Головний редактор Forbes Ukraine подивився найочікуванішу кінопремʼєру осені. Ось враження Бориса Давиденка
– Впізнаю в тобі твого батька.
– Ні. В мене немає його сили!
Цей діалог з другої частини «Гладіатора» – влучний епіграф для рецензії на фільм. Коли ці слова вимовляє виконавець головної ролі Пол Мескаль, це один із небагатьох моментів, коли ти йому щиро віриш. Сили і кінематографічної магії Рассела Кроу з першого фільму в Мескаля не знайшлося.
Можливо, його трохи втішить, що у сюжеті, діалогах, спецефектах чи батальних сценах сили «Гладіатора» 24-річної давнини теж немає.
Нижче – відмінності двох «Гладіаторів». Я не є кінокритиком, і це ультимативно субʼєктивні враження.
Перша і головна відмінність — основна емоція, з якою виходиш з кінозалу. 24 роки тому кінотеатрів було обмаль, і десятки або й сотні тисяч українців вперше додивлялись фінальну сцену, де підступно вбитий Максимус іде по пшеничному полю під музику Ганса Циммера на зустріч з родиною, на відеокасетах з поганими піратськими копіями.
Що обʼєднувало їх із заможними щасливчиками, які могли потрапити в столичні «Кінопалац» чи «Україну»? І у тих, і у інших очі були повні сліз. У «Гладіаторі» була магія, яку має будь-яке хороше кіно – ти віриш героям, навіть якщо це хобіти, Месники чи Джеймс Бонд. І фільм з Расселом Кроу змушував тебе 2,5 години співпереживати відважному Максимусу, обурюватися підступністю Комодуса і навіть трохи побоюватися його безумства.
Другий «Гладіатор» дивитися набагато комфортніше: крісла і попкорн в «Планеті кіно» не порівняти з тими, що були в «Україні». Але після 15-20 хвилини я не міг позбутися навʼязливого відчуття – не вірю, не переживаю, не чіпляє. Це «не вірю» і є головною емоцією фільму.
У другому «Гладіаторі» на арену виходять носороги, мавпи та навіть білі акули Фото B&H Film Distribution
І це не про історичну достовірність сюжету, її дарма шукати і в першому фільмі Рідлі Скотта (і взагалі в блокбастерах). І навіть не про величезних білих акул, які рвуть на шматки невезучих гладіаторів, що випадають з кораблів, які якось потрапили на арену, перетворену на басейн. І не про осідланого кровожерливим вікінгом носорога або лисого вовка-мавпу чи мавпу-вовка, який намагається відкусити Мескалю голову. Це про сюжет, історію на екрані і мотиви вчинків героїв.
Сюжет, сценарій буде другою відмінністю. Не буду спойлерити. Але логічної лінійності і зрозумілої міфологічної метафори першого фільму: боротьби двох синів Марка Аврелія, одного по крові – Комодуса (антагоніст), другого по духу і цінностях – Максимуса (протагоніст), другому «Гладіатору» не вистачає.
Хто тут справжній поганець, зрозуміло десь за годину-півтори, що цим злодієм рухає весь фільм, стає ясно (насправді не дуже) в останні хвилини, а всю складність його задуму і тонкість гри я досі не можу усвідомити.
Педро Паскаль у ролі генерала Маркуса Акація у другому «Гладіаторі» Фото B&H Film Distribution
У другому фільмі Рідлі Скотт підняв ставки. На кону не життя і не корона Цезаря, а існування Риму. Мескаль рятує імперію з показною лінню і без краплі ентузіазму.
Третє – акторський каст. Зараз буде один спойлер. На половині фільму вбивають одного з головних героїв, справжнього воїна, слугу Риму, генерала Акація у виконанні Педро Паскаля (не плутати з Мескалем). Враження, що після цього у кадрі залишились Дензель Вашингтон, голова імператора і мавпочка.
69-річний Вашингтон переграє всіх колег, як угорський «Ференцварош» «Динамо Київ», і з показним азартом «краде» всі сцени.
На мою думку, Хоакін Фенікс, який грав поганця Комодуса у першому фільмі, суттєво сильніший актор за Кроу, але чверть століття тому Скотту вдалося не допустити акторського «перекосу». Треба віддати належне Кроу: у «Гладіаторі» він стрибнув вище голови. Не дарма йому дали «Оскара» за роль Максимуса.
Рассел Кроу у першому «Гладіаторі»
Пол Мескаль у другому «Гладіаторі» Фото B&H Film Distribution
Четверте – ще два «Оскари», отримані «Гладіатором», – за спецефекти і звук (всього їх пʼять, включно з найкращим фільмом). Перший раз я дивився фільм на телевізорі, добре якщо 16-17 дюймів, але сцена з бою з колісницями вразила приблизно, як Нео, що в «Матриці» ухиляється від куль. Золоті часи блокбастерів і спецефектів – що не рік, то прорив і новий стандарт. Але ці часи скінчилися 15 років тому з виходом «Аватара».
Після цього революційних проривів у спецефектах не було, принаймні я не памʼятаю. Рідлі Скотт, знімаючи другого «Гладіатора», зробив ставку на атракціон: якщо здивувати складністю спецефектів вже неможливо, здивуємо задумом. Так зʼявляються наїзники на носорогах-вбивцях, білі акули, про яких римляни, мабуть, і не знали, і багато інших дорогих речей. Бюджет фільму – $350 млн. Вийшло дорого, масштабно, неочікувано, але скоріше забавно, ніж вражаюче.
І попри все – обовʼязково сходіть на цей фільм. Якщо вам пощастить і 2,5 години не буде повітряних тривог, ви точно зможете відволіктися. І, можливо, ви теж не повірите побаченому на екрані, але, виходячи з кінотеатру, будете посміхатися – це атракціон найвищого ґатунку.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
