Війна має свої правила. Та Росія їх аж ніяк не дотримується. Завдяки відео і фотографіям з осадженого Маріуполя у світу ще нескоро зникнуть з-перед очей образи вагітних жінок без свідомості, яких евакуюють з розтрощеного бомбами пологового будинку: одна жінка на ношах і її пах залитий кровʼю; ще одна спускається сходами зруйнованого будинку у піжамі в горошок з порізами і синцями на обличчі. Напади на заклади охорони здоровʼя, медичний транспорт та пацієнтів вважаються порушенням міжнародного гуманітарного права, що закріплене угодами і знову підтверджене в резолюціях ООН, які сама Росія підписувала
Маріуполь. Мама з дитиною після російського обстрілу пологового будинку
Наразі ООН зафіксувала смерті 847 і поранення у 1399 цивільних від початку війни 24-го лютого, хоча очікується, що ці цифри будуть значно вищими. За інформацією заступника мера Маріуполя Сергія Орлова, станом на 13 березня в місті загинуло 2358 людей. «Це тіла, які знаходилися на вулиці. Під завалами є ще люди, про яких ми не знаємо. Тому, цю цифру сміливо можна помножити на 1,5–2», – розповідав він Forbes. Всесвітня організація охорони здоровʼя підтвердила 46 нападів на лікарні і медичний транспорт, водночас українське МОЗ нарахувало понад 60 таких випадків.
Ці напади, а також інші дії, змусили президента Джо Байдена назвати президента Росії Володимира Путіна «воєнним злочинцем», заразом російський уряд безпідставно стверджує, що пологовий будинок на той час захопили військові радикали.
Поки уряди змагаються у тому, хто краще володіє мистецтвом слова, в Україні люди на місцях документують всі ці жахіття в реальному часі, а світова преса, застосунки для спілкування і платформи соцмедіа поширюють їх по всьому світу.
Такий бурхливий потік інформації, якому сприяють технології, змушує світових експертів з прав людини бути трохи більш оптимістичними у питанні того, що саме війна Росії в Україні може стати поворотним моментом для притягнення до відповідальності тих, хто вчиняє воєнні злочини, а саме атакує пацієнтів і лікарні.
Маріуполь. Братська могила, де ховають загиблих від російських обстрілів
Росія і Путін раніше «відзначалися» бомбуванням лікарень, наприклад, у Чечні у 1990-х, Сирії у 2010-х і нині в Україні у 2020-х.
«Зараз у світових лідерів є нагода сказати, що ми ігнорували, применшували і не до кінця поважали наш обовʼязок гарантувати безпеку лікарень у конфліктах, а тепер ми серйозно візьмемося за те, щоб вжити необхідних заходів, – каже Леонард Рубенштейн, адвокат з прав людини і викладач практики в Школі громадського здоровʼя Блумберга при Університеті Джона Гопкінса. – Не можу сказати з упевненістю, що це станеться, але, на противагу іншим обставинам, як в Сирії, ці напади прикували до себе увагу світу».
Вже був прецедент, коли комунікаційні технології допомогли із запобіганням воєнних злочинів. Завдяки винайденню телеграфу і заміткам із Кримської війни у 1850-х Вільяма Говарда Расселла у газеті The Times of London громадськість почала усвідомлювати жахливі умови, в яких перебували поранені солдати на полях битв, і брак належної медичної допомоги.
Кількома роками пізніше швейцарський бізнесмен Анрі Дюнан побачить битву при Солферіно на півночі Італії і спробує допомогти пораненим і тим, хто помирав. Він відіграв важливу роль у створенні Міжнародного комітету Червоного Хреста та закріпленні у Женевській конвенції 1864-го ідеї нейтральності медицини і допомоги хворим та пораненим солдатам.
«Тиск заради того, щоб поранені у боях отримували кращий захист і медичний догляд, чинили ті, хто не належав до збройних сил», – каже Ерік Стовер, науковий директор Центру прав людини юридичного факультету Університету Каліфорнії в Берклі.
Вісімдесят пʼять років по тому, після руйнувань Другої світової війни, Женевська конвенція (IV) 1949-го була присвячена конкретно захисту цивільних, наголошуючи, що лікарні мають особливий захищений статус і їх не можна атакувати під час війни. Єдиним винятком вважається випадок, коли лікарні беруть участь у «діях, які шкодять ворогу», в такому разі лікарня втрачає захищений статус.
Маріуполь
Перемотуємо на теперішню війну в Україні і можемо припустити, що саме Женевська конвенція є причиною кампанії з дезінформації, яку поширюють російські посольства у соціальних медіа, серед яких Twitter, Facebook і Telegram. Росіяни безпідставно стверджують, що пологовий будинок у Маріуполі був порожній і використовувався як військова база, а вагітних жінок на фотографіях називають «акторками».
Російський уряд уже закладає підвалини для того, щоб пояснити, чому вони вважають, що лікарня втратила свій захищений статус, незважаючи на те, що двоє дорослих і дитина загинули, а 17 були поранені. Минулого тижня Facebook і Twitter видалили деякі з цих «виправдальних» постів.
Одна з причин того, що Росія наважується порушувати підписані ж неї протоколи про гуманітарне право, – у світі не було відкрито жодної конкретної міжнародної кримінальної справи через напади на лікарні.
Це, каже Рохіні Хаар, лікарка невідкладної допомоги і викладачка у Школі громадського здоровʼя при Каліфорнійському університеті у Берклі, «робить закон слабким і розвʼязує руки всім цим злочинцям». Доказом цього є те, як швидко Росія вдалася до повітряного бомбардування лікарень в Україні, – протягом перших кількох тижнів. Водночас у Сирії Росія не бомбила з повітря лікарні перші кілька років, нагадує Хаар.
Сподіваюся, що наявність повідомлень про нальоти на лікарні майже в реальному часі допоможе зі швидшим порятунком постраждалих і притягненням до відповідальності винних,
Рохіні Хаар, Школа громадського здоровʼя при Каліфорнійському університеті в Берклі
Коли йдеться про індивідуальну відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права у військових трибуналах і Міжнародному кримінальному суді, то це довгий процес, в якому розгляд деяких справ затягується на роки чи навіть десятиліття.
До того ж, прокурорам через брак часу і ресурсів доводиться обирати, які справи доводити до суду. Часто вони надають перевагу геноцидам і злочинам проти людяності, не доводячи до суду такі воєнні злочини, як напади на лікарні.
Маріуполь. Вирва біля пологового будинку від російського бомбардування
З дня заснування цього Міжнародного кримінального суду у 2002-му він розглянув 30 справ, які закінчилися 10 обвинувачувальними вироками і 4 виправдувальними. Ані Росія, ані Україна, ані США не підписували Римський статут Міжнародного кримінального суду.
Це не заважає російським громадянам бути відповідачами у цьому суді, але це означає, що Росія повинна передати їх суду (надзвичайно маловірогідно) або вони можуть бути заарештовані в країнах, які визнають владу Міжнародного кримінального суду.
Хаар впевнена, що сьогоднішня ситуація відрізняється тим, як швидко прокурор Міжнародного кримінального суду Карім Каан приїхав в Україну, почавши розслідування менш ніж за три тижні після початку війни.
«Нині інформація про таку жорстокість до нас доходить значно швидше, ніж навіть пʼять років тому, і ми можемо значно краще, ніж раніше, документувати ці випадки і повідомляти про них, – пояснює вона. – Сподіваюся, що наявність повідомлень про нальоти на лікарні майже в реальному часі допоможе зі швидшим порятунком постраждалих і притягненням до відповідальності винних».
Кримінальне провадження – це лише одна ланка світової структури притягнення до відповідальності у світі, яка загалом повинна запобігати таким воєнним злочинам. Ця структура покладається на поєднання жорстких заходів, як-то судові провадження і санкції, і мʼяких, таких як засудження від ООН та неурядових організації, а також на каталогу незалежної інформації про напади. Та систему легко обходять особи і уряди, яким начхати на наслідки.
«Нам треба знайти способи посилити дотримання узгоджених норм, – впевнений Лоренс Ґостін, викладач і науковий директор Інституту національного і світового здоровʼя Оніла при Університеті Джорджтауна. – Адже який сенс намагатися бути пристойним і людяним світом, в якому негідники, як Путін, навмисно бомбардують лікарні, медичні заклади і гуманітарні коридори?»
Маріуполь
Хоч міжнародне кримінальне правосуддя може бути повільним і обмежене справами проти окремих осіб, цілеспрямована кампанія з дезінформації Росії показує, що їй все ще не остаточно начхати на не надто відчутний, але все одно важливий, суд суспільної думки, який є ще одним способом притягнення до відповідальності винних у воєнних злочинах.
Цей суд покладається на те, що громадськість, неурядові організації, ООН та інші держави засудять злочинців, а також збируть інформацію та докази про те, що трапилося. І саме тут швидкість збору інформації відіграє особливо важливу роль.
Останні 40 років Стовер з Центру прав людини працював над судово-медичним розслідуванням воєнних злочинів від Аргентини і Боснії до Руанди і України. Якщо говорити про збір доказів, то їх існує три види: свідчення, документи і фізичні обʼєкти. Але цифрові технології – від супутникових знімків до профілів у соцмережах і відео на смартфонах – починають грати все важливішу роль у складанні картини того, що трапилося.
«Я займаюся не такими доказами, які можна знайти на землі чи деінде, але вони також є інструментом у розслідуванні, – пояснює Стовер. – У зібранні такого виду інформації як для преси, так і для суду, важливо підтвердити її, адже існує така велика кількість дезінформації».
Саме тому він працював із Європейською комісією з прав людини над формулюванням «Протоколу Берклі для розслідувань за допомогою відкритих джерел» (Berkeley Protocol on Open Source Investigations), в якому містяться кроки для збору і перевірки даних з мережі. «Ми передаємо естафету наступному поколінню».
ВООЗ також останніми роками активізувалася в напрямку моніторингу і підтвердження нападів на системи охорони здоровʼя; наприклад, з 2017-го року працює інформативна онлайн-дошка. Станом на неділю організація повідомила про 46 нападів на охорону здоровʼя в Україні, серед яких заклади, транспорт і склади, під час яких загинуло 12 людей, а 34 зазнали поранень.
«Найкраще, що можна зробити – це поширювати інформацію про ці напади, щоб вони більше ніколи не траплялися, адже існує так мало дієвих міжнародних правових механізмів для компенсації завданої шкоди», – вважає Бенджамін Мейсон Мейр, адвокат і викладач міжнародної політики з питань здоровʼя в Університеті Північної Кароліни в Чапел-Гілл.
Але у ВООЗ є кілька недоліків: вона не повідомляє про місце нападу або його деталі. Ще один великий недолік полягає у тому, що ВООЗ не називає того, хто здійснив напад.
«Якщо ти намагаєшся пролити світло на заподіяну шкоду, то мало просто визначити постраждалого, – каже Мейр. – Ми маємо визначити злочинця і звернутися до нього, щоб запобігти майбутнім нападам».
Маріуполь
Щодо нападів в Україні, то очевидно, що агресором виступає Росія, але ВООЗ і її генеральний директор Тедрос Аданом Гебреєсус наразі відмовляються називати речі своїми іменами, і це сприймається як політичне рішення.
«Нам треба зробити все, щоб ВООЗ не була такою раболіпною щодо її потужних членів, таких як Росія чи Китай, і насправді засуджувала ганебні вчинки країн, – впевнений Ґостін з Джорджтауну. – В історії ВООЗ були випадки, коли вона не хотіла цього робити».
Не можна недооцінювати важливість запобігання нападів на лікарні урядами чи іншими діячами. Навіть якщо фотографії з розтрощеного авіанальотом пологового будинку стануть далекими спогадами, страх звертатися за медичною допомогою, брак належного догляду, збільшення випадків із запущеними хворобами та, зрештою, масовий вихід працівників охорони здоровʼя з професії залишаться і після війни.
«Моніторинг як основа для притягнення до відповідальності має дуже важливу роль, – говорить Мейр. – Якщо ми не знаємо, що відбувається, або не віримо даним, то ми не матимемо змоги засудити той чи інший вчинок».
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
