«Любити Україну до глибини кишені». Шість українських бізнес-холдингів ХІХ століття, на які варто звернути увагу. Вибір історикині, яка досліджує підприємців минулих століть

Історія українського бізнесу ХІХ століття – це десятки імен і сотні справ. Десятки з них у тій чи іншій формі пережили свій час та визначили долю цілих міст і регіонів на десятиліття, а то й століття. Чимало були засновані іноземцями, привабленими дешевою робочою силою та містким ринком збуту. Але були й бізнеси, створені локальними підприємцями. Не всі з цих історій мають щасливе закінчення, але відлуння кожної з них відчувається й досі – в назвах і панорамах вулиць, районів, міст, брендів.  

У цьому списку будуть українці, німці, британці й навіть один вигаданий персонаж. Але походження не робить ці бізнеси менш чи більш важливими.  

1. Олексій Алчевський. Перша фінансово-промислова група та гучний крах 

Неймовірно талановитий підприємець. Жив і працював у Харкові, почав із магазину колоніальних товарів – кави, чаю та прянощів, а закінчив шанованим підприємцем, творцем чи не першої на території Російської імперії фінансово-промислової групи в сучасному розумінні цього слова. Талановитий стратег, який все ж серйозно помилився в бізнес-рішеннях і розорився.

Його крах 1901 року на тлі світової економічної кризи був схожим на землетрус для тодішньої економіки. Все контролювати і користуватися фінансовим ресурсом свого банку, вважаючи його безмежним – це не найкраща ідея, якщо будуєш бізнес-імперію.  

Спонсор та ініціатор низки українських проєктів (найризикованіший – встановлення погруддя Тараса Шевченка в саду родинного маєтку у 1898 році; бюст, до речі, досі «живе» – в музеї митця в Києві). Чоловік Христини Алчевської – потужної української педагогині та феміністки. Батько поетеси та перекладачки Христі, співака Івана та композитора Григорія. Отут співають «Безмежнеє поле» на слова Івана Франка та на музику Григорія Алчевського. Олексій Алчевський помилився з оцінкою ємності ринку, та не помилився в іншому – українська справа виявилася чи не найдовговічнішим з усіх його підприємств.

2. Elvotri. Досі бренд 

Коли британці Роберт і Томас 1874 року опинилися в околицях Єлисаветграда та планували відкриття своєї першої справи, вони навряд чи мріяли, що із невеликої ремонтної майстерні виросте потужний завод сільськогосподарських машин, і цим заводом скористаються маргінальні в той час комуністи. Звісно, вони його переназвуть в типово радянський спосіб – «Червона зірка».

Цей завод переживе не лише братів, а й Російську імперію та СРСР. Навряд чи вони думали, що один їхній винахід (пристрій для спалення соломи) будуть намагатися приписати невідомому робітнику. А ось інший (сіялка «Росія») буде в десятках локальних музеїв ілюструвати розвиток українських земель у ХІХ столітті. А те, що їхнім далеким нащадкам захочеться повернутися в це місто – це взагалі було фантастикою. Місто тепер називається чомусь іменем не імператриці Єлизавети, а на честь ніби як модного, але не до кінця їм, британцям, зрозумілого драматурга та режисера Марка Кропивницького.

Ще більшою фантастикою виглядало те, що їхнє прізвище стане частиною бренду працюючого підприємства АТ «Ельворті» у ХХІ столітті в державі, мову якої забороняла всемогутня тоді Російська імперія. 

А ось про пам’ятник собі десь біля заводу вони, мабуть, потай таки мріяли. Як і про те, що завод працюватиме довгі десятиліття. Їх мрії таки здійснилися. 

3. Фальц-Фейни та їх невістка Софія 

У чоловічому світі бізнесу ХІХ століття все ж зрідка знаходилося місце жінкам. Але якщо вони, згідно законів патріархального суспільства, вдало вийшли заміж та успадкували справу від чоловіка (рідше – від батька чи брата). Ось Софія Фальц-Фейн вдало вийшла заміж за багатих землевласників у Херсонській губернії, власників тисяч овечих отар і прибуткового бізнесу з переробки вовни.

Пережила двох чоловіків і почала писати власну історію. Зуміла переформатувати їхній бізнес, зробити його відомим і прибутковим не лише завдяки вівчарству, а також зерну та виготовленню консервів.

«Золота рибка» херсонських степів – це вона. Владна жінка, яка побудувала власний порт (Хорли) та планувала власну залізницю – це вона. Мати засновника нинішнього біосферного заповідника «Асканія-Нова» – теж вона. Вперта бабуся, яка відмовилась у буремному 1919-му покинути свій дім і була застрелена у своєму ж офісі.

4. Євген Чикаленко та глибини його кишень 

Вусатий дядько у солом’яному капелюсі, чиїм іменем нещодавно назвали одну з центральних вулиць у Києві. Він заробив неймовірні статки на сільському господарстві – завдяки інноваціям, які не боявся тестувати і масштабувати. Він спонсорував десятки українських проєктів – газети, школи, наукові та популярні видання. І робив це не лише у Києві, а й у Львові, чим поєднував тодішню розділену Україну.

Його коштом створювався україномовний медіапростір у ті часи, коли україномовність була далеко не мейнстримом. Це в його домі в Києві був затишний простір зустрічей і неспішних розмов тодішньої української еліти. Він фінансував «стипендії» письменникам, історикам, композиторам. 

Це він говорив: «Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені». Але не про себе, а про свого колегу – цукрозаводчика Василя Симиренка.  

5. Яхненки та Симиренки. А потім знову Симиренки

Василю Симиренку ця «глибина кишень» давалась ой як непросто. Він був спадкоємцем чи не найвідомішої української фірми ХІХ століття «Брати Яхненки та Симиренко». І здавалося б, що це про безхмарне життя, солодке споживання прибутків, які генеруються злагодженим механізмом працюючої справи.

Але ні. Історія справи компаньйонів братів Михайла, Кіндрата і Степана Яхненків та чоловіка їхньої сестри Федора Симиренка може вивчатись у бізнес-школах як історія злету й падіння. Вони пройшли шлях від торгівлі борошном до будівництва передових цукрових заводів, від селянських дітей до справжньої економічної еліти тодішньої України.

Топфірма у 1830–1850-х роках у 1860-х опинилася на межі банкрутства. І таки перейшла цю межу. Агонія тривала довго, Василю Симиренку довелося приймати складне рішення – відмовитися від спадщини, тобто від майна та боргів. І почати все з початку, використовуючи соціальний капітал і власний розум.

Наполегливість, інновації, відчуття межі ризику при роботі з кредитами, робота над технічними рішеннями, які інтенсифікували процес цукроваріння – і ось вже є нове успішне підприємство. І глибокі кишені для української справи.  

6. Терещенки. Власники вулиці

Родина та справа Терещенків цілком може вважатись ідеальним кейсом висхідного руху соціальною та підприємницькою драбиною. Їхня доля – майже кінематографічна (принаймні один документальний серіал про них вже є). Починав self-made man майже з нізвідки Артемій Терещенко із ятки на ринку в Глухові. Продовжували його сини Никола та Федір – цукром, та онуки – авіаційними майстернями у с. Червоне, мистецькими колекціями та банківською справою.

Родина будувала будинки (більшість – в одному кварталі), жертвувала на церкви та школи (щоправда, завжди ці пожертви повертались іміджевою сторицею). Отримали дворянство (для багатьох це була найсокровенніша мрія) та практично родинну вулицю в середмісті Києва (вулиця отримала назву Терещенківська у 1900 році на честь Николи Терещенка).  

В тодішню епоху закінчилося все міністерським портфелем. Хоча портфель був не в Києві, а у Петрограді, не в українському, а в Тимчасовому уряді. Свої таланти спадкоємець величезних статків і потужної бізнес-імперії Михайло Терещенко тоді поставив на службу ідеї демократичної Росії, а не незалежної України. Але ж спадок їхній тепер, музеї, палаци, споруджені на їх кошти школи, церкви та лікарні – для українців. Користуймося.  

Бонус: Прокіп Сірко, батько Проні Прокопівни 

Герой безсмертного «За двома зайцями» – витвір уяви драматурга Михайла Старицького та результат соковитої гри актора Миколи Яковченка. Але чому ж Прокопу Сірку не бути реальним? За манерою розмови та звичками – виріс у селі, так само як брати Яхненки. Має магазин колоніальних товарів – так само як Олексій Алчевський. Прискіпливий, рахує кожну копійку – як Никола Терещенко. Сам, може, й неосвічений, але вкладає в освіту доньки Проні – теж як Олексій Алчевський. Він сам працює у своєму магазині, він зумів вижити в конкурентному середовищі Києва, де таких магазинів десятки.  

Фінал історії «За двома зайцями» для Прокопа Сірка позитивний. Донька та його справа не опинились у руках Голохвастого – невдахи як на полях кохання, так і бізнесу.  

І нехай Прокіп Сірко – фігура комічна. Вона складена із рис реальних людей, чиї маленькі бізнеси працювали по всій Україні, створюючи робочі місця та прибутки, формуючи денні рутини для своїх клієнтів та основи соціального капіталу для своїх дітей, врешті, змінюючи тогочасну Україну.