Однією з особистісних рис Путіна є безжальність і відсутність емпатії. В Україні він виступає в ролі всіх чотирьох вершників Апокаліпсису: війна, хвороби, голод і смерть, пояснює Фіона Гілл.
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
Фіона Гілл – англо-американська політологиня, колишня спецпомічниця президента та старша директорка з питань Європи та Росії в Раді національної безпеки США. Має репутацію однієї з найавторитетніших світових політологів з питань Росії. На думку Гілл, саме дореволюційна Росія є місцем народження ідеології тероризму. Її з Кліффордом Гедді книга «Сибірське прокляття» (2003) є однією з найбільш цитованих робіт у книгах та статтях про перспективи розвитку Росії, опублікованих з початку століття.
Гілл публічно свідчила в Конгресі у справі імпічменту президента Дональда Трампа, де спростувала тезу про нібито втручання України у вибори президента США у 2016.
#GlobalMinds4Ukraine – проєкт KSE та UGU з культурної дипломатії. В рамках проєкту найвпливовіші інтелектуали світу виступають із лекціями на підтримку України.
Повне відео інтерв’ю, що відбулося за підтримки Київської школи економіки (KSE) в рамках проєкту #GlobalMinds4Ukraine та UGU, дивіться тут. Розмовляв Іван Гомза, доцент Київської школи економіки.
Про те, як Путін приймає рішення
Абсолютна влада розбещує. Чим триваліше хтось при владі, тим небезпечніше це впливає на аналіз подій. Ми всі бачили, як Путін сидів за столом на віддалі від усіх інших, щоб підкреслити, що він цар, автократ. Він головний, і ніхто не може наблизитися до нього.
Він наголошує, що сам прийняв рішення про вторгнення в Україну, а всі інші просто погодилися з цим.
Досі Путін вірив, що повністю відповідає за всю необхідну інформацію, тому що він офіцер спецслужб. Він – той, хто не проводить аналіз, а користується первинною інформацією, яку сам же і збирає. У цей період «сумнівного усамітнення» до нього не змогли достукатися люди, які могли якісно оцінити те, що насправді відбувається в Україні.
У Путіна в Кремлі є цілий відділ, який складає для нього письмові звіти. Але цей відділ все одно не має всієї необхідної інформації. І навіть якби мав, його судження могло би бути недостатньо для ухвалення правильного рішення. Тому Путін вирішив вторгнутися в Україну лише на основі того, що йому відомо.
Путін одержимий історією. Якось Пєсков сказав, що Путін весь час читає. Але читає історію Росії. Не України, Європи чи світу, а історію з російської точки зору. Отже, Путін, очевидно, пропустив чимало з ширшої, актуальнішої історії. Він одержимий своєю версією російської історії, зовсім не розуміючи, що українці – не росіяни. Що українці є громадянами своєї країни. Вони не хочуть бути частиною Росії.
Іще одна важлива річ про Путіна, Шойгу та Бортнікова. Вони не є військовими стратегами. Вони всього лише обслуговувальний персонал. Шойгу може бути міністром оборони, але він не є генералом. Путін уміє перебудовувати плани у випадку непередбачуваних обставин. Він постійно змінює й адаптує те, що робить, і тому він небезпечний.
Унілатералізм Путіна та відносини з Китаєм
Путін завжди говорив, що Росія не має жодних союзників, окрім власної армії та флоту. Але для вторгнення йому потрібно було мати принаймні одну дуже важливу країну в своєму колі інтересів, і це був Китай. А Китай був найбільшим інвестором в Україну до війни.
Росія деякий час була стурбована довгостроковими наслідками для безпеки, які може бути довгий кордон саме з Китаєм, а не з НАТО. Путін, незважаючи на такий унілатеральний (односторонній) підхід, мав здобути прихильність Сі Цзіньпіна, доказом чого була Олімпіада в Пекіні. Вони підписали мирову угоду. Таким чином, Китай багато в чому посприяв війні, незважаючи на те що завжди підтримував територіальну цілісність, суверенітет і незалежність України.
Ймовірно, Китай думав, що Путін буде спроможним увійти та вийти дуже швидко. Путін вважав, що те, що він зробить в Україні, подібне до того, що робив Радянський Союз в Угорщині в 1956-му, в Чехословаччині в 1968-му і в Польщі в 1980 році. Він вважав, що це буде скидатися на поліцейську операцію. Китай думав так само.
У Китаю інші інтереси. Це стосується не України чи Європи. Йдеться про весь Азійсько-Тихоокеанський регіон. Китай думав, що все, що Росія робить в Європі, піде йому на користь і зміцнить його вплив у Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Це ми спостерігали й під час Другої світової війни. Держави, які, як здавалося б, не можуть мати спільних інтересів, як-от Японія та Німеччина, воювали разом.
Українському уряду не слід бути досить агресивно налаштованим у відносинах із Китаєм, адже він раніше був таким великим інвестором в Україну. І я не думаю, що Китай розраховував саме на такий розвиток подій. Китаю треба нагадати про його окупацію Японією напередодні та під час Другої світової війни. Вся їхня експансіоністська політика протягом останніх кількох десятиліть базувалася на основі того факту, що вони були жертвами хижацьких прагнень з боку європейських колоніальних держав, включно з Росією, в ХІХ столітті. У радянський період і сьогодні з Україною обходяться так само, як спочатку європейські держави, а потім і Японія обходилися з Китаєм.
Інший спосіб, яким Путін шкодить Китаю, – поведінка на ядерному фронті. Це стосується подій у Чорнобилі та зоні відчуження, обстрілами в Запоріжжі та всіма подальшими ризиками для цивільної ядерної енергетики. Але були й також загрози застосування ядерної зброї. Це доводить, що Україна не повинна була відмовлятися від свого стратегічного ядерного арсеналу в 1990-х роках. Якщо хтось хоче тиснути на сусідню країну, йому потрібна ядерна зброя. Але також потрібно мати ядерну зброю для захисту. Ми бачимо на прикладі Індії та Пакистану, а також інших ядерних держав, що це схиляє країни до обережності під час ведення воєнних дій.
Те, що Путін вчинив, повністю зруйнувало режим договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Що зробило війну можливою
Росія постійно була державою напівпериферії або ж периферії у великій світовій системі. І це, безумовно, породжувало конфлікт. Але я не впевнена в тому, що це справді було основною причиною. Частково справа полягає в політико-культурній структурі країни, яка схильна до автократії та відсутності системи стримувань і противаг.
Те, що робив Радянський Союз під час холодної війни, як-от розбудова великих промислових міст у 1970-х роках і в подальшому, створило такі проблеми. Можна провести багато паралелей із територіями з великим промисловим виробництвом, видобутком вугілля та сталеварінням у Сполучених Штатах, які утворилися в період 1880–1900-х років. Вони дуже швидко зростали, а потім так само різко занепали, оскільки не були економічно конкурентоспроможними в умовах нової економіки.
Недостатньо уваги приділялося верховенству права та тому, як сформувати правове поле стосовно приватної власності та взаємодії бізнесу. На початку 1990-х років, коли Єльцин вирішив обмежити повноваження російського парламенту, ніхто не відреагував. Світ посприяв сильнішому утвердженню інституту президентства в Росії, тому що в системі влади виникла суперечка щодо стримувань і противаг.
Особистість Путіна має значення. Наприклад, Горбачов сильно відрізнявся від людей, які йому передували. Хоча він і був наступником Андропова, він не був таким, як той. А ось Путін більше схожий на Андропова. Але Медведєв також був не таким, як Путін. Путін був юристом, який ніколи не займався юридичною практикою, тоді як Медведєв насправді займався юриспруденцією і краще розбирався в ній у контексті верховенства права.
Одними з особистісних рис Путіна є безжальність і відсутність емпатії. Як міг піти на таке чоловік, чия власна сім’я пережила блокаду Ленінграда і який втратив там рідного брата? У нього немає ні краплі співчуття. А от Горбачов умів співчувати. Під час того періоду проблем із країнами Балтії, Вірменією, Азербайджаном, Грузією, коли протести й повстання в цих країнах намагалися силоміць придушити і коли в країнах Балтії вбивали людей, він відступив. Горбачов не хотів стояти за вбивствами людей. Він мав зовсім інший погляд на речі. А Путіну байдуже і його оточенню теж.
Одержимість Росії розширенням територій
Уся справа в міфах, які Путін культивує. Що є запорукою могутньої держави й престижу в Росії? Це середньовічна одержимість розбудовуватися та розширюватися. З геополітичної точки зору це завжди називали євразійством – володіти величезним шматом земної поверхні без справжніх географічних вигод.
Титул російських правителів звучав так: «імператор або імператриця всія Русі». У монархів Британської імперії також була ця одержимість завойовувати землі. Це робилося для того, щоб мати законні претензії на владу. Усе крутиться навколо територій, а не людей. Якщо прочитати титули королеви Вікторії, можна помітити такий самий довгий перелік земель. І тому в Росії це прагнення бути величезною державою, найбільшою за територією країною на Землі, завжди було на слуху.
У той же час у Сполучених Штатах менш напружена ситуація на прикордонних територіях. Вони не намагаються когось захопити. У різні моменти Америка справді таке робила, але це вже в минулому.
Росія досі марить, як завоювати нові землі, намагаючись силоміць вирвати їх і вислати звідти громадян. За спробою захопити Україну стоїть ідея, що ця земля була російською. У такому разі доведеться підкоряти громадян, переселяти їх або знищувати.
Щодо Сибіру панує інша ідея: не можна залишати його порожнім, тому що тоді хтось інший прийде й забере його. Тому потрібно висилати туди людей, навіть якщо вони цього не хочуть.
Я знову й знову перебуваю під враженням, коли читаю те, що говорять Патрушев чи Путін. Я постійно згадую давнину, і мені цікаво, чи відрізняються вони хоч якось від усіх інших мародерських армій, які колись існували? Я читала про те, скільки разів землі, які зараз є Молдовою, Бессарабією, знову і знову завойовувалися і знищувалися Росією.
Чому злиденна Росія також небезпечна
За часів Єльцина ми бачили, в якому злиденному стані була Росія. Чинився дуже великий тиск на сусідів, у тому числі на Україну, відбувалися вбивства кримських татар, конфлікт у Придністров’ї, а потім події в Карабасі й у Чечні. Безмежне бажання владарювати все ще переважало. Хоч Єльцин і сказав: «Візьміть стільки суверенітету, скільки зможете», тому що держава була бідною і неплатоспроможною, це не завадило їм брати участь у конфліктах.
Однак у російських військових не було ресурсів для ведення набагато масштабнішої війни. Більшість стверджують, що це через неплатоспроможність, бідність держави. Але країни, які почуваються знедоленими, як-от Північна Корея, все одно намагаються використовувати ресурси, щоб погрожувати своїм сусідам. Враховуючи розмір держави, Росія завжди була достатньо сильною, щоб загрожувати своїм слабшим сусідам.
В історії Росії були періоди помітного занепаду, але це не обов’язково віщувало мир. На прикладі Німеччини між двома Світовими війнами можна переконатися: ризик полягає в тому, що якщо продовжувати культивувати в нації образи та розчарування, хтось, подібний до Путіна, може цим скористатися. Варто бути дуже обережними, намагаючись переконатися, що Росія не має потрібних ресурсів для продовження цієї жахливої війни. І що в Заходу є довгострокова стратегія, як повернути Росію до цивілізованого світу, як це робили з Німеччиною та Японією після Другої світової війни.
Цивілізований світ повинен мати коротко-, середньо- та довгострокову перспективу. Короткострокова – як не дати росіянам продовжувати нищити Україну. Середньострокова – як відновити Україну і поставити її на ноги. Довгострокова – що робити з Росією.
Більше про Шойгу та оточення Путіна
Насправді Шойгу не є підготовленим військовим офіцером. Він не будував кар’єру в Міністерстві оборони. Але він супроводжував Путіна тривалий час і дуже з ним зблизився. Він не та людина, яка може йому заперечити. Навіть якби він отримав інформацію від інших, його особисті стосунки з Путіним могли б перешкодити йому дати задню. Він на деякий час зникав. На його місці у будь-кого стався би серцевий напад.
У Путіна є й інші люди, які поділяють його інтереси, – більш неформальний колектив на чолі з Лавровим та інші. Вони вже дуже довго тримаються разом. Але вони не збираються говорити йому нічого такого, чого він не хоче чути. А може, вони мислять так само, як і Патрушев. Він [Патрушев] має дуже похмурий погляд на Сполучені Штати і світ. Мені здається, що він вірить у все те, що каже.
Наслідки війни і ключові завдання для України
Катастрофічний початок війни з Україною вивів Путіна з рівноваги. Але він думає, що це Захід втратить рівновагу. Тому західним країнам дуже важливо триматися разом. Макрон переміг у Франції, але не досить переконливо. Здається, що Німеччина також не робить достатньо. Німцям із самого початку було нерозумно ставати залежними від російського газу. Тепер вони створили собі величезну проблему. Путін був упевнений, що вони не відмовляться від його нафти й газу.
Я проводжу аналогію з Біблією: в Україні Путін виступає в ролі всіх чотирьох вершників Апокаліпсису: війна, хвороби, голод і смерть. Голод також є результатом того, що він наробив. Якщо обмежать сполучення портам, що забезпечують найбільший експорт зерна – Маріуполь, Бердянськ, і якщо загинуть усі фермери та їхня худоба, то у світі постане проблема продовольчої безпеки. Україна має чітко наголошувати на цьому.
Ми вже знаходимося в Третій світовій війні. Путін заявляє, що ця війна має 100-річну історію, оскільки він вважає неправомірним створення України ще як Української Соціалістичної Республіки в радянський період у 1920-х роках.
Інші країни зараз здійснюють перерахунки коштів через цю війну так, як не робили цього під час війни в Ємені, Афганістані чи Іраку. Відлуння подій в Україні відчує увесь світ. Це вже стало глобальною війною.
Існує велика проблема щодо деяких країн, які за всім цим спостерігають. Вони пам’ятають, що зробили Сполучені Штати в 2003 році в Іраку. А Сполучені Штати взагалі не мають гарного послужного списку. Велика Британія також відповідальна за імперські війни та багато іншого, вчиненого впродовж свого існування. Україна ж завжди була під окупацією. Україна не була агресором. Україні варто звернутися до таких самих країн, щоб пояснити, що відбувається.
Варто звернутися до Мексики, Бразилії, Анголи та Мозамбіку. Україні необхідно розповісти свою історію. Ірландія може в цьому допомогти. Індія має побачити паралелі зі своєю історією. Це виглядало б так само, якби Британія вирішила знову вторгнутися в Індію чи захопити Ірландію. І якби Сполучені Штати хотіли захопити Канаду, тому що на англомовних канадців тиснуть франкомовні, або вторгнутися до Мексики через іспаномовних.
Україні також треба поговорити з Китаєм і заявити: «Подивіться, таке ж саме траплялося й з вами. А ми вам ніколи нічого не заподіювали. Чому ж ви робите це з нами або допускаєте, щоб таке ставалося?».
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
