Книга «Свобода» журналіста та письменника Себастьяна Юнґера досліджує, як апачі, ірландці, герцеговинці та інші невеликі народи століттями протистояли могутнішим загарбникам. Юнґер переконаний: унікальною властивістю людського конфлікту є те, що маленька громада або армія може перемогти велику. Ключ до перемоги – у тактиці. Як Давіду перемогти Голіафа?
Спільнота і свобода – дві головні людські цінності, вважає воєнний репортер і письменник Себастьян Юнґер. «Це дві речі, за які люди готові померти», – сказав журналіст в інтерв’ю The Guardian.
Цінність спільноти Юнґер описав у книзі «Племʼя» про реінтеграцію ветеранів. В Україні робота розійшлася накладом у 7500 примірників, ще 5500 книг додруковують, повідомляє пресслужба видавництва «Наш Формат».
У «Свободі» Юнґер досліджує приклади успішної боротьби за незалежність і зокрема здатність менших та слабших бійців долати більшого і сильнішого супротивника. Оповідь побудована на спогадах Юнґера про 650-кілометрову подорож вздовж залізничних колій Пенсільванії разом із його товаришами-ветеранами.
«Оскільки результат будь-якого людського конфлікту неможливо точно передбачити, могутнім часто доводиться вести перемовини зі слабкими, і вони незмінно точаться навколо свободи», – пише Юнґер.
Як менші армії долають більші? Forbes публікує скорочений і відредагований уривок із книги «Свобода», що у вересні 2024-го вийшла українською у видавництві «Наш Формат».
Себастьян Юнґер
воєнний репортер, автор книг «Війна», «Племʼя», «Свобода»
Понад 30 років журналіст і письменник Себастьян Юнґер описує та вивчає війни. Він писав репортажі з громадянських війн в Африці та Боснії, досліджував торгівлю кривавими алмазами та лісові пожежі в Айдахо. У 2007-2008 роках журналіст жив із американським взводом, розташованим у східному Афганістані. На основі цього досвіду Юнґер зняв дилогію документальних стрічок про братерство на війні й написав книгу «Війна».
Інша книга Юнґера «Племʼя» досліджує природу проблем із адаптацією. Її фундаментальна ідея – ветеранам не вистачає відчуття тісної міцної спільноти, виживання якої залежить від поведінки її членів. Саме таке дає війна.
Книга «Свобода» Себастьяна Юнґера у вересні 2024-го вийшла українською у видавництві «Наш Формат».
У 1604 році Османська імперія вирішила, що маленьке гірське князівство Чорногорія слід розгромити. Чорногорці були людьми, відомими своєю войовничістю. Вони населяли землю, яка була надто бідною, щоб підтримувати кількість людей, більшу за село, але щойно відбувалося вторгнення, ці громади миттєво об’єднувалися.
Османське вторгнення в Чорногорію було класичним прикладом того, як жменька рішучих місцевих жителів може розгромити велику армію. Османи мали дванадцять тисяч чоловіків, разом з кіннотою та артилерією, а протистояли їм лише 900 чорногорців. Останні всю ніч робили набіги групами з трьох людей, перш ніж на світанку піти в атаку. Так вони вбили третину османської армії, а решта втекла.
Протягом наступного десятиліття османи кілька разів вдиралися в Чорногорію, щоразу приблизно подвоюючи чисельність своєї армії, але так і не досягли переконливої перемоги.
У багатьох видів – шимпанзе, моржів, левів, лосів, мишей – більші самці та групи самців незмінно перемагають у зіткненнях одне з одним, але в людей це не так. Цілком унікальною властивістю людей є те, що менший суб’єкт, як-от чорногорці, може перемогти більшого. Якби це було не так, свобода була б фактично недосяжною: кожною групою керував би один кремезний чоловік, а у світі панували б фашистські мегадержави.
Великі армії або народи сильніші за малі, проте зазвичай повільніші й менш ефективні. Це справедливо в усіх масштабах – від відкритої війни до кулачних боїв. Оскільки результат будь-якого людського конфлікту неможливо передбачити точно, могутнім часто доводиться вести перемовини зі слабкими, і вони незмінно точаться навколо свободи.
У людському конфлікті величезну роль відіграє тактика, тому розмір і сила не визначають результат бою. Головний парадокс бою полягає в тому, що неможливо домінувати над супротивником, не атакуючи його, але атака руйнує захист і відкриває можливість контратаки.
Атака не лише миттєво робить вас вразливими, а ще й забирає багато енергії. Один хороший удар може завершити бійку, але цього удару можна уникнути непомітним і ефективним маневром, як-от нахил голови. Десять хороших ударів поспіль призведуть до того, що навіть тренований боєць задихатиметься, тоді як його суперник уникатиме цих ударів майже без зусиль.
У «Свободі» Себастьян Юнґер досліджує приклади успішної боротьби за незалежність і зокрема здатність менших та слабших бійців долати більшого і сильнішого супротивника. Фото Getty Images
Коли у 2015 році в Лас-Вегасі Менні Пак’яо бився з Флойдом Мейвезером-молодшим у довгоочікуваному бою, то продовжував люто нападати до середини шостого раунду, у якому притиснув Мейвезера до канатів рингу. Пак’яо завдав 16 ударів поспіль, майже без протидії, причому Мейвезер одні блокував, від інших ухилявся, а решту пропускав. Здавалося, тоді настав ключовий момент; зрештою в Пак’яо просто закінчилися сили і він зробив крок назад, дозволивши Мейвезеру відійти від канатів.
Того, що сталося далі, не було чутно, але це можна було побачити: Мейвезер хитає головою, а потім іде в контратаку. Мейвезер мав перевагу в наступних шести раундах і виграв бій за одностайним рішенням рефері. Бійці були однакового розміру; перелом у бою став можливим завдяки непропорційним витратам сил, яких потребує атака, порівнюючи із захистом.
Коли йдеться про поєдинок між меншим і більшим бійцем, кожен має особливу перевагу. Великі бійці зазвичай сильніші й можуть здолати супротивника силою м’язів, якщо той потрапить їм до рук. Малим бійцям потрібно рухати меншою масою, тому вони можуть рухатися швидше та витрачати на це менше сил.
Великі агресивні чоловіки схильні атакувати першими, але якщо вони не виграють швидко, то можуть не виграти взагалі. Сила не зростає лінійно з вагою тіла: світовий рекорд станової тяги у ваговій категорії 67,5 кілограма становить 315 кілограмів, а світовий рекорд у ваговій категорії 140 кілограмів становить 426 кілограмів. Інакше кажучи, подвоєння вагової категорії не подвоює ваги, яку може підняти людина; приріст становить лише 25 відсотків.
Це небезпечне співвідношення, оскільки великі м’язи потребують більше кисню для функціонування, і якщо ви докладаєте стільки зусиль, що не можете поповнити цей кисень достатньо швидко, виникне киснева нестача. Зір затуманиться, рухи сповільняться, і зрештою ви не зможете звестися. За однакового рівня активності з великою людиною все це станеться раніше, ніж із маленькою.
Швидші й ефективніші рухи дають перевагу малим бійцям над кремезними. Інакше великі бійці регулярно перемагали б малих, але цього не відбувається. Завдяки цьому люди мають змогу протистояти найбільшому самцеві в групі або не підкорятися йому, що відрізняється від мільйонів років еволюції приматів. Крім того, винайдення зброї значно зрівняло різницю в розмірах учасників бойових дій.
Базову динаміку асиметричного конфлікту легко поширити на великі протистояння. Повстанці на кшталт чорногорців не можуть навіть сподіватися перемогти велику звичайну армію у відкритому бою, тому й не намагаються. Натомість вони роблять те саме, що й маленькі спортсмени: залишаються рухливими, воліють не підходити близько й обмінюватися ударами, а б’ють лише тоді, коли можуть зробити це безкарно.
Звичайні армії витрачають більше пального, боєприпасів та їжі так само, як великі бійці витрачають більше кисню, і навіть заможні країни не можуть дозволити собі підтримувати такий рівень зусиль нескінченно. Вимоги до матеріально-технічного забезпечення сучасної механізованої армії такі величезні, що більшість її ресурсів йде просто на утримання самої себе; не більш ніж третина солдатів бере безпосередню участь у боях, а зазвичай ця кількість ще менша. З іншого боку, повстанці беруть участь у бойових діях майже всі – часто включно зі старшими командирами. І їм не потрібно перемагати – їм просто потрібно й надалі не програвати.
Авіація також має обмежену спроможність проти менших сил супротивника. По суті, тут діють звичайні військові принципи, але навпаки: що менше ворогів, то важче їх убити і менша ймовірність їх перемогти. Мільйонну армію, імовірно, можна знищити швидше, ніж армію повстанців із тисячі осіб, оскільки перша цілком залежить від командної ієрархії та поповнення припасів; достатньо знищити ці дві речі – й армія зникне.
Військам США було важко загнати в кут і перемогти навіть легкоозброєних повстанців. Паралель між сучасними силами Талібану в Афганістані та апачами 1860-х і 1870-х років така очевидна, що Школа передових військових досліджень у Форт-Лівенворті, штат Канзас, опублікувала монографію про індіанські війни.
«Невдалі спроби підкорення допомогли апачам створити воїнську культуру, засновану на опорі та виживанні за допомогою тактичних дій. Апачі створили воїна, який був експертом з боїв у суворих умовах, розумів використання нерегулярної тактики, яка робила вразливими чисельно більші сили ворога, і володів внутрішньою ідеологією воїна, який у минулому переміг усіх іноземних загарбників», – зазначає автор, майор Стівен Снайдер, колишній командир AWG.
Після двох десятиліть війни в Афганістані Сполученим Штатам довелося вести перемовини з повстанцями, яким не вистачало авіації, танків, важкої артилерії, а іноді навіть взуття. Відносно невелика кількість повстанців Талібану довела війну з найпотужнішою армією у світі до мертвої точки, так само як і попереднє покоління афганців у війні з колишнім Радянським Союзом. Таліби представляють репресивну ідеологію, яка майже не поважає прав людини, але багато інших повстанців таки борються за ці права. І якби всі бунти та повстання можна було легко придушити, у світі не сталося б політичних змін – як і свободи. Зокрема, Сполучених Штатів просто не існувало б.
Хоч би яке визначення ми застосовували, свобода частково існує через те, що могутні нації не завжди перемагають у війнах, а кремезні чоловіки не завжди перемагають у боях. Насправді вони зазвичай програють.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
