Весна 2015-го, центральна площа Хабаровська. В обличчя Наталії Романенко, керівниці хору «Батьківська криниця», бризкає зеленка з пульверизатора. «Це тобі за Новоросію, бандерівко!» – кричить, тікаючи, невідомий.
Перед цим Романенко звільнили з роботи (вона була солісткою місцевого хору внутрішніх військ МВС), а народний колектив, що ним вона керувала, позбавили фінансування. Майже 15 годин її допитували у ФСБ, після чого змусили записати ролик із засудженням Революції гідності, який потім показали по місцевому ТБ. Уся провина Романенко була в тому, що в лютому 2014-го вона побувала на Майдані й написала кілька постів на підтримку української революції.
Відтоді Романенко закінчила медичне училище і тепер працює в лікарні. Український хор існує, але у цілковитій ізоляції, його нікуди не запрошують, каже вона.
«Бути свідомим українцем у Росії небезпечно»,– констатує спеціальний кореспондент агентства УНІАН Роман Цимбалюк, який працює в Москві. Ідеологія, що оголошує росіян та українців «одним народом», не передбачає місця для громадян, котрі наполягають на своїй українській ідентичності, прагнуть вивчати свою мову і не визнають анексії Криму.
Закручувати гайки Кремль почав ще 2004-го, після перемоги Помаранчевої революції, розповідає москвич Ігор Роздобудько, редактор сайту українців у Росії «Кобза». Силовики знайшли тоді «екстремістську» літературу в українській бібліотеці в Москві й заборонили її директору в’їзд до Росії. За шість років почалася зачистка об’єднань української діаспори. У 2010-му суд ліквідував Федеральну національно-культурну автономію українців Росії, а за два роки – Об’єднання українців Росії (ОУР). Привід – порушення організаціями власного статуту. Екскерівник ОУР Валерій Семененко казав, що російську владу дратували історичні читання і богослужіння в пам’ять про Голодомор.
«Вони хочуть не стільки знищити український рух, скільки взяти його під контроль і зробити лояльним»,– говорить колишній керівник одного з українських об’єднань на півночі РФ, який просив не згадувати його імені в статті. У 2015 році він закрив свою організацію – «від гріха подалі».
Єдина українська організація в Росії, яка може претендувати на загальнонаціональне значення, з’явилася 2012 року, коли суд закрив ОУР. Вона називається «Федеральна національно-культурна автономія «Українці Росії». Її сайт, який не оновлюється з кінця 2019 року, має тільки російськомовну версію. На сторінці організації в ЖЖ висміюється Марш вишиванок і критикується «антиросійська міфологія». Ось уривок з анотації на книгу, видану «Українцями Росії»: «Наклеп на російський народ і російську історію – основний «науковий» тренд, який уже кілька століть зберігає пальму першості на захід від наших кордонів. Особливо відзначилися у фальсифікації минулого Росії наші найближчі західні сусіди – поляки. Але після здобуття Україною незалежності до поляків приєднався істеричний хор свідомих псевдоісториків з берегів Дніпра».
•••
Українці – третій за чисельністю народ Російської Федерації після росіян і татар. За переписом 2010 року, в РФ проживало 1 927 988 етнічних українців. У 2002-му українцями записалося на 1 млн росіян більше.
Куди подівся мільйон українців? «Люди асимілюються»,– знизує плечима Сергій Винник, віцепрезидент Світового конґресу українців (СКУ) Російської Федерації та Центральної і Західної Азії. Асиміляція не лише мовна, а й світоглядна, пояснює член Міжнародної асоціації україністів, етнолог Денис Чернієнко. «У Росії переважна кількість українців орієнтована на російські соціокультурні стандарти, норми й цінності,– констатує він.– Національність якщо і зберігають, то радше за звичкою».
Добровільна асиміляція? Як сказати. Після анексії Криму окупаційна влада не втомлюється виявляти «турботу» про українські організації.
Леонід Кузьмін – один із засновників Українського культурного центру (УКЦ) в Криму. «У серпні 2017-го мене зустріли біля під’їзду співробітники ФСБ і запропонували вибір: або у мене вдома знаходять патрон чи наркотики і я їду в колонію, або вибираю сам інший вихід звідси»,– згадує він. Кузьмін переїхав до Краматорська. Волонтерку УКЦ Ольгу Павленко восени 2018 року звинуватили у співпраці з «Правим сектором». Вона теж була змушена виїхати.
Єдина українськомовна газета Криму «Українська світлиця» закрилася 2016 року. За селфі з українським прапором і носіння вишиванки можна загриміти до буцегарні. Кількість українських організацій у РФ скоротилася в 2014–2019 роках зі 142 до 72, розповідає керівниця Союзу українок Росії Людмила Мельник. Вона регулярно проводить таку «перекличку», зв’язуючись із представниками українських організацій. Чимало об’єднань складаються з однієї людини й існують лише на папері, каже вона.
Мельник з колегами допомагає українським політв’язням. Вони носили передачі в СІЗО Надії Савченко та морякам, захопленим у Керченській протоці в листопаді 2018 року. На початку серпня омське відділення Мін’юсту звернулося до суду з вимогою ліквідувати Сибірський центр української культури «Сірий клин». Світовий конгрес українців було визнано в Росії небажаною організацією ще 2019-го.
•••
Масове переселення українців на територію нинішньої Росії почалося у другій половині XIX століття. Переселенці з українських губерній на лівому березі Дніпра одержували землю в необжитому Уссурійському краї і державним коштом вирушали до Владивостока пароплавами з Одеси. Місця розселення українців на Далекому Сході дістали назву «зелений клин». Він охоплює Хабаровський та Приморський краї, Сахалінську й Амурську області. За переписом 1926 року, там жили 303 000 українців. У 2010 році – 105 000. Подібна історія і з «сірим клином» – районом компактного проживання українців у Південно-Західному Сибіру й Північному Казахстані.
Міграція продовжилася за часів СРСР: спочатку примусова, в рамках розкуркулення та репресій, потім і добровільна. Під час Голодомору українці тікали до Сибіру, у 1960-ті й пізніше їхали на освоєння нафтогазових родовищ.
Житель Петрозаводська Андрій Литвин – нащадок переселенців радянського часу. Його предки родом з Полтавщини, жили на Кубані, звідки Литвин поїхав учитися в Ленінград. У 1993-му разом із земляками Литвин організував у Петрозаводську українське об’єднання з недільною школою, хором, днями мови і щорічними поїздками в Сандармох на місце страти Леся Курбаса, Миколи Куліша та інших діячів Розстріляного відродження.
До літа 2014 року Литвин викладав географію в Петрозаводському університеті. Із ВНЗ його звільнили за скороченням штату після того, як у березні 2014 року Литвин подав заявку на мітинг за територіальну цілісність України, а потім кілька разів влаштовував одиночні пікети, протестуючи проти анексії Криму.
За кілька годин після того, як Литвин подав у муніципалітет заявку на проведення мітингу, йому зателефонували з ФСБ. Під час зустрічі представник спецслужби натякнув Литвину на ймовірну втрату роботи і висловив занепокоєння стосовно безпеки доньки й онучки. Не послухав. Тепер сторожує офіс і підробляє, складаючи атлас Карелії.
Шантаж роботою та родичами – популярний у російських силовиків метод впливу, констатує Сергій Винник із СКУ. «Звичайно, багато людей не хочуть мати таких проблем,– говорить він.– І вони або мовчать, або стають на бік російської влади».
У «мирному» житті Винник – юрист і арбітражний керуючий. Останній рік він захищає СКУ в суді з Генпрокуратурою і Мін’юстом. Міжнародне об’єднання українців не погоджується з рішенням влади про визнання його небажаною організацією. На три засідання суду першої інстанції, що відбувалися в Москві, Винник, який живе в Омську, приїхати не зміг. МВС порушило проти нього кримінальну справу і вліпило юристові підписку про невиїзд. Звинувачення Виннику не можуть висунути вже майже рік. Його діти переїхали в Україну й Канаду.
Інфографіка Леонід Лукашенко
Потрапити в поле зору ФСБ зовсім не складно. У 2015 році чекісти вилучили формуляри читачів найбільшої бібліотеки української літератури в Москві, після чого провели з ними профілактичні бесіди, розповідає керівник громадської організації «Українці Москви» Віктор Гіржов. Після кількох обшуків у бібліотеці знайшлася «екстремістська» література. Директорці бібліотеки Наталії Шаріній впаяли чотири роки умовно, саму бібліотеку закрили. Гіржову з 2015 року заборонено в’їзд до РФ.
«Екстремістська» стаття – поширений інструмент. Журналіст Андрій Коваленко, громадянин України, прожив на російському Далекому Сході 20 років. У 2014-му він із сім’єю побував в Україні, а повернувшись, лаяв Путіна і носив вишиванку. Після цього його запідозрили в екстремізмі й 11 місяців протримали в СІЗО. Нині Коваленко живе в Україні, з Росії його з родиною депортували.
Український Центр громадянських свобод у серпні 2020 року нарахував 100 українських громадян, які сидять у російських СІЗО і колоніях за політичними звинуваченнями. Переважно це кримські татари. Їхні національні організації в Криму знищують так само, як і українські.
Щоб не чіпали, бажано займатися «шароварщиною», говорить Гіржов. «Хохли можуть танцювати гопак, співати «Несе Галя воду». І все,– каже він.– А коли хтось починає говорити про національну самобутність, вимагає пресу і школу своєю мовою, це не подобається».
•••
У Росії – найчисленніша українська діаспора у світі. Трохи менше, 1,3 млн, громадян з українським корінням живе в Канаді.
Житель Торонто Василь Коломацький емігрував до Канади. Залишатися українцем за океаном набагато простіше, ніж у «братній Росії». Сім’я може хрестити дитину в українській церкві – хочеш католицькій, хочеш православній. Коли немовля підросте, його можна віддати в український дитячий садок. Дитина може вчити рідну мову та історію в загальноосвітній муніципальній школі. У Торонто й околицях таких 12, а всього в провінції Онтаріо – 25.
У Росії немає жодної державної школи з викладанням української мови. Гіржов від імені «Українців Москви» колись просив мерію «виділити» навчальний заклад. У місті, де живе майже 254 000 українців, відповідної школи не знайшлося. А з кількома парафіями УПЦ Київського патріархату (нині Православна церква України) в Ногінську, Бєлгородській області та Криму постійно трапляються якісь неприємності. У 2016 році суд ухвалив знести український храм у Ногінську. Церква наразі стоїть, справу розглядає ЄСПЛ.
Як Україна може допомогти своїм співвітчизникам? Людмила Мельник із Союзу українок Росії скаржиться на те, що українське посольство в Москві мало цікавиться життям діаспори. МЗС відповіло Forbes, що Український культурний центр у Москві діє в рамках затвердженої держпрограми співпраці із закордонними українцями. На неї уряд виділив 2020 року $67 346. За ці гроші планують організувати 150 заходів по всьому світу – вочевидь, з розрахунку $449 за одну подію.
За даними українського МЗС, 1307 громадян Росії мають статус «закордонного українця». Цей документ видається етнічним українцям за кордоном і дає змогу одержати дозвіл на проживання в Україні за спрощеною процедурою. Коли журналіст з Гусь-Хрустального Сєргєй Карась оформляв статус «закордонного українця», допомоги від співробітників посольства він не дочекався. У Росії йому не подобалося чути на свою адресу «хохол», тож переїхав до Чернігова, але в нього таке відчуття, що і в Україні він нікому не потрібен.
Київ даремно нехтує роботою зі співвітчизниками в Росії, говорить Винник. Захищати їхні права, на його думку,– це і є один із способів захисту національних інтересів.
Опубліковано в третьому номері журналу Forbes (вересень 2020)
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
