Погана бухгалтерія, держзамовлення та колекціонування. Три гучні банкрутства українських підприємців ХІХ століття – Яхненки–Симиренки, Алчевський та Поль

Фірма «Брати Яхненки та Симиренко» 

Брати Яхненки та Симиренко – насправді родичі (один із Симиренків одружився на сестрі Яхненка). Вони разом пройшли шлях від кріпаків до шанованих членів суспільства, від торгівлі борошном до будівництва передового цукрового заводу, найбільшого в Європі. А ще це приклад того, як з покоління в покоління підприємницькі родини змінюють якість сімейної справи.  

Історія компанії починається між 1815-м та 1820-м роками у містечку Мліїв на Черкащині. Родичі засновують фірму, започатковують мережу сховищ зерна та борошна, розподіляють обов’язки. З часом усі важелі управління сконцентрував на собі Кіндрат Яхненко – людина виняткового розуму, підприємницького хисту, надзвичайної працьовитості. Саме «старий Кіндрат» на довгий час став уособленням фірми, гарантом платежів та поставок. З селянської родина стала купецькою.

Від торгівлі хлібом перейшли до виробництва цукру. Агентом змін став представник другого покоління родини – Платон Симиренко, який вчився в Парижі та наполіг на тому, що на фірму чекають «солодкі часи». Компанія будує поблизу Городища відомий на всю Україну та навіть Європу суперзавод, поряд – невелике машинобудівне підприємство, житло та соціальну інфраструктуру для робітників. У 1850-х роках фірма виробляла 61,6% цукру України та була на піку прибутковості й слави. 

Здавалося, що могло піти не так? 

Парадоксально, але технічно передове виробництво поєднувалось з архаїчним стилем ведення справ, заснованим виключно на довірі. Очевидці казали, що «У будинку фірми… стояла величезна скриня; прикажчик поважних років носив щоденний заробіток до скрині… брав, скільки йому потрібно було, заявивши лише, на що потрібні гроші; особливого контролю та перевірок не було…».  

Наприкінці 1850-х почали зростати проблеми. Після смерті одного з братів-засновників, Степана Яхненка, спадкоємці почали вимагати поділу майна. Капітал фірми розділили. Додатковим фактором нестабільності було посилення конкуренції з боку нових гравців на ринку цукру. В таких умовах логічним був би пошук нових рішень, наприклад інвестування в досконалішу техніку чи навіть переорієнтація фірми (диверсифікація справи) на інші галузі. Але цього не було зроблено.  

Натомість зростала частка невиробничих витрат родини. Хтось колекціонував діаманти, хтось захоплювався садівництвом, фірма не цуралась доброчинної діяльності, але це також поглинало чималий фінансовий ресурс. Сам Кіндрат Яхненко старішав, не міг приділяти досить часу управлінню і врешті передав стерно Платону Симиренку. Це було логічно, але бажаного ефекту не дало.

Старший та молодший партнери сварились, і це не могло залишатись у секреті. Неприємні чутки ширилися діловими колами. Прибутки вже були меншими, потреби ж – ні. Частка кредитних коштів у капіталі фірми зростала. Але контролю з боку кредиторів майже не було – адже довіра до фірми була непорушною завдяки десятиліттям попереднього успіху. А дарма. 

Взимку 1862 року ситуація стала критичною. В той рік уряд заборонив розраховуватися борговими паперами, все лише за готівку. В таких умовах не лише фірма «Брати Яхненки та Симиренко» опинилась у скрутному становищі, але їй було найтяжче. У лютому 1862-го компанія припинила платежі. Причинами такого стану справ були неправильний облік, інвестиції за рахунок кредитних коштів і занадто розкішний спосіб життя деяких членів родини власників. Бізнес зростав завдяки доступним кредитам, в якийсь момент їх тиск став критичним. А от запасних капіталів створено не було, попри високу дохідність фірми в 1840-1850 роки.  

Справу намагались врятувати, було створено тимчасову адміністрацію. Все розтягнулось до кінця 1880-х, коли збанкрутував останній кредитор колись могутнього торгового дому. Цукровий завод припинив існування 1887 року. Будівлі та обладнання були розпродані та розібрані. Легенді настав кінець.  

Збанкрутіла фірма «Брати Яхненки і Симиренко» мала невелике продовження. Спадкоємець Василь Симиренко, розуміючи безперспективність спроб врятувати родинну справу, в 1873 році засновує власне окреме цукрове виробництво. Для цього йому довелося відмовитись від частки спадщини, а це означало від частки боргів. Розмах нового виробництва не зміг досягти рівня фірми «Брати Яхненки і Симиренко», але цього й не було потрібно – прибутків вистачало на гідне життя та навіть на меценатство.  

Олексій Алчевський 

Один із засновників та розпорядників кількох банків і підприємств, творець чи не першої на території Російської імперії фінансово-промислової групи в сучасному розумінні цього слова, до якої входили банки, шахти, металургійні заводи, залізорудні рудники (під Кривим Рогом), а також транспортні компанії. Self-made man, який починав із мінусів, відкривши перший бізнес на позичені гроші, здобув славу й визнання. Від перших його рішень на початку 1860-х залежала доля його родини. Від останніх, вже на початку ХХ століття, – доля цілих галузей економіки та тисяч людей.  

На початку 1860-х Олексій Алчевський щойно переїхав із провінційних Сум до Харкова, не так давно одружився та відкрив магазин імпортних товарів. Він талановитий, кмітливий, має цікаві ідеї. На кінець 1890-х років він уже суперуспішний підприємець. У нього було кілька діючих проєктів, плани на майбутнє, необмежений кредит довіри та безумовний авторитет. У складі його групи були Торговий та Земельний банки, вугільні родовища, металургійні підприємства, транспортні компанії. Тим боліснішим було падіння. 

Олексій Алчевський випередив свій час, і, хай як не парадоксально, це стало причиною його падіння. Справа в тому, що він розраховував на неупередженість вільного ринку в той час, коли багато що залежало від державних замовлень. У сфері металургії – майже все. Засновуючи металургійні заводи, він планував, що вони не будуть залежні від тих чи інших політичних та особистих кон’юнктурних випадковостей, які могли трапитись (і обов’язково траплялись) у процесі отримання державних замовлень, а випуск та асортимент його продукції мав базуватися на фундаменті приватного попиту та вільного ринку.

Алчевський до того ж був переконаний, що ємність ринку є набагато більшою порівняно з можливостями і потребами держбюджету. Це була доволі нестандартна та смілива на той час позиція, адже переважна більшість великих підприємців зберігала та нарощувала статки саме завдяки державним замовленням.  

Здавалося, що він правий. Але не зовсім. На початку ХХ ст. металургійну галузь спіткала криза перевиробництва. Вона стала фатальною для Алчевського та його бізнесів. Вироблену продукцію було все важче збувати, зростала кількість банкрутств, закривалися найбільші заводи.  

Певний час Алчевський використовував ресурс своїх банків для підтримки персоналу та виробництв. Схема виглядала просто: фінанси для підприємств Алчевський брав (формально позичав) із Торгового банку, який, у свою чергу, брав кредити у потужнішому Земельному банку. У харківському Торговому банку члени правління видавали з каси Алчевському і собі позики просто так.

Незабезпечені кредити приховували за неповними або й «підкоригованими» звітами. Закономірно, що банк став жертвою «свого звʼязку з одною особою – Алчевським, клієнтом і негласним керівником банку». Загалом ця схема не була винаходом Алчевського, так насправді робили багато підприємців – і до Алчевського, і тим більше після. Підприємницька репутація Алчевського робила його бажаним клієнтом для багатьох комерційних банків та приватних фінансистів, послугами яких він користувався для додаткового кредитування та збереження своїх бізнес-проєктів.  

Але криза поглиблювалась, а ресурси вичерпувались. Продукція заводів не знаходила збуту, виробництва потребували вкладень. Кредитори не бажали чекати кращих часів – усім тоді було важко. Зрештою один із банків Алчевського розорився.  

Ранньої весни 1901 року Олексій Алчевський просив уряд і особисто міністра фінансів Сергія Вітте про допомогу – розміщення на його новому заводі державних замовлень на рейки. Це могло би врятувати справу, але підприємець отримав відмову. Формальною підставою для відмови було те, що підприємство Алчевського не було державним постачальником. 7 травня 1901 року, не маючи виходу з критичного становища, Олексій Алчевський кинувся під потяг на вокзалі в Петербурзі.  

Смерть Алчевського мала ефект доміно і призвела до «харківського краху» – піку економічної кризи на початку 1900-х років. Платежі припинили одразу кілька банків, пов’язані з групою Алчевського. В Харкові почався процес – розгляд справи про крах Земельного і Торгового банків. Опубліковані матеріали справи засвідчили, що Алчевський безконтрольно користувався ресурсами банків, до яких мав доступ. Але використовував ці ресурси не для особистого збагачення, а для порятунку підприємств. Діаманти не колекціонував, як Яхненки, але помилку фірми – надмірне використання доступних кредитів – на жаль, повторив.  

Олександр Поль (1832–1890)  

Підприємець, дослідник та колекціонер, громадський діяч та видатний організатор. Його історія – приклад тяжкого шляху до мети, сяяння в променях заслуженої слави та скочування в прірву боргів через невміння зберегти фінансовий успіх.  

1866 року Олександр Поль доволі випадково відкрив поблизу селища Кривий Ріг багаті поклади залізної руди. Власне, він був не перший, родовища були відомі й до нього. Але саме Поль зумів трансформувати ці знання у прибутки. Чому він? Бо йому вистачило сміливості, наполегливості, розуміння духу часу. В 1869-му до України приїхав Джон Юз, купив землю та заснував металургійний завод. Це підштовхнуло Поля до думки – металургійний завод міг би бути і в Дубовій Балці. Ну але проєкт тоді не підтримали ні уряд, ні місцева влада, ні інвестори. На той час локомотивом металургійного розвитку в Російській імперії був Урал, цього вистачало, а от створювати для Малоросії умови для розвитку – бажання було мало.  

Поль не здавався та замовив незалежне дослідження родовища. Фактично це був потужний піар-проєкт, який таки мав ефект – увагу уряду та потенційних стейкхолдерів було привернуто. Але історія з пошуком інвестора та початком реальної розробки родовищ тягнулась довгі роки. Врешті Поль опинився в боргах. Лише наприкінці 1870-х йому вдалося знайти реальних інвесторів. Для підписання угоди треба було їхати до Парижа, але гроші на дорогу довелося вже позичати.   

Грудневого дня 1880 року в Парижі була підписана угода життя для Олександра Поля. Було створено акціонерне товариство «Залізні руди Кривого Рогу» зі статутним капіталом 5 млн франків. Підписантами були сам Поль та група французьких підприємців. Поль отримав свою частку акцій товариства, можливість втілювати своє бачення розвитку справи та 1,25 млн франків готівкою. Натомість новостворене акціонерне товариство отримувало всі орендовані Полем землі з покладами залізної руди. Акції нового товариства у Парижі були розпродані буквально за добу. Олександр Поль повернувся до Катеринослава зі щитом, готівкою та славою.  

А от інші підприємницькі проєкти Поля були не такі вдалі. У його полі зору були також аспід та графіт. Плани здавались перспективними – ці корисні копалини мали великий потенційний ринок збуту, видобуток налагодити було просто. Але Полю не вистачило досвіду, сил, знань. Райдужні перспективи доволі швидко посіріли. Джерелом постійних прибутків ці проєкти так і не стали. Краще було з перетворенням своїх маєтків на прибуткове господарство – вирощування худоби та зерна на продаж було очевидним та ефективним рішенням.  

Втім, цих прибутків виявилося недостатньо для покриття витрат на дослідження та колекціонування знахідок часів палеоліту, енеоліту, залізного віку, античності та козаччини, для підтримки неприбуткових проєктів із видобутку аспіду та графіту. Колекція Олександра Поля стала основою нинішнього Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького. Та, ймовірно, початком боргів.

Французьке товариство певний час не виплачувало дивідендів (хоча згодом бізнес став дуже прибутковим і не розчарував акціонерів), на гроші, виплачені у Парижі, зʼявилися нові проєкти та нові потреби. Один із маєтків врешті було продано у 1887 році за борги. Навіть початок виплат дивідендів за акціями товариства Криворізьких залізних руд не міг врятувати Поля від банкрутства. 

26 липня 1890 року Олександра Поля раптово не стало. Він помер від серцевого нападу. Родина залишилася з боргами. Через кілька років після його смерті частину колекції буде продано, як і маєтки. Задешево. Фінансова синусоїда Поля обірвалась у найнижчій точці.  

Невміння зберегти набуте, романтичні захоплення різними проєктами, складнощі з оцінкою конʼюнктури для інших своїх бізнесів. Статися може з кожним. Історія Олександра Поля – тому підтвердження.  

Матеріали по темі

Категорія

Лідерство

Дата

03 вересня 2023

«Любити Україну до глибини кишені». Шість українських бізнес-холдингів ХІХ століття, на які варто звернути увагу. Вибір історикині, яка досліджує підприємців минулих століть