Космічні підприємства України створили тисячі ракет та сотні супутників. Чому вони не пристосувались до світу без холодної війни | Велика історія /Фото Getty Images
Категорія
Інновації
Дата

Космічні підприємства України створили тисячі ракет та сотні супутників. Чому вони не пристосувались до світу без холодної війни | Велика історія

«Ми печемо ракети як сосиски», – хвалився радянський лідер Микита Хрущов у 1960 році під час візиту до Америки. «Південмаш» був однією з головних радянських «пекарень». Фото Getty Images

Свою першу космічну програму Україна ухвалила 1993 року. У другому абзаці документа описувалися дві проблеми, успадковані від СРСР. Перша – несамодостатність українських космічних підприємств і науки. Друга – вони десятиліттями розв’язували глобальні військові завдання, а не внутрішні економічні. Якою траєкторією пішли українські ракетники з таким вантажем?

«Ми печемо ракети як сосиски»

Василю Левітову – 84. На Південному машинобудівному заводі, який сьогодні має ім’я свого багаторічного директора Олександра Макарова, він пропрацював 63 роки. «За моїми даними, я найстарший працівник заводу, – розповідає Левітов. – Працював із усіма шістьма директорами». Нині він є помічником генерального директора Сергія Войта із двигунової тематики.

В окулярах із товстими лінзами Левітов уважно читає роздруковані запитання. Охоче згадує радянські часи, коли завод працював на повну потужність, а інженери відчували, що ними пишається країна. Коли звучить питання не з аркуша про те, як іде робота над новим двигуном, він насторожується і переводить розмову на іншу тему.

Закінчивши автомеханічний ракетний технікум та відслуживши в армії, у березні 1958 року Левітов прийшов на Південний машинобудівний завод, який до 1951 року випускав автомобілі. Кілька місяців працював слюсарем‑доводником вузлів автоматики перших ракет Корольова – Р‑1 та Р‑2. З 1951‑го завод входив у виробниче об’єднання «Південмаш» і випускав озброєння. Радянський Союз прагнув наздогнати США в ядерній гонці, і йому були потрібні засоби для доставки ядерних зарядів.

Підприємство випускало бойові ракети сотнями. У 1959 році радянські військові використали Р‑12 – першу ракету, розроблену конструкторським бюро при заводі.

«Ми печемо ракети як сосиски», – хвалився радянський лідер Микита Хрущов у 1960 році під час візиту до Америки. «Південмаш» був однією з головних радянських «пекарень». У 1960–1970‑ті роки на «Південмаші» працювало понад 60 000 осіб. «Відпахав дві зміни, зібрав третю, дав завдання і годинки на чотири ліг усередині стапеля, де збирався двигун,– описує режим тих років Левітов.– Частенько ще й 50 грамів випивав – напруга зашкалювала». Вдома він ночував двічі на тиждень.

Надзусилля непогано оплачувались. У 1970 році начальник цеху отримував 500 рублів на місяць за середньої радянської зарплати 122 рублі. За два‑три роки будь‑якому працівникові давали квартиру в житлових масивах неподалік виробничих цехів. Завод будував близько 100 000 кв. м житла на рік.

«Космос був на слуху. Це було престижно»,– розповідає генеральний директор заводу «Київприлад» Олександр Осадчий. Він прийшов працювати до конструкторського бюро «Київприладу» 1973 року. «Всі були амбітні, всім хотілося зростати – посад бракувало,– описує колектив КБ «Південне» Анатолій Агарков, який прийшов туди 1976 року і став заступником генерального конструктора. – На середніх посадах сиділи зубри – академіки всіх мастей, багато докторів наук, професорів». Середній вік співробітників КБ в 1970 році становив 30 років.

Закритий для іноземців Дніпропетровськ став осередком внутрішньосоюзної виробничої кооперації. Для важкої радянської ракети Р‑36М («Сатана») та її модифікацій «Південмаш» мав понад 800 постачальників. Наприклад, двигун другого ступеня робили у Воронежі. Щоб його отримати, «Південмаш» спершу відправляв до Росії днище, куди вварювався двигун.

«Київприлад», який у 1950‑х перейшов із випуску газових лічильників на космічну тематику, робив системи радіоуправління для цивільних та військових супутників, що їх випускали у Дніпропетровську. Крім цього, завод виробляв обладнання для пілотованого корабля «Союз» та вантажного «Прогресу», які виготовляли в Росії.

«Можливо, тоді спеціально так робили, щоб нас усіх пов’язати, щоб у всіх була робота», – міркує Юрій Алексєєв. 1972 року він прийшов на завод помічником майстра, а 1992‑го став директором «Південмашу». З 2005 до 2014 року він очолював Національне космічне агентство.

На пік ракетно‑космічна галузь України вийшла у першій половині 1980‑х. «Південмаш» виробляв понад 100 ракет на рік, з яких 85–90 бойові. Такими темпами підприємство могло б укомплектувати 43‑тю ракетну армію, розквартировану в Україні, за два роки. З 1959 до 1991 року, за оцінкою самого «Південмашу», у Дніпропетровську виготовили близько 10 000 наземних ракет, або 60% від усього радянського виробництва.

«Мирними» було менше 10% ракет, випущених «Південмашем». «Ми насамперед були підприємством оборонного комплексу,– каже Алексєєв. – Навіть супутники робили для військових». До 1991 року КБ «Південне» розробило чотири ракетні комплекси, які можна було використовувати у мирному освоєнні навколоземного простору: «Космос», сімейство «Циклон» та «Зеніт‑2».

Від ракет до ковбасних ліній

Наприкінці 1980‑х радянська економіка задихалася від дефіциту. Працівники космічної галузі, як і раніше, заробляли непогані гроші, але витрачати їх було нікуди. На 8500 співробітників «Київприладу» виділяли п’ять‑шість автомобілів на рік. «Уявляєте, цехи по 500 людей ділять одну машину?» – згадує Осадчий, який очолював тоді заводський профком.

Коли Україна проголосила незалежність, на «Південмаші» працювало 45 000 осіб, у КБ «Південне» – близько 8100. Насамперед «Південмаш» залишився без військових замовлень, на які припадало близько 80% доходів підприємства. Робота зупинилася.

Радянським оборонним підприємствам належало випускати і мирну продукцію – для конспірації, балансування навантаження виробництва, та й тому, що споживчих товарів бракувало. «Південмаш» випускав 350 000 парасольок, 150 000 кухонних комбайнів, тисячі тракторів на рік. З відходів спецсталі робили 10 000 туристичних ножів. «Вони були з іржостійкої сталі: штопор, усі відкривачки, лезо хороше, – зі сміхом згадує Алексєєв. – Придбати їх було неможливо. Коли їхали до Москви – брали із собою на подарунок».

Якщо до 1992 року на такі товари припадали одиниці відсотків продукції, то з розпадом СРСР вони стали порятунком. «Київприлад» почав робити лічильники електроенергії та обладнання для керування електричними підстанціями. «Південмаш» робив лінії для виробництва сосисок, морозива, маргарину, майонезу, насоси для нафтопереробної промисловості. Алексєєв пишається тим, що налагодив виробництво вітряків. Їх випустили близько 1000 для однієї з перших вітроелектростанцій у Криму. «Головною метою було зберегти людей в ім’я розвитку заводу»,– говорить Левітов.

На початку 90-х ракети «Зеніт-2» та «Циклон» залишалися єдиними ракетними замовленнями «Південмашу». /Фото Getty Images

На початку 90-х ракети «Зеніт-2» та «Циклон» залишалися єдиними ракетними замовленнями «Південмашу». Фото Getty Images

Виробництво ракет скоротилося в більш як десять разів. 1992 року запустили два «Зеніти‑2» і шість «Циклонів‑3». КБ «Південне» отримувало кошти за супровід бойових комплексів, які стояли на озброєнні в Росії. Але утримувати на ці гроші 8 000 інженерів було неможливо.

З 45 000 працівників «Південмашу» до 1994 року залишилося близько 20 000. З КБ до 1995 року пішли більше 3000 співробітників. Анатолій Агарков звільнився у 1992 році. За дев’ять місяців йому запропонували повернутися– зайнятися побутовими питаннями. Спочатку він вважав це приниженням. «Але я в це вліз і мені сподобалося – жива робота»,– усміхається інженер. На підтвердження перераховує деякі проєкти: березову алею дорогою до корпусів КБ, заправку, яка працює і зараз. «Досі приємно йти і бачити,– каже Агарков.– Ракети полетіли, їх немає. А це – живе».

Ринок ракет

Розпад СРСР збігся з бурхливим зростанням телекомунікаційних технологій. Використання супутників скоротило вартість телемовлення у 20 разів, констатує директор з досліджень аналітичної компанії Eurospace П’єр Ліоне. Створення та запуск на геостаціонарну орбіту багатотонного супутника за $300–500 млн стали рентабельними.

Американські GlobalStar, Iridium і Teledesic збиралися забезпечити телефонним зв’язком та інтернетом «з небес» увесь світ. На створення супутникових сузір’їв та підтримання їхньої роботи Globalstar витратив у 1990‑ті $3,8 млрд, Iridium – понад $5 млрд. Частина цих грошей дійшла до України.

Globalstar став першим іноземним клієнтом КБ «Південне» та «Південмашу». Нові стандарти, страхування ризиків, питання митниці та експортного контролю доводилося розв’язувати вперше. Перший пуск із трьох запланованих закінчився невдачею– на п’ятій хвилині польоту дала збій програма управління. Для решти американці використали російські «Союзи». «Досвід був коротким і гірким, але дуже корисним,– каже Агарков. – Особливо напередодні «Морського старту».

Цей проєкт став порятунком для українських ракетників. Boeing, норвезька Kvaerner, російська РКК «Енергія» та українські підприємства уперше реалізували запуск ракети з океанічної платформи. «Зеніт» стартував в автоматичному режимі і завдяки максимальному обертанню Землі на екваторі виводив супутники вагою до шести тонн на геостаціонарну орбіту. До 1998 року у створення комплексу вклали понад $500 млн. Основне фінансування забезпечували американці й норвежці, РКК «Енергія» відповідала за розгінний блок, а дніпровці – за ракету.

«Морський старт» приніс «Південмашу» контракт на $600 млн, уточнює Алексєєв. В КБ називають цифру у $550 млн. Гроші призначалися не лише для виготовлення двох ступенів «Зенітів», а й для відновлення виробництва.

КБ «Південне» отримало $22 млн на адаптацію ракети. У кооперації з КБ працювало 20 підприємств. Робота дісталася і «Київприладу», який постачав для «Зенітів» систему телеметрії «Сіріус».

«Завод ніколи не вийде на режим, який був за Союзу,– каже Левітов.– Але хоч трохи ми почали дихати».

Перший старт відбувся 28 березня 1999 року. Проєкт ішов зі скрипом, Агаркову, який тоді був на командному кораблі, не вірилося, що справа дійде до пуску. «Після успішного запуску солідні мужики з посадами почали дуркувати, – згадує інженер.– В’ячеслав Філін з «Енергії» ходив палубою і наливав воду всім за комір».

Протягом 15 років з моменту першого старту Sea Launch здійснила 36 пусків: 32 успішних, три аварійних і один частково успішний. Бізнес із цього не вийшов. Аби стати рентабельною, компанія мала робити п’ять пусків на рік, каже Алексєєв, який підписував документи щодо проєкту як директор «Південмашу». Агарков говорить про шість пусків на рік. Середній показник за 15 років – 2,4 запуску на рік. Не врятувало й створення «Наземного старту»– запусків «Зеніту» із космодрому Байконур.

«Морський старт» приніс «Південмашу» понад $600 млн, але так і не вийшов на рентабельний режим пусків. /Фото Getty Images

«Морський старт» приніс «Південмашу» понад $600 млн, але так і не вийшов на рентабельний режим пусків. Фото Getty Images

Після другої аварії в 2007 році Sea Launch з активами у $500 млн і зобов’язаннями в $1 млрд оголосила про банкрутство. Внаслідок реструктуризації контроль над проєктом здобула РКК «Енергія», але фінансові проблеми розв’язати їй не вдалося. Останній пуск із платформи «Одіссей» провели у 2014 році. Через два роки українська та російська сторони програли суд Boeing. Майже 15 років «Зеніти» забезпечували переважну більшість завантаження «Південмашу», але в результаті завод і КБ залишилися винні колишньому партнерові $193,4 млн.

Чому проєкт не злетів? Складна логістика і підготовка до старту обмежували кількість пусків на рік. Наклалися й зниження попиту на запуски, непердбачені зростання витрат та заборгованості, неналежне управління спільним підприємством, перераховує Агарков. Для Boeing робота над «Морським стартом» збіглася з поглинанням McDonnell Douglas, після якого в портфелі американців опинилася ракета сімейства Delta, яка частково конкурувала із «Зенітом».

Сумірних за масштабом проєктів українські компанії більше не мали. 1997 року Україна, Росія та Казахстан створили спільну компанію «Космотрас». Вона продавала пуски на ракеті «Дніпро» – переробленій «Сатані». У 1999–2015 роках «Дніпро» злітала 22 рази, з яких 21 успішно. Великим успіхом проєкт не став. З 1998 по 2015 рік, за підрахунками Forbes, загальний прибуток «Космотрас» становив $27,3 млн в цінах 2010 року.

Ще одну спробу заробити на пускових послугах Україна зробила на початку 2000‑х. Конструктори «Південного» планували створити нову ракету сімейства «Циклон». 2003 року Україна домовилася з Бразилією використовувати для цього проєкту близький до екватора космодром Алкантара.

На відміну від «Морського старту», ракета і вся інфраструктура створювалися на державні гроші обох країн у рівних частках. З 2004‑го до 2010‑го, за розрахунками Forbes, Україна витратила на проєкт $75 млн у цінах 2010 року. Вартість усього комплексу оцінювали у $488 млн.

Протягом 11 років роботи над проєктом ані ракету, ані космодром так і не завершили. 2015‑го Бразилія розірвала договір, пояснивши це тим, що кампанія не принесе запланованих доходів. Едуард Кузнєцов, який з 1992 року працює в Національному космічному агентстві України, вважає, що причини були політичні: Росія переконала партнера з БРІКС вийти з проєкту. Російські підприємства постачали комплектовання для «Циклону‑4» та космодрому, але почалася війна і співпрацю припинили. Ключовою помилкою Левітов вважає встановлення на українській ракеті маршових двигунів НВО «Енергомаш».

2021 року Верховна Рада вирішила розслідувати невдачу з Бразилією та створення телекомунікаційного супутника «Либідь». На обидва проєкти, які реалізовувалися з 2004 до 2019 року, українські платники податків витратили, за розрахунками Forbes, $705,1 млн за цінами 2020 року. Це майже половина всіх бюджетних асигнувань на космос за цей період.

Один із небагатьох, хто пишається участю у проєкті «Циклон‑4», – Олександр Осадчий. «Київприлад» розробив і виготовив апаратуру автоматизованого управління підготовкою та пуском ракети – 50 шаф електроніки. «Це наш ключовий проєкт», – каже він. Готову систему відвантажили КБ «Південне» й отримали повну оплату. Апаратура стоїть на складі.

Після розриву з Бразилією Україна почала шукати нового партнера по космодрому. 2016 року ним стала канадська компанія Maritime Launch Services. Вона збирається збудувати космодром у Новій Шотландії вартістю більше $110 млн для оновленої версії української «Циклон‑4М» та інших ракет. Партнери хочуть заробити на супутниковому бумі у найближчі 10 років.

Перший запуск планували на 2020 рік, але будівництво поки що навіть не розпочалося. У 2021 році канадська компанія отримала перші $8,7 млн інвестицій і тепер обіцяє розпочати будівництво до кінця року. MLS також підписала контракт із американською Nanoracks. Вона виводить на орбіту супутники з МКС, а тепер запропонує клієнтам дістатися космосу на «Циклон‑4М». Перший запуск– 2023‑го, каже гендиректор MLS Стівен Матьє.

Українська частина також ще не готова. Ракеті не вистачає двигуна першого ступеня. На його розробку у проєкті державної космічної програми закладено 1,1 млрд грн на три роки. Розробкою займеться КБ «Південне» – якщо уряд знайде на проєкт гроші.

Після втрати «Морського старту» та «Дніпра» українські підприємства працюють на двох міжнародних проєктах: американському Antares та європейському Vega. Ракета, яку виготовляє американська Northrop Grumman, двічі на рік доправляє на Міжнародну космічну станцію вантажний корабель Cygnus. Для неї КБ «Південне» спроєктувало, а «Південмаш» виробляє основну конструкцію та паливні баки першого ступеня. Vega– європейська легка ракета, яка виводить супутники на низьку навколоземну орбіту в середньому двічі на рік. Для неї дніпровська кооперація робить двигун четвертого ступеня. Обидва контракти, ймовірно, закінчаться у найближчі п’ять років.

«Південмаш» продовжує втрачати гроші й кадри. З 2013‑го по першу половину 2021 року чистий збиток заводу становив 4,8 млрд грн, а кількість співробітників скоротилася з 8947 до 4865. У 2016 році держава списала 400 млн грн боргів підприємства за електроенергію, у 2017‑му та 2020‑му виділила 392 млн грн на погашення боргів із зарплати. Середня зарплата на заводі – близько 6000 грн на місяць, на рівні офіційно встановленої мінімальної зарплати. Грошей бракує навіть на це: на 1 березня 2021 року підприємство заборгувало співробітникам майже 130 млн грн. Левітов не отримував грошей із березня 2021 року. «Державі ми на хрін не потрібні», – говорить він.

Українські космічні підприємства усі 30 років перебувають у заручниках влади. Без згоди Державного космічного агентства вони не можуть відчужувати власність, підписувати договори концесії, спільної діяльності, державно‑приватного партнерства, каже Анна Гурова з Інституту держави й права. «Влаштування галузі відповідає Міністерству загального машинобудування СРСР,– каже Осадчий із «Київприладу».– Підприємствам дають завдання та фінансування. Якщо вони є – галузь може працювати».

Із завданнями та фінансуванням справи кепські. Функції держзамовлення виконує космічна програма, яка затверджується на п’ять років. Останні три програми, що охоплюють 2003–2017 роки, профінансовано, за даними космічного агентства, на 32%.

1997 року президент Леонід Кучма, директор «Південмашу» з 1986 до 1992 року, встановив рівень фінансування другої космічної програми не нижче 0,2% ВВП. Порівнянну частку національного багатства витрачали на космос лише США – 0,295% ВВП 2005 року. За даними ОЕСР, в Індії цей показник становив 0,1%, у Франції – 0,097%, у Росії – 0,085%. Усі співрозмовники Forbes згадують, що Кучма багато зробив для галузі: допомагав знаходити підрядників, запроваджував пільги, домовлявся з урядами інших країн. Але грошей на космос і за нього виділялося менше, ніж хотів президент. Замість 0,2% ВВП (1,32 млрд грн) з 1998 до 2002 року Мінфін заклав до бюджету 353,6 млн грн, а виділив 179,8 млн грн.

У 1960–1970-ті роки на «Південмаші» працювало понад 60 000 осіб, у 13 разів більше, ніж зараз. /Фото Getty Images

У 1960–1970-ті роки на «Південмаші» працювало понад 60 000 осіб, у 13 разів більше, ніж зараз. Фото Getty Images

З 2018 року Україна живе без космічної програми. Нова – чекає на розгляд у Верховній Раді. У ній шість супутників, зменшена версія «Морського старту», місячний модуль і дрібніші проєкти за 15,76 млрд грн. Для українського космосу – серйозний крок уперед. У двох попередніх програмах ішлося про 6 млрд і 2,3 млрд грн за цінами 2020 року. Але чи закладуть гроші до бюджету? І чи врятують вони галузь?

«Ми маємо вийти на глобальний ринок космічних послуг, – каже Осадчий. – Внутрішнього замовлення ніколи не вистачить». Зі 100 млн грн доходів «Київприладу» за три квартали 2021 року космос приніс менше 1%. Завод переключився на виробництво техніки для управління енергетичними підстанціями, систем зв’язку та захисту інформації. Із п’яти складальних цехів працює один. «Залишити варто лише те, що потрібно для роботи, і нетриматися за інше»,– переказує Осадчий колишнього начальника Юрія Алексєєва.

«Південмаш» робить металеві насадки на сопла другого ступеня для американської Firefly Aerospace. Вироби мають витримувати температури у тисячі градусів. Українці сильні у матеріалознавстві, металургії, зварюванні, каже CEO Firefly Том Марк’юзик. «Ми шукаємо можливості розширити співпрацю з «Південмашем», – говорить він. Із підприємством у Дніпрі працює і американська ракетна компанія Launcher.

Алексєєв планує замовляти на «Південмаші» цілі ракети. Разом із двома іншими екскерівниками космічного агентства, Любомиром Сабадошем і Володимиром Усовим, він заснував компанію Orbit Boy, яка працює над системою повітряного старту, здатною запускати супутники вагою до 260 кг зі зручної для клієнта локації. Літні випробування інженерної моделі ракети заплановано на середину 2022 року. Мета Orbit Boy – запускати 24 ракети на рік.

Із чотирма‑п’ятьма такими клієнтами «Південмаш» може стати сучасним підприємством, вважає Усов. Потрібно також провести реструктуризацію підприємства. «Одне без іншого не зможе працювати»,– каже бізнесмен.

Усову не подобається слово «відродження» стосовно української космічної галузі. «У нас її ніколи не було– були радянські підприємства на території України, – каже він. – Галузь ми тільки‑но почали будувати».

Матеріали по темі
Контриб'ютори співпрацюють із Forbes на позаштатній основі. Їхні тексти відображають особисту точку зору. У вас інша думка? Пишіть нашій редакторці Катерині Рещук – [email protected]
Новий Forbes вже у продажу

Новий Forbes вже у продажу

Інвестгід на 2022 рік, Семенов і його телеканали, цифрова Україна | Рейтинг роботодавців