Колишній агент Штазі, зустріч із Путіним у петербурзькому барі «Чайка» й автомобільна аварія з його дружиною – лише кілька епізодів у багаторічній історії «газової дружби» Берліна та Кремля. Forbes вибрав головне з великого розслідування Der Spiegel, як формувалася дружба між Росією та Німеччиною.
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
Маттіас Варніг – друг Путіна, вірний гонець російського царя, гендиректор компанії Nord Stream AG, що стоїть за газопроводом «Північний потік», – сидить у холі берлінського готелю. Він упевнений у собі. Чи не зовсім?
Впевненості навряд чи додає те, що ти в американському списку санкцій і навіть не можеш зняти гроші в банкоматі. За тиждень до вторгнення в Україну Варніг приїжджав до Москви. Він думав, що Путін не покине те, над чим німецький менеджер працював пів життя, – газопровід «Північний потік – 2». Понад $9,5 млрд інвестицій. Німецько-російське енергетичне партнерство.
Політик Петер Альтмайєр теж добре знає, як Німеччина рік у рік втягувалася у залежність від Росії. Залежність взаємна: гроші й газ ідуть пліч-о-пліч. Сидячи в берлінській пивній, Альтмайєр дивиться на ситуацію з тверезістю історика, яким йому не судилося стати. Життя розпорядилося інакше: він став міністром екології, керівником апарату колишнього канцлера Ангели Меркель, а в останньому її кабінеті – міністром економіки.
Ні, вважає Альтмайєр, він не помилявся щодо Путіна. Він давно підозрював, що російський президент небезпечний. Коли Путін вдерся до Грузії 2008-го, ілюзії розвіялися. Але Альтмайєр помилився в одному: не повірив, що Німеччина з власної волі відмовиться від російського газу. Ані він, ані Німеччина не були готові до цього. В якомусь сенсі Альтмайєр уособлює німецько-російську шизофренію: політичні противники, проте газові союзники. Дешевий газ мав стати для Німеччини мостом у нову еру, до відновлюваних джерел енергії.
Юрген Хамбрехт також знає про газ усе, як наркоман, який прагне отримати свою дозу. І достеменно знає, де її купити. Хамбрехт – газовий наркоман. Точніше, залежною була компанія, яку він багато років очолював. BASF – транснаціональний хімічний концерн, один із найбільших споживачів природного газу й електроенергії в Німеччині. BASF стала свахою у газовому романі Німеччини з Росією й активно допомагала доставляти газ до країни через дочірню компанію Wintershall.
Півстоліття ілюзій
Троє людей. Одна країна. І безліч оман, платити за які довелося 24 лютого. Оман, що Росія – надійний партнер, що газ ніколи не стане зброєю, що бізнес і політику можна безболісно розділити.
Війна в Україні показала, що найбільша промислова країна Європи припустилася катастрофічної помилки в енергетичній політиці та потрапила в обійми Путіна. Багато обіцянок – і жодного чіткого плану, як розпочати вік відновлюваних джерел енергії.
Уряд дав енергетичну безпеку на відкуп великим промисловцям. Але ті не дбають ні про що, окрім прибутку. Всі бачили, що можливий дефіцит енергії. Втім 2011-го прискорився відхід від ядерної енергетики. У 2018-му ухвалено рішення про поступову відмову від вугілля. Принагідно Німеччина вирішила відмовитися від видобутку власного газу, оскільки для цього потрібний гідророзрив пласта. А через бюрократію на дозвіл встановити вітроелектростанцію потрібно шість років.
Наразі надії на перехід до відновлюваних джерел енергії поступилися місцем побоюванням, що Німеччина зіткнеться з дефіцитом енергії. Що будинки залишаться без опалення, а заводи, можливо, доведеться закривати. Настала відплата за 60 років політичної віри в те, що з автократіями можлива торгівля та діалог. Німеччина ввозить із Росії 55% газу. І тепер, обіцяючи скоротити імпорт «до нуля, назавжди», знову робить небезпечну ставку.
Як німці до цього дійшли? Spiegel провів місяці, вивчаючи документи і розмовляючи з лідерами бізнесу та політики. «Енергетична залежність від Росії була раціональною. Усі отримували прибуток, – каже Рольф Мартін Шмітц, колишній гендиректор німецької енергетичної компанії RWE. – Просто план не враховував деспота. У рівнянні не було Путіна».
Володимир Путін відкриває нову газову трубу в Хабаровську, Росія, 2009 Фото Getty Images
Історія з 1950-х
Штаб-квартира компанії Nord Stream 2 у швейцарському Цузі майже порожня. Раніше туди зазирав колишній канцлер Німеччини Ґерхард Шредер. Але з 24 лютого телефони відключені, інтернету немає, сайт і пошта не працюють, великі рахунки заблоковані, зарплати не платять. Не приходять навіть прибиральниці. Все це результат санкцій США. Декілька тижнів тому аудитори з регіонального суду повідомили про фактичне банкрутство «Північного потоку – 2».
Це кінець історії, яка почалася ще в 1950-х, за першого керівника повоєнної Німеччини – канцлера Конрада Аденауера. Російсько-німецьке газове партнерство формувалося вже тоді. Бізнес і геополітика, спрага прибутку та політичні вигоди змішалися. СРСР були потрібні газові труби, а німецькі сталеливарні компанії з радістю їх постачали. Втрутилися американці. 1962-го під їхнім тиском Аденауер ввів ембарго.
Воно діяло недовго. Німці та росіяни не хотіли дозволити комусь зруйнувати їхню газову дружбу. Кожен наступний уряд Німеччини бачив у російському газі більше можливостей, аніж небезпек.
Брежнєвський період
Наприкінці 1960-х Брежнєв говорив: «Нам треба співпрацювати, це зміцнить нашу дружбу». Або, скоріше, послабить ворожнечу. Тоді Еґон Бер, стратегічний радник міністра закордонних справ Віллі Брандта, висунув концепцію Ostpolitik – відкритості Радянського Союзу. Вона була продиктована прагненням до примирення та надією на те, що тісніші звʼязки можуть привести до змін.
Брандт сподівався на розрядку. Mannesmann, тодішній великий німецький промисловий конгломерат, не зводив очей з багатомільярдної угоди щодо будівництва трубопроводу з Сибіру до Баварії. Угода передбачала, що Mannesmann збудує газопровід на гроші Deutsche Bank. Росіяни розплачувалися б газом.
Однак потрібно було переконати отримувача цього газу – німецьку Ruhrgas, яка володіла найбільшою німецькою газорозподільчою мережею. За справу взявся Клаус фон Донаньї, тодішній держсекретар німецького міністерства економіки. Він сказав керівникам Ruhrgas: «Велика угода такого роду відповідає інтересам нації».
Газові догми
До 1970 на знак дружби Німеччина поставила СРСР перші секції труб. Останні надійшли 1981-го, за Гельмута Шмідта. Якщо Брандта цікавили політичні дивіденди, Шмідт та інші гналися за грошима.
1981-го в МЗС Німеччини говорили, що газове партнерство з Москвою «зменшує нашу залежність від нафти». Саме тоді у газовому бізнесі з Росією утвердилися дві догми, які протрималися до 24 лютого 2022-го.
Перша: потік російського газу не можна переривати. Газ надходив 1979-го, після вторгнення СРСР до Афганістану. І 2008-го, після війни в Грузії. І 2014-го, після анексії Криму. Росія ніколи не відключала газ. А німці навіть не думали від нього відмовитись.
Друга догма: Німеччина залежить від російського газу. Навпаки, це Росія залежить від грошей. «Ми не піддамося на шантаж», – казав канцлер Коль 1983-го. Але Росія тоді не загрожувала, а газ із Нідерландів, а потім із Норвегії та Великої Британії давав альтернативи.
Путін на відкритті трубопроводу Сахалін-Хабаровськ-Владивосток, 2009. Фото Getty Images
Горбачовська газова перебудова
За Гельмута Шмідта Федеральна рада безпеки Німеччини встановила ліміт на постачання газу: не більше 30% з однієї країни. Цей ліміт був порушений Німеччиною 1991-го, за канцлера Коля. 33% газу до країни надійшло із Радянського Союзу.
Улюбленець Заходу Горбачов продемонстрував, що Москва продовжує використовувати газ як політичну зброю. Коли 1990-го Литва почала домагатися незалежності, Горбачов призупинив 80% поставок до цієї країни. Через два роки приятель Коля по сауні Борис Єльцин ненадовго перекрив постачання естонцям.
2013-го лояльні білоруси отримували газ менш ніж за €200 за 1000 кубів, а непокірні українці платили понад €400. 2006-го та 2009-го Росія призупиняла постачання газу в Україну посеред зими. Довірена особа Меркель навіть каже, що останніми місяцями її перебування при владі вона рятувала Молдову від газового голоду. Можливо, це було востаннє, коли Путін прислухався до Заходу.
Чи шантажувала Росія Німеччину? Багато років газ не відігравав особливої ролі у виробництві електроенергії: вугілля було набагато дешевшим. Опалення – інша річ: домогосподарства по всій країні переходили з нафти на компактні ефективні газові установки. До 2008 року частка Росії в імпорті природного газу до Німеччини досягла трохи менше 44%.
Без страху та докору
За Меркель жодного страху перед енергетичним партнерством з Росією у Німеччини не виникало. Радник Меркель із зовнішньої політики Крістоф Хойсген не пригадує, щоб йому показували цифри залежності Німеччини від російського газу. 2001-го Путін виступав у Бундестазі, розповідав про «відкрите російське серце» та про «шкоду окупаційної ідеології». «Тривалі оплески», – йдеться у протоколі його промови.
Легко вірити у те, що вигідно. Росіяни тоді не здавалися такими злими, а українці – невинними.
Путінська голка
До падіння Берлінської стіни Маттіас Варніг служив у Штазі та розробляв банк Dresdner Bank. Після обʼєднання Німеччини Dresdner Bank направив Варніга до Росії – налагодити ділові контакти. Йому потрібна була зустріч в адміністрації Санкт-Петербурга з Путіним. Але Варнігу відмовили в аудієнції. Тому він став у чергу в приймальні Путіна, до його секретарки, яка потім вийшла заміж за главу «Газпрому» Олексія Міллера.
Варніг озброївся термосом і бутербродами. О пʼятій вечора двері кабінету відчинилися, Путін сказав йому кілька слів німецькою і велів прийти в бар «Чайка», де пропонували німецьку кухню. Саме там, за пивом і сосисками, почалася їхня дружба. Коли тодішня дружина Путіна потрапила в аварію, її відправили до Бад-Хомбурга на лікування. Варніг на кілька тижнів дав прихисток дітям Путіна і відправив їх до школи разом зі своїми.
Коли справа дійшла до газових угод із Німеччиною, Варніг спочатку був людиною Путіна. Потім – його найкращим другом, який доглядав за його проєктами. 2005-го державна компанія «Газпром» попросила Варніга стати куратором будівництва газопроводу через Балтійське море з Росії до Німеччини – особистого проєкту Путіна.
Варніг і сьогодні розповідає, що глава Кремля ніколи не порушував тему геополітики під час обговорення «Північного потоку». Мова завжди йшла тільки про бізнес і виручку. Про важливість для Росії технологій. І коли 2011-го «Північний потік – 1» став до строю, слова Варніга лунали невинно. Він обіцяв «безпечний, сучасний і надійний маршрут» газу до Європи. Він наполягав, що це лише «доповнення» до трубопроводів через Україну. Не заміна. Не обхідний шлях через землі непокірного сусіда. І точно не інструмент політичного шантажу.
Шредеризація Німеччини
Чи був Варніг наївним пішаком? Чи ним був Ґерхард Шредер? Джерело Der Spiegel розповідає таку історію. Незабаром після поразки Шредера на виборах 2005-го глава «Газпрому» Міллер запропонував йому стати куратором «Північного потоку». Шредер відмовив. Тоді Путін особисто зателефонував Шредеру та переконав його прийняти пропозицію. У Німеччині обурювалися: Шредер ще не склав повноваження канцлера.
Пізніше Меркель прославляла угоду як «найбільший проєкт енергетичної інфраструктури нашого часу». А Росію називала визначним партнером ЄС.
Гендиректор BASF Юрген Хамбрехт надряпав на першому шві «Північного потоку» свій автограф. Хамбрехт вважав себе представником не лише інтересів BASF, а й Німеччини. В його тодішньому аналізі йшлося: Німеччині потрібно більше дешевого газу, а Україна, на його думку, ненадійний постачальник.
Коли Меркель 2005-го стала канцлером, її уряд почав заохочувати закупівлю газу на спотовому ринку без привʼязки до цін на нафту. Фото Getty Images
130 газових дірок
В опублікованому WikiLeaks листуванні американських дипломатів з німецькими чиновниками йдеться про те, що Україна з її «корупцією» та «відсутністю прозорості» сама винна у газовій суперечці з Росією. Вони зазначили, що є 130 точок, де може відбуватися крадіжка газу.
Хамбрехт каже, що балтійський газопровід був необхідний для постачання 55 млрд кубів газу в обхід України. Варніг та Хамбрехт стверджують, що «Газпром» ніколи не заявляв про бажання виключити Україну з рівняння.
Країни колишнього Варшавського договору побачили у цьому типовий підхід Заходу: лише гроші й ніякої політики. 2006-го міністр оборони Польщі Радослав Сікорський навіть порівняв угоду «Північний потік» із пактом Молотова – Ріббентропа. Берлін відмахнувся від побоювань ЄС. Коли взимку 2009-го Росія припинила постачання газу до України, Брюссель почав виступати проти другого газопроводу дном Балтійського моря.
У тому, що німці наполягали на будівництві балтійських газопроводів, сьогодні часто звинувачують «путінських фанатів» у СДПН – Шредера, нинішнього президента Німеччини Штайнмаєра, колишнього міністра економіки Зігмара Габріеля та колишнього губернатора землі Мекленбург-Передня Померанія Ервіна Зеллерінга.
Але загальна картина є такою, що держава майже не впливала на ринок газу. З 1990-х років енергетична безпека Німеччини перебувала в руках великих корпорацій – E.on, RWE та BASF. Політики майже не втручалися в енергетичний ринок. Навіть у випадку із «Північним потоком – 2» уряд наполягав на тому, що це суто економічний проєкт. Ангела Меркель, як кажуть джерела, від початку поставила цю умову Путіну.
«Зелений» стратегічний провал
Коли Меркель 2005-го стала канцлером, її уряд почав заохочувати закупівлю газу на спотовому ринку без привʼязки до цін на нафту. Поки газу було багато, ціни на газових біржах падали. У відповідь Росія давала величезні знижки за довгостроковими контрактами. Трубопровідний газ у Німеччині став настільки дешевим, що його почали використовувати не тільки для опалення будинків і хімічного виробництва, а й для генерації електроенергії.
Це спричинило ще більшу залежність, а політики дивилися на це прихильно. Газ вважався дешевою й екологічнішою альтернативою вугілля та нафти.
2015-го дочірня компанія BASF, Wingas, яка володіла газовими сховищами в Німеччині, перейшла до «Газпрому». Акціонерам Wingas здавалося, що компанія приносить надто мало виручки, і вони вирішили її позбутися. Нині цей крок вважається однією із стратегічних помилок Німеччини. Уряд міг легко викупити сховища, але міністр економіки Габріель вирішив, що постачання газу – справа бізнесу, а не держави.
І це попри те, що було очевидно, що Німеччині буде потрібно ще більше газу. 2011-го після аварії на Фукусімі канцлерка різко прискорила процес відмови від атомної енергетики. Сім старих німецьких реакторів було негайно відключено від мережі. Останні три атомні електростанції має бути закрито до кінця цього року.
Уряд запевнив суспільство, що величезний дефіцит електроенергії буде покритий відновлюваними джерелами. А поки будуватимуть вітряні турбіни, сонячні електростанції та потужності з виробництва «зеленого» водню, дефіцит енергії покриють газом. Це стало головною причиною будівництва газопроводу «Північний потік – 2». Із планом погодилися навіть німецькі «зелені».
Час платити за рахунками
Менеджери «Газпрому», каже джерело Der Spiegel, завжди насміхалися над німцями. «Просто продовжуйте вірити, що можете покрити попит промислово розвиненої країни «зеленою» енергією». 2022-го настав час розплати.
У відповідь на вторгнення Росії в Україну Берлін поставив собі таку мету: скоротити залежність від російського природного газу до нуля до 2028-го. Як завжди, терміни тиснуть. Але наскільки реалістичним є план?
Якщо вугільна енергетика має бути ліквідована до 2030-го, то для компенсації дефіциту доведеться подвоїти виробництво електроенергії на «зелених» електростанціях. Звучить як нездійсненна місія. Крім того, газ потрібно спалювати, коли з погодних причин енергії вітру та сонця не вистачатиме. Тому міністр економіки Хабек має намір якнайшвидше відкрити термінал зрідженого природного газу в портовому місті Вільгельмсхафен. Проєкт існує вже кілька десятиліть, але ніхто його серйозно не розглядав: незалежність від російського газу була пріоритетом.
Наразі іншого вибору немає. Катар, новий постачальник ЗПГ, на якого сподівається Німеччина, вимагає довгострокових контрактів, щоб інвестиції в завод зі скраплення газу були для нього вигідними. Це, своєю чергою, закріпить найвищі ціни на десятиліття вперед. На кону – конкурентоспроможність німецької промисловості. «Підприємства почнуть йти з Німеччини. Навіть якщо споживання трубопровідного газу значно скоротити, використовувати ЗПГ і залишити кілька вугільних електростанцій, це не захистить нас від масової деіндустріалізації», – каже Рольф Мартін Шмітц, колишній гендиректор енергетичної компанії RWE.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
