга. Велику частину доходу становили спонсорські внески: на аудиторії, на дослідницькі проєкти чи на стипендії викладачам. Для цього варто створити чи активізувати благодійний фонд розвитку закладу і розгорнути активний процес залучення зовнішніх коштів – чи не найприбутковіший вид діяльності успішного освітнього закладу.
Найкращі викладачі мають отримувати істотно вищі зарплати. А це вимагає справжньої фінансової автономії закладу (її можна досягти навіть у державній освіті) і вмілого управління персоналом. Інакше цих викладачів поцуплять конкуренти чи бізнес. Потрібно також інвестувати багато у розвиток досліджень, в оригінальні ситуаційні вправи, базовані на місцевих прикладах, в інновації, наприклад парне чи кросфункціональне викладання, я вже навіть не кажу про авторські програми.
Всі ці інновації мало б стимулювати Міністерство освіти і науки. Але, на жаль, поки що я бачу лише невизнання величезних проблем у вищій державній освіті країни (зокрема, її фатальну непродуктивність і вкрай низькі національні витрати на R&D), небажання слухати іншу думку, небажання стимулювати залучення зовнішніх коштів державними університетами, зневагу до успішних приватних ЗВО, тривалі затримки з призначенням новообраних ректорів, непродуманість і погане втілення реорганізації державних університетів.
Та я не дуже переживаю з цього приводу, оскільки демографічна криза і небажання деяких великих країн фінансувати цю непродуктивну, застарілу, консервативну галузь створить колись «відчуття невідворотності змін», і тоді ідеї, викладені у цьому тексті, точно стануть у пригоді.
Матеріал опубліковано у журналі Forbes Ukraine №2 [41] за квітень – травень 2026 року.
