Головний редактор Forbes Ukraine подивився найочікуванішу кінопремʼєру осені. Ось враження Бориса Давиденка
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
– Впізнаю в тобі твого батька.
– Ні. В мене немає його сили!
Цей діалог з другої частини «Гладіатора» – влучний епіграф для рецензії на фільм. Коли ці слова вимовляє виконавець головної ролі Пол Мескаль, це один із небагатьох моментів, коли ти йому щиро віриш. Сили і кінематографічної магії Рассела Кроу з першого фільму в Мескаля не знайшлося.
Можливо, його трохи втішить, що у сюжеті, діалогах, спецефектах чи батальних сценах сили «Гладіатора» 24-річної давнини теж немає.
Нижче – відмінності двох «Гладіаторів». Я не є кінокритиком, і це ультимативно субʼєктивні враження.
Перша і головна відмінність — основна емоція, з якою виходиш з кінозалу. 24 роки тому кінотеатрів було обмаль, і десятки або й сотні тисяч українців вперше додивлялись фінальну сцену, де підступно вбитий Максимус іде по пшеничному полю під музику Ганса Циммера на зустріч з родиною, на відеокасетах з поганими піратськими копіями.
Що обʼєднувало їх із заможними щасливчиками, які могли потрапити в столичні «Кінопалац» чи «Україну»? І у тих, і у інших очі були повні сліз. У «Гладіаторі» була магія, яку має будь-яке хороше кіно – ти віриш героям, навіть якщо це хобіти, Месники чи Джеймс Бонд. І фільм з Расселом Кроу змушував тебе 2,5 години співпереживати відважному Максимусу, обурюватися підступністю Комодуса і навіть трохи побоюватися його безумства.
Другий «Гладіатор» дивитися набагато комфортніше: крісла і попкорн в «Планеті кіно» не порівняти з тими, що були в «Україні». Але після 15-20 хвилини я не міг позбутися навʼязливого відчуття – не вірю, не переживаю, не чіпляє. Це «не вірю» і є головною емоцією фільму.
У другому «Гладіаторі» на арену виходять носороги, мавпи та навіть білі акули Фото B&H Film Distribution
І це не про історичну достовірність сюжету, її дарма шукати і в першому фільмі Рідлі Скотта (і взагалі в блокбастерах). І навіть не про величезних білих акул, які рвуть на шматки невезучих гладіаторів, що випадають з кораблів, які якось потрапили на арену, перетворену на басейн. І не про осідланого кровожерливим вікінгом носорога або лисого вовка-мавпу чи мавпу-вовка, який намагається відкусити Мескалю голову. Це про сюжет, історію на екрані і мотиви вчинків героїв.
Сюжет, сценарій буде другою відмінністю. Не буду спойлерити. Але логічної лінійності і зрозумілої міфологічної метафори першого фільму: боротьби двох синів Марка Аврелія, одного по крові – Комодуса (антагоніст), другого по духу і цінностях – Максимуса (протагоніст), другому «Гладіатору» не вистачає.
Хто тут справжній поганець, зрозуміло десь за годину-півтори, що цим злодієм рухає весь фільм, стає ясно (насправді не дуже) в останні хвилини, а всю складність його задуму і тонкість гри я досі не можу усвідомити.
Педро Паскаль у ролі генерала Маркуса Акація у другому «Гладіаторі» Фото B&H Film Distribution
У другому фільмі Рідлі Скотт підняв ставки. На кону не життя і не корона Цезаря, а існування Риму. Мескаль рятує імперію з показною лінню і без краплі ентузіазму.
Третє – акторський каст. Зараз буде один спойлер. На половині фільму вбивають одного з головних героїв, справжнього воїна, слугу Риму, генерала Акація у виконанні Педро Паскаля (не плутати з Мескалем). Враження, що після цього у кадрі залишились Дензель Вашингтон, голова імператора і мавпочка.
69-річний Вашингтон переграє всіх колег, як угорський «Ференцварош» «Динамо Київ», і з показним азартом «краде» всі сцени.
На мою думку, Хоакін Фенікс, який грав поганця Комодуса у першому фільмі, суттєво сильніший актор за Кроу, але чверть століття тому Скотту вдалося не допустити акторського «перекосу». Треба віддати належне Кроу: у «Гладіаторі» він стрибнув вище голови. Не дарма йому дали «Оскара» за роль Максимуса.
Рассел Кроу у першому «Гладіаторі»
Пол Мескаль у другому «Гладіаторі» Фото B&H Film Distribution
Четверте – ще два «Оскари», отримані «Гладіатором», – за спецефекти і звук (всього їх пʼять, включно з найкращим фільмом). Перший раз я дивився фільм на телевізорі, добре якщо 16-17 дюймів, але сцена з бою з колісницями вразила приблизно, як Нео, що в «Матриці» ухиляється від куль. Золоті часи блокбастерів і спецефектів – що не рік, то прорив і новий стандарт. Але ці часи скінчилися 15 років тому з виходом «Аватара».
Після цього революційних проривів у спецефектах не було, принаймні я не памʼятаю. Рідлі Скотт, знімаючи другого «Гладіатора», зробив ставку на атракціон: якщо здивувати складністю спецефектів вже неможливо, здивуємо задумом. Так зʼявляються наїзники на носорогах-вбивцях, білі акули, про яких римляни, мабуть, і не знали, і багато інших дорогих речей. Бюджет фільму – $350 млн. Вийшло дорого, масштабно, неочікувано, але скоріше забавно, ніж вражаюче.
І попри все – обовʼязково сходіть на цей фільм. Якщо вам пощастить і 2,5 години не буде повітряних тривог, ви точно зможете відволіктися. І, можливо, ви теж не повірите побаченому на екрані, але, виходячи з кінотеатру, будете посміхатися – це атракціон найвищого ґатунку.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
