Андрій Красюк, директор з виробництва «Сентравіс», пояснює, чому брати воєнні обсяги як базу для квот – це фактично закріплювати на папері втрати, яких українська промисловість зазнала через російську агресію
Заощаджуйте, отримуючи 6 журналів за ціною 4
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1 799 грн замість 2 400 грн. Читайте головні історії українського бізнесу, ексклюзивні рейтинги та глибоку аналітику в кожному номері.
З 1 липня українська металургія зіткнулася з одним із найсерйозніших торговельних обмежень за час повномасштабної війни.
Європейський Союз ухвалив нові правила захисту свого ринку сталі та знизив квоти для українських виробників. Імпорт понад визначені обсяги обкладатиметься 50% митом. Україна не отримала винятку з нового режиму.
Для безшовних нержавіючих труб, які виробляє «Сентравіс», квота становить 6500 т. Для розуміння масштабу: до повномасштабної війни ми постачали до ЄС близько 14 000 т такої продукції на рік.
Для України це не просто галузева проблема.
За попередніми оцінками Інституту економічних досліджень та політичних консультацій, Україна може втратити від $0,5 млрд до $1,2 млрд експортної виручки, близько 8% експорту до ЄС і до 1% ВВП.
Але є ще один важливий вимір, який часто губиться за цифрами.
Квоти рахуються в тоннах. Та за кожною тонною української сталі сьогодні стоїть зовсім інша реальність, ніж до 2022 року. Війна змінила умови, в яких працює українська промисловість. І саме тому нинішні обсяги виробництва й експорту не можна сприймати як нормальну ринкову базу для обмежень.
Поясню це на прикладі «Сентравіс».
Я працюю директором з виробництва компанії. Наше основне виробництво розташоване в Нікополі – місті, яке поруч із фронтом і регулярно перебуває під обстрілами.
Ми виробляємо безшовні нержавіючі труби. Це складний інженерний продукт, який постачається в Європу та інші регіони світу для енергетики, машинобудування, автомобільної промисловості, нафтогазової та хімічної галузей.
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
До повномасштабної війни головна виробнича логіка була зрозуміла: більше тонн, більше метрів, стабільний ритм, виконання плану.
Сьогодні цього вже недостатньо.
Тепер ми рахуємо не тільки обсяги. Ми рахуємо собівартість кожної тонни: скільки для неї потрібно електроенергії, води, матеріалів, мастил, логістичних зусиль, роботи обладнання і часу людей. Через війну всі ці ресурси стали набагато дефіцитнішими й дорожчими.
Один із найбільших викликів зараз – логістика. До війни логістика була важливою, але не визначала щоденне життя виробництва так, як сьогодні. Знайти машину, яка готова заїхати в Нікополь, – це вже великий результат. А якщо ще й за конкурентною ціною – це майже перемога.
Треба завезти заготовку, кислоти, мастила, матеріали, запчастини. І зробити це в місті, яке перебуває під постійною загрозою обстрілів і атак дронами.
Частина перевізників не хоче ризикувати водіями. Частина підвищують ціну. Кожне відвантаження потребує значних зусиль, переговорів і постійного пошуку рішень.
Крім того, гостро бракує людей. Досвідчені працівники йдуть на пенсію, частина людей служить у ЗСУ, частина виїхала. Готового спеціаліста на ринку знайти дедалі важче. Його потрібно вчити, виховувати, передавати знання.
А промисловість – це не сфера, де людину можна за два тижні повністю підготувати до складного обладнання.
Є проблема з постачальниками. Частина українських підприємств, які постачають заготовку чи матеріали, теж працюють під ударами. Якщо в постачальника «приліт», зривається поставка. А коли ти вже розпланував місяць, тиждень, день, доводиться все переплановувати.
Є проблема з енергосистемою. Наше обладнання технологічне, у ньому багато електроніки. Просадки напруги можуть зупиняти процеси. Перезапуск обладнання – це час, ризики, додаткові втрати і вплив на якість продукту.
За ці роки ми пройшли через кілька криз, кожної з яких вистачило б звичайному підприємству в мирній країні на багато років.
Саме тому нинішні виробничі й експортні обсяги не можна сприймати як звичайну ринкову норму.
Це не той рівень, який показує нашу реальну спроможність у нормальних умовах. Це рівень, якого ми досягли попри війну, обстріли, дефіцит людей, проблеми з електроенергією, зруйновану систему водопостачання, складну логістику і постійні ризики для постачальників.
Коли ЄС бере ці воєнні обсяги як базу для квот, це означає дуже просту річ: втрати, яких українська промисловість зазнала через російську агресію, фактично закріплюються регуляторним рішенням.
Для «Сентравіс» європейський ринок – один із ключових. Фото Пресслужба компанії Centravis
Спочатку війна вибила нас із частини ринку. А тепер ці втрати зафіксували на папері. Для «Сентравіс» європейський ринок – один із ключових. Німеччина, Італія, Франція, Іспанія та інші країни ЄС – це важлива частина наших постачань.
Нові квоти – це серйозний удар не лише по продажах. Це удар по виробничому плануванню, завантаженню цехів, роботі з постачальниками, логістиці й людям.
Нові обмеження вже працюють проти нас ще до того, як ринок повністю відчує їхній ефект. Частина клієнтів почала обережніше ставитися до замовлень. Вони дивляться на ризики, думають, чи зможуть отримати продукцію, чи не виникнуть нові бар’єри.
Для промисловості така невизначеність сама по собі є проблемою. І тут важливо розуміти: кожна тонна труби – це не тільки робота «Сентравіс».
Це робота цілого ланцюга українських компаній. Це постачальники металу, мастил, кислот, запчастин. Це виробники тари, ремонтні компанії, перевізники. Це підрядники, які інвестують в обладнання, будують офіси поруч із нашим майданчиком і залишаються працювати з нами, попри небезпечну локацію.
Коли скорочується експорт, страждає не один завод. Страждає вся промислова екосистема. Тому мій меседж до європейських партнерів дуже простий. Перегляньте це рішення. Дайте Україні пройти період війни. А вже потім повертаймося до звичайної логіки торговельних правил.
Безумовно, ЄС має право захищати свій ринок від дешевого масового імпорту. Але Україна не є джерелом цієї проблеми.
Ми не просимо особливих умов назавжди. Ми просимо не карати українську промисловість за війну. Водночас українська влада має захистити національні економічні інтереси й домагатися перегляду цього рішення або додаткового спеціального режиму для України на час повномасштабної війни.
Бо рішення, яке закріплює воєнні втрати української промисловості, є великою помилкою не лише для України. Воно послаблює економіку країни, яка сьогодні захищає не лише себе, а й європейську безпеку.
