У цій лекції порушуватимуться питання впливу польського руху «Солідарність» у вирішенні українського питання, реформи Горбачова та проголошення Незалежності України
Події в Європі в період 1989-1991 років, як правило, приписують маніпуляціям між Вашингтоном і Москвою, але це далеко не так. Вашингтон не очікував обʼєднання Німеччини, не говорячи вже про розпад СРСР – адміністрація Буша старшого усіма силами намагалася зберегти Горбачова при владі та СРСР цілісним.
Польський рух «Солідарність»
Але важливі для України події в цей час відбувалися в Польщі. Там спостерігався активний рух проти комунізму й проти того націоналізму, який навʼязувала польська комуністична партія, а саме існування однорідного народу. Тобто, у 1970-1980 роках польські комуністи робили все, щоб всі меншості в країні повністю асимілювалися з поляками та утворювали разом єдину націю.
Проти комуністичної партії Польщі виступає рух «Солідарність», і він відкриває дискусію про комунізм і націоналізм. Цей рух починається як протест проти зростання цін, але дуже швидко перетворюється на політичний рух, який вимагає право на створення незалежних профспілок, а також звільнення політвʼязнів і свободу слова.
«Солідарність» існує від серпня 1980-го до грудня 1981-го, і в цей час на загал відбуваються дискусії про складні питання, серед яких і українське. Рух визнає окремі народи СРСР і говорить про розпад Союзу.
На формування цих дискусій вплинула група мислителів, які обʼєдналися навколо журналу «Культура» та про яких йшлося у попередній лекції. Ця група розмірковувала про незалежність Польщі й вважала, що її можливо досягти лише в тому випадку, якщо будуть незалежна Литва, незалежна Білорусь і особливо незалежна Україна.
Ці мислителі вважали, що і російський, і польський імперіалізм може зупинити лише незалежна Україна. На формування позиції з приводу українського питання в цій групі мислителів вплинув Іван Рудницький, важливий представник української діаспори, який просував ідею українців як політичної нації.
У 1990-му, ще до розпаду СРСР, Польща підписує з УРСР угоду про утвердження добросусідських відносин між двома суверенними державами. Це важливий дипломатичний крок, який відповідає духу й ідеям дискусій, які розпочала ще «Солідарність».
«Українська Гельсінська спілка»
У 1975-му Брежнєв вимагає у Заходу таку собі мирну угоду постфактум, в якій Захід визнає кордони країн Східної Європи. Але у цю угоду, яку підписали у Гельсінки, також внесли пункти про права людини. Саме ці пункти дали поштовх до створення у Східній Європі різних національних рухів за права людини.
Однією з таких груп була і «Українська Гельсінська спілка». Унікальність наративу цієї групи полягає у тому, що вони зарахували національність до прав людини.
Вони пояснюють, що можливість користуватися власною мовою, співати національних пісень і носити національний одяг є частиною індивідуальних прав людини. Тому національні права – це індивідуальні права, права людини.
Нація – це не лише колектив, а й те, що є частиною кожної окремої людини, тому, коли людині не дають можливості говорити її мовою, її права порушуються.
Українці, які пропагували таку риторику в СРСР, а також вважали неправильним навʼязування російської мови і культури та й взагалі були не згодні з радянською владою, були дисидентами. А дисиденти потрапляли в ГУЛАГ.
Там дисиденти знайомилися з українськими націоналістами, які відбували свої терміни ще зі сталінських і хрущовських часів. Між ними зароджується дискусія про майбутнє української нації. Якщо коротко, то аргументи про політичну націю українців перемагають аргументи про етнічну націю.
Дискусія діаспори
Діаспори у США та Канаді формують переважно вихідці з заходу України або їхні нащадки, а вони як правило були націоналістичного спрямування.
З часом дискусія схиляється в бік Української Держави, того, як території, що входили до складу УРСР, врешті стануть незалежними, і того, яку політику варто проводити в новій державі.
Реальність така, що на українських землях живе багато націй і поширена російська мова, тому створення держави з думкою лише про етнічних українців було б неабияк складним завданням. Тому в цій дискусії теж перемагають аргументи про політичну націю в Українській Державі.
Проголошення Незалежності України
Україна змогла стати незалежною через провал реформ Горбачова в Радянському Союзі. У нього була ідея про те, що комунізм можна реформувати, але політик швидко усвідомлює, що допомоги від державного апарату не дочекається, бо тотальна кількість радянських чиновників – це реакціоністи, яких влаштовував статус-кво.
Горбачов намагається переробити політичну систему, в якій він буде президентом федеративної держави, тобто СРСР мав стати федерацією. Саме дискусія про децентралізацію влади у СРСР штовхає радянських консерваторів виступити проти Горбачова та влаштувати переворот у серпні 1991-го.
Цим заворушенням користується Єльцин і виводить Росію з Радянського Союзу. Потім лідери Української, Російської й Білоруської Радянських республік зустрічаються у Біловезькій Пущі, де констатують припинення існування СРСР.
Україну тоді представляв Леонід Кравчук, який був лідером трохи націоналістичного комунізму.
Від 1972-го по 1989-й УРСР перебувала під керівництвом Володимира Щербицькього, який був затятим русифікатором і консерватором. Саме через нього реформи Горбачова майже не були запроваджені в Україні, бо Щербицький усіма силами їм опирався.
Саме тому, коли відбувається проголошення незалежності України, комуністична партія утримує головні позиції в Україні майже без опозиції.
Тімоті Снайдер. Лекція 19 про створення Української Держави
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
