Недоплачений Ройтбурд. Уривок з майбутньої книги Андрія Лозового про Олександра Ройтбурда

– Чого ти купив Ройтбурда так дорого? – питаю в одного з олігархів.

– Хіба це дорого? – каже. – Не дуже. Саша ще й уступив непогано.

Каже і радіє. Ті, у кого багато грошей, звикають їх рахувати. «Рахувати гроші» в їхньому розумінні – витрачати космічні цифри на якусь хрінь, але зекономити копієчку на чомусь дійсно важливому.

– Ми з ним випили дуже добре, – продовжує цей персонаж так ностальгічно і навіть замріяно, ніби хоче похмелитися просто зараз. Але п’є чай. Потім згадує, що чай добре пити з ромом. Ще краще – просто ром. Ром вже за нашим столом, виконує функцію третього четверту годину цієї п’ятниці у вівторок. А другий все ностальгує. 

– Я йому подарував хороше вино. Саша сказав, усе вино хороше. Але це вино краще, ніж хороше. 

– Як мило звучить: «Краще, ніж хороше». 

– Та да. Як кажуть: «Объясни иностранцу, почему «хуево» – это не хорошо, но «пиздец» – еще хуже, чем «хуево». При этом «охуенно» – очень хорошо, но «пиздато» – это еще лучше, чем «охуенно».

– Ця фраза цілком у Сашиному лінгвістичному стилі, – зауважую я.

– Нє-нє! Це я почув від робочого у себе на заводі в N-ську.

Я був на цьому печальному заводі, проводив зустріч з виборцями. Поспілкувався з ними і зрозумів: було б добре, аби вони взагалі не прийшли на вибори. Добре розумію, чому Ройтбурд, бувши зацікавленим у політиці свідомим громадянином, не провів жодної зустрічі з виборцями. Навіть коли сам балотувався.

Мені вже не цікаво про робочого, тому я повторюю свою мантру. 

– Чого ти купив Ройтбурда так дорого? – питаю в одного з тих, кого прийнято називати олігархами. В країні, де олігархії апріорі немає. Натомість є Ройтбурд.

– Ну, я не Ройтбурда купив! – персонаж сам сміється зі свого жарту. – Я купив його картину. Знаєш, я ж не дуже в тому шарю. Але люблю. Та і модно це зараз. Повішу в офісі, люди бачитимуть і питатимуть: «Ройтбурд?!» – а я киватиму. А коли помру, діти та внуки будуть дивитись і згадувати мене добрим словом. Тож зовсім не шкода тих дєнєг, які я заплатив за картину Ройтбурда. 

Ні, чувак, ти заплатив не за картину. Ти заплатив саме за Ройтбурда. Ти не купив Ройтбурда. Ти купив право записати в свій блокнот його ім’я. Восени 2020 року Олександра Ройтбурда спитали: чому, будучи зацікавленим у політиці свідомим громадянином, він не провів жодної зустрічі з виборцями? Навіть коли сам балотувався? Саша так і відповів: «Я даю своє ім’я».

***

В іменах найбільше магії. Найбільше шифрів. Весна 2018-го, художній музей. Треба уточнювати, де саме? В Одесі Саша народився і помер. В музей він прийшов дитиною, але до того, щоб його очолити, йшов сорок років. Сорок років йшов до того, щоб знову стати дитиною. 

Вхід до музею нагадує вхід до церкви. Сюди приходиш за розрадою і милосердям, з надією на чудо. Чи знайдеш – невідомо. Відомо, що знайдеш, якщо шукаєш. Стукайте, і вам відчинять – про це в усіх святих книгах написано. Сакральний двір весь у деревах і кущах. Серед кущів – неопалима купина. Горить і не згорає, але так яскраво палає. 

Неопалиму купину звуть Саша. Саша – взагалі-то Олександр. Олександр Анатолійович. Директор. Він ненавидить слово «д и р е к т о р». Лише в Instagram-директі директор спокійно реагує на звернення «директор». Саша не любить інакше, ніж Саша. Але Іра каже, що він Шура. Це не та Іра, про яку ви подумали. Та Іра вже полетіла. Та Іра прилетіла на похорон з Америки. Бетті прилетіла з Америки. І навіть Аліса прилетіла з Америки. Хоча Аліса йому не дружина і не донька – на відміну від Іри та Бетті. Якщо любиш по-справжньому рідних – любиш увесь світ, і в кожній людині шукаєш частинку рідної душі. Шукаєш і знаходиш. Саша це точно знав і вмів. Він умів жити і любити. Умів розуміти. Умів зрозуміти. Умів любити сильніше, ніж хочеться жити. За це його й ненавиділи. 

Вони прилетіли, а Саша – полетів. Він дуже любив другий поверх музею і ображався, коли про нього говорили: «Це собі Ройтбурд за життя пам’ятник зробив». Хоча інколи я думаю, що насправді Саші це подобалось. Просто природня беспонтовість і щиросердна доброта змушували його реагувати саме так. Іноді щоб бути щирим, треба бути артистом. 

Здається, він взагалі не умів ображатися. Саша простив навіть мерзопакостних сєпарів, які отруювали йому життя так, ніби це – сенс їхнього існування. Він умів пробачати. Він знав, що йому пробачать все. Зараз він на небі і чекає, що вони прийдуть в музей – особливо Сєнік і Фінік. Музей відкритий для всіх. Бо Саша був відкритий. Був щирий, як двері, в які довго стукали, в безнадії нервували і злились, так і не зрозумівши, що двері відкриті кожному.

На честь Сєніка і Фініка назвали двох приблудних котів, які знайшли в музеї парадіз. Коли Сєнік і Фінік з обласної ради приходили до музею з перевіркою, було дуже ніжно спостерігати, як інші Сєнік і Фінік – ті, які хороші і пухнасті, – зривають заборонений плід у своєму котячому Едемі. А жіночка-екскурсоводка з камеями на шиї, яка немов із XIX сторіччя, але навчена Сашою жити в XXI, кричить:

– Сеник и Финик, нельзя срать на территории музея!

Але котикам пробачають все. 

Нема нічого вічного на землі під сонцем. Сєніка збила машина. Фінік не зміг жити без нього, засумував і помер. Не знаю, як Сєнік і Фінік далі ходять по землі, знаючи, що вкоротили віку Саші. Вони не розуміють, що не можна срати людині в душу. 

«Чого ти купив Ройтбурда так дорого?» – подумав я. Вже не питаю. Знаю і так: заплатив за магію імені. Спитав інше:

– Якби Сашу треба було описати словом, яке вибрав би ти?

Цей персонаж не звик, що йому «тикають». Звісно, крім певного кола обмежених. Але я про це забув, а йому, здається, по приколу зі мною. Він задумався. Мовчить. Йому допомагають ром і моя сигарета. Він не курить, але інколи всі ми робимо те, чого зазвичай не робимо. Дим говорить сам із собою. Ром натомість сказав його вустами:

– Інопланетянин.

Точно! Як я і сам не додумався! Ро – якийсь інопланетянин, який прилетів до нас з іншої галактики. Може, щоб ставити над людством експерименти? Ро любив жорсткі приколи, які могли довести людину зі слабкою психікою до інфаркту. При цьому він був неймовірно добрим і чуйним. Співчуття до інших завжди переповнювало його дитячі очі і котячу посмішку. Абсолютно точно це – інопланетянин, який тимчасово полетів додому в космос. Може, вже і повернувся, просто ми не помітили. В Одеському художньому музеї народились кошенята. На прощанні з Сашею одне кошеня підійшло до труни за метр. Певно, дивилось на домовину, ніби на космічний корабель.

Осінь настала влітку. Серпнева спека. Душно. Прощання з генієм у дворі Художнього музею. З неба раптом повільно впав, кружляючи, жовтий листочок. Повільно-повільно, дуже акуратно приліг біля ніг Анічки. Анічку Саша любив неймовірно. «Може, цей листочок і є Саша?» – подумав я. Цікаво, з якого дерева він впав? Може, не з дерева, а з самісінького неба? Саші, певно, і на небі було добре, але він заскучав там за Анічкою, Ірою, Бетті, Льовою. 

Кошеня щось промуркотіло і з любов’ю подивилось на Львову, Бетті, Іру та Анічку. Покрутило лапкою, скривилось – певно, хотіло потиснути лапку Кирилу, але зрозуміло, що не дотягнеться. Нам теж не дотягнутися до неба, друже. Думаю, зайве говорити, яке ім’я отримало це чудесне кошеня. Я сів навшпиньки і потис йому лапку. Трішки заспокоївся. Саша теж умів дарувати іншим людям душевний спокій – це те, чого нам не вистачає найбільше. 

***

08.08.2021 

Я стояв у православному храмі. До мене підійшов друг-католик, якого я зустрів там раптово. Він показав стрічку новин і прошепотів: «Ройтбурд помер». Я наполегливо не хотів у це вірити. Я досі не хочу в це вірити. Підійшов до ікони вже не пам’ятаю кого і помолився по-своєму. Написати в той день я нічого не зміг. Лише «дєжурне», типу «помер мій друг». І те, щоб відчепилися із питанням: «А ти знаєш?» Та знаю я з самого ранку, сука, ніхуя не добрий ранок, помер мій друг! Я не буду в це вірити! Смерті немає, так в усіх святих книгах написано. Писати самому сил немає. Хоч спогадів і безмежно багато. Теплих, радісних, щирих, зі сльозами на очах. Серце обливалось кров’ю, ніби розіп’ятий Будда на Сашиному полотні. Наступного дня я почав писати про смерть, якої нема.

09.08.2021 

Я написав у себе на сторінці: 

На похорон Олександра Ройтбурда не полечу. Поїду на машині. Є ще одне місце, пишіть, кому треба. Поїдемо на машині, на якій я Сашу підвозив, коли ми востаннє в Києві бачились. До того був душевний вечір у нього в офісі на Горького. Точніше, там квартира і художня майстерня водночас. Він жив і творив. Творив, як жив. І жив, як творив. Але оформлене було навіщось як офіс. І табличка теж стверджувала, що то офіс. Єдиний офіс в під’їзді, де самі квартири. У нього все було не так, як у всіх. У всіх людей на світі все не так, як у всіх. Саша знав це дуже добре. 

Великого українця поховають, ясна річ, на єврейському цвинтарі. Але всупереч єврейській традиції не одразу, а через три дні. У нього все було не так, як у всіх. Він умудрився зробити так навіть на власному похороні. Згадалось, що коли помер Чехов, тіло везли додому у вагоні з написом «Устриці». Тягнути прикол можна навіть після смерті. Бо смерті немає. Так написано в усіх священних книгах. І Саша теж завжди житиме в наших серцях. І на полотнах. І в серцях прийдешніх поколінь, які дивитимуться на ці полотна.

Прощання в середу на території музею. Потім – на цвинтар. А далі – жити далі. Нашим друзям з неба буде радісно на небі, якщо нам буде радісно. Особливо Саші буде радісно там, якщо тут радітиме Анна Маколкіна і діти. Підтримайте їх принаймні добрим словом. Барух Даян аЕмет тобі, видатний українцю, спочивай з миром, дорогий друже.

10.08.2021 

Я чомусь ставлю фото від 23.06.2021, де ми втрьох: Саша, Соня і я. Нам було дуже весело разом. Підписую: 

Походу, це останнє спільне фото трьох дорослих дітей. Одне маленьке дитьо з величезним серцем кудись пішло. Може, образився? Та нє. Певно, Саша взагалі не вмів ні на кого ображатися. Він знав, що вже скоро. Але так мріяв встигнути доробити другий поверх музею. І піднявся його сходами прямо на небо. Вони жили красиво, як вміли. Бісилися, пили вино і любили. Так писав Кузьма. Кузьми вже нема. І тебе вже нема. Але і смерті нема. Друже, ми будемо ходити до тебе на могилку і пити вино, як за живого. Ти – живий назавжди. Твоє життя – це дума про невмирущого. Ще будемо ходити в музей і водити туди дітей. Гордитись тобою. Тобі з неба буде приємно. А ще будемо ходити в твою квартиру на Єлизаветинській, яка теж музей. Обнімемо твоїх рідних. Їм зараз найважче. Вони за тобою скучатимуть найбільше. Я не вірю досі. Тому в твоєму бокалі теж буде червоне сухе. А з синього стакану, з якого ти любив пити вдома у мене, більше не можна нікому. Зроблю з нього якусь скульптурку. Так легше буде думати, що ти досі поруч. Реальності не існує. Є тільки те, що ми бачимо своїми очима. І те, що ми уявляємо своїм розумом. І те, що ми відчуваємо своїм сердечком. Цьому навчив мене ти.

Попередній слайд

Наступний слайд

Дописую і згадую, що рівно два місяці та двічі по два дні тому ми чудово провели час втрьох. Точніше, двічі по троє, бо ми втрьох взяли з собою ще трьох. Я двох – Марка і Вже Почалось, а Соня і Саша – одного, якогось друга Ботвінова з Прибалтики. Мені дуже соромно, але я не пам’ятаю його ім’я. А він, між іншим, дав пристойну суму на музей і записався в Клуб Маразлі. Більшість членів Клубу Маразлі, здається, не знають, хто такий Маразлі. Але це неважливо. Важливо, що Саша зробив музей модним – у хорошому сенсі слова. До речі, шановні читачі, можу по блату пристроїти когось із вас у Клуб Маразлі. Дорого. 

То був особливий день. «Ми зараз зробимо маленьку революцію», – сказав Ро і доручив мені встановити у ще не відкритому для відвідувачів залі метамодерну скульптуру Поліни Вербицької. Було багато інших зворушливих моментів. Всі не згадаю.

– Саша, а чия це картина? – по-дружньому підйобую Ро (йому це зазвичай подобається), коли в залі 90-х ми зупиняємось біля його картини.

– Андрей, как тебе не стыдно?! – гнівається Соня. Вона повелась. Марк завис біля полотна Яковлєва і медитує на м’ясо 1947 року. Прибалт причарований. Вже Почалось рже, він зрозумів. Саша хитро посміхається. Йому сподобався підйоб. Він знає, що я знаю, що це «Старий Пророк» 1989 року. Але він не знає, що я знаю істинну причину, чому ця картина тут. Ро подобається, що «Пророк» викликає дискусію: а чи вірить Ро в Бога? І якщо вірить, то як? І чи він сам Пророк?

Ще йому люто до душі, що відвідувачі купляють «Старого»: магнітики, листівки, футболки, торби. Полотно теж купили за гроші в 1989 році, коли була остання закупка в художній музей. Точніше, передостання: в 2021-му за кілька місяців до фізичної смерті Старий Пророк як депутат обласної ради отримав право розпорядитися депутатським фондом в 3 500 000 грн. Всі до копієчки гроші пішли на закупівлю робіт молодих українських художників. А ви питаєте, чого це чудо поперлось в обласну раду? Самому йому це не було потрібно. Але він жив не для себе, а для інших. 

***

– Чого ти купив Ройтбурда так дорого? – питаю я у Колі. Його обов’язково треба познайомити з олігархом, якого я теж питав, чого він заплатив за Ройтбурда так багато. І чи це дорого? Може, ми всі недоплатили? Може, ми недолюбили Сашу, не оцінили на стільки, на скільки він заслужив? Дивлюсь на Тараса Шевченка з пейсами в хасидській шапці, якого купив Коля. Такий самий, але меншого розміру висить в офісі у Андрія. Його чомусь теж записують в олігархи, хоча там family business, збудований з нуля. 

Український націоналіст Саша, як і годиться, був чистокровним євреєм. Любив горілку, сало, жіночі груди. Носив вишиванку і співав тужливих пісень, які починались на «Ой…» Він дуже нагадував козака Мамая. Козаки Мамаї були в нього і серед друзів, і в музеї: невідомого художника XVII сторіччя і «Мамай на обкладинці Forbes» Дмитра Ерліха. Остання робота Саші теж носила ім’я «Самурай-Мамай». 

Сам у рай Самурай-Мамай Ройтбурд полетів згідно з юдейською традицією. Першим на прощанні з ним виступав отець Чумаков, греко-католький священник. Йому важко ходити, болять ноги. Але він без допомоги сторонніх підходить до космічного корабля: «Это все неправда! Смерти нет!» Інопланетянин в труні з ним згоден і посміхається нам: легкий вітерець пролетів по ногах. Приємний, як Сашині слова, коли тобі важко. У Саші був рідкісний талант: він по-справжньому вмів дружити. 

Отець Чумаков продовжує виступ: «Никто в этой жизни не заставил меня так серьезно заниматься иудаикой и еврейской традицией, как ребе Шая Гиссер, Сашенька Гиссер, и Саша Ройтбурд». Отець Чумаков теж Сашенька. Він такий добрий, що його хочеться так називати. Може, тому вони з Сашею і дружили. Чумаков стверджує, що Ройтбурд був носієм висвітленого варіанту своєї традиції та вірив у Бога Авраама, Ісаака та Іакова. Він був праведником, вважає святий отець. Як з ним не погодитись? Висвітлений варіант людини світла. 

Праведник Саша, людина світла, добрий, щирий і відкритий. Він міг образити іншу людину так, що її трусило роками. Умів робити боляче. Праведники – теж живі люди. Всі люди когось ображають, принижують, ріжуть по живому. І всі на когось ображаються. Хто без гріха – хай кине в мене камінь. Хто з гріхами – пішли разом зі мною в художній музей. Будем духовно очищатися. Там є зал з іконами, а на другому поверсі є ікона Праведника Олександра – картина Олександра Ройтбурда «Старий Пророк». Тільки зараз до мене дійшло, що це автопортрет. Хоча в 1988 році, коли вона була написана, Праведнику було всього 26 чи 27 років. 

Ройтбурд декларував себе атеїстом. В сотнях картин – мікс релігійних обрядів різних вірувань. В соцмережах час від часу проскакує фраза: «Если бы я верил в Бога…» Риторика типового агностика, впевненого, що буття і устрій Всесвіту пояснити неможливо. Для такого пізнання істини – вічний шлях, де кожен крок відкриває нові горизонти. Але дійти до кінця неможливо, тому варто просто йти. Для Самурая-Мамая не важлива ціль – тільки шлях. 

Ро все життя шукав нові знання. В зрілому віці потихеньку почав переходити на українську. Виходило жахливо. «Навіщо?» – питаю Сашу в ресторації «Флагман» на Жуковського у травні 2021-го, за кілька місяців до того, як спитати зможу лише небо. В серпні, йдучи з музею з Вже Почалось і Жорою, ми туди випадково прийшли. Але не зайшли: завернули з Жуковського на Олександрівський проспект. Скрізь – магія твого імені.

– Що «навіщо»? – дивується Олександр.

– Навіщо ти замовив дорогущого ред снеппера, а їси дешевий – але треба віддати належне, дуже смачний – сарган?

Це питання справді хвилює. Платити все одно доведеться мені. Цей чаклун уміє передбачати майбутнє. За одну хвилину до того, як принесуть рахунок, він розчиниться в повітрі. Здійснить телепортацію на курилку. А якщо курити можна за столом, телепортується в туалет і перебуватиме там рівно до того моменту, коли офіціант піде геть із радісною посмішкою. 

Саші дуже потрібні гроші. Саша знає, що гроші потрібні для того, щоб зрозуміти, що вони не потрібні. Чим більше грошей – тим більше ти це розумієш. Саша дуже любить гроші і чесно це визнає. Всі люди на світі люблять гроші. Але люди діляться на дві категорії. Перша любить гроші як папірці. Рахунок в банку, біткоїни, скуплені акції підприємств, нерухомість – ті самі папірці, просто в іншій плоті. 

Друга категорія людей теж любить гроші, але виключно як інструмент свободи. Купити ліки важкохворим дітям, заплатити за операцію пораненому, відреставрувати вівтар в старому храмі, завезти продукти самотнім пенсіонерам, нагодувати бездомних тварин. Для людей другої категорії це все не для очистки совісті. Будь-яка доброчинність є головним інструментом свободи. А словосполучення «Саша Ройтбурд» і слово «свобода» – безумовно, синоніми.

Кожен із нас більше, ніж навіть гроші, любить себе. Саша любить себе. Саша – це свобода. Гроші – інструмент свободи. Тому Саша любить гроші. Йому дуже потрібні гроші на доброчинну діяльність. Саша реставрує вівтар у старому храмі й продовжує робити це навіть після смерті. 

– Хуй його знає, – каже Олександр з інтонацією бодгісаттви, на якого прийшло прозріння в понеділок на Привозі, куди він прийшов робити базар і, купляючи свіжу рибу, наблизився до нірвани. На шляху до істини він зрозумів, що тисячолітня мудрість «хуй його знає» – універсальна відповідь на всі питання буття і устрою Всесвіту. І тут сходить нове прозріння: «Зараз же сезон саргана! А ред снеппер цей щось не очєнь». І Пророк відкидає в сторону зелений сарганячий хребет, як рок-музикант – медіатор.

– І я таке чула! – радісно каже Паняночка. Вона сидить на червоному диванчику навпроти, поруч із Сашею. Вона вперше бачить Сашу. Паняночка сидить біля нього, їсть креветки і радіє. Кілька годин тому вона вперше в житті була в Одеському художньому музеї. Я обіцяв їй, що Саша проведе екскурсію. Я спиздів. Але не їй, а самому собі. Знав, що він уже не в стані. І до фізичного болю не хотів у це вірити. 

Це було 08.05.2021. Я на все життя запам’ятав цей проклятий день. Я назавжди запам’ятав цей щасливий день. Я встиг вас познайомити, і це був для неї шматочок щастя. Дарувати щастя іншим – єдине, що може зробити щасливішим тебе самого. Ти це знав краще за всіх, Сарганячий Бодгісаттва.

08.05. Я зрозумів, що скоро ти будеш на небі. Ти мріяв встигнути другий поверх. Вівтар старої церкви, де сталось диво – і музей ожив. Ти встиг.

Ми не встигли. 

«Чого ти купив Ройтбурда так дорого?» – питаю я сам себе. І серце краю: це на місяці два можна було зависнути в Таїланді і нічого не робити крім того, що хочеться. А не хочеться вже нічого, коли розумієш, що ми не встигли. 

– А що, вже розрахувались? – питає Саша і споглядає зелену кісточку, яка зникає, ніби міраж, коли офіціант уносить тарілку. Ти теж зник, ніби міраж. Бо ти був з іншої реальності. Ти бачив те, що не бачить ніхто. Тепер ми не бачимо тебе.

– Ні, не розрахувались, нас пригостили. Сказали: все для вас безплатно. Як-не-як із цілим Ройтбурдом сидимо, – жартома відповідаю я.

– І навіть за вино платити не треба? – підіграє мені Ро-наш-Бро.

Тільки зараз я розумію, що ми не розрахувались. Ми не доплатили тобі, Саша. Ми не оцінили тебе і недолюбили. Ми не доплакали ще всі сльози за тобою.

***

Наташа шарить. Але вона знає так багато, що знає, що знати все неможливо. І вміє ловити кайф від нового знання, пізнання, зізнання, визнання. «Пізнай самого себе», – закликають Сковорода, Ройтбурд і Наташа. Приміром, вона не могла згадати, що пила з Ро вино з одного стакану в мене на кухні. Я довів їй протилежне, звернувшись до кабали, православного молитовника і додатку Instagram Layout. Аргумент «Я впервые была у тебя на кухне после 08.08» перетворився на грудочку мертвого піску на могилі епохи телевізора.

– Лоз, скажи, я правильно понимаю, киевские музеи по сравнению с этим отдыхают? – питає Наташа.

Я хочу я сказати інше слово, яке на «от» починається і на «ют» закінчується. Але мовчу, бо вони нічим не гірші, ці нещасні київські музеї, де так багато щасливих людей. Одне нещастя – у них нема свого Ройтбурда. 

На весь світ всього дванадцять понад тисячолітніх візантійських ікон, написаних до доби іконоборства. З цих дванадцяти рівно третина у Києві, у музеї Ханенків на Терещенківській. Як Ханенко примудрився зробити це чудо – чорт його знає. Хоча, швидше, це знає тільки Бог. Чотири древні ікони у прекрасному музеї є, але Старого Пророка немає. Може, колись з’явиться новий? Саша би зрадів. Кошеня підняло лапку вище, ближче до неба.