Книга «Племʼя» журналіста та письменника Себастьяна Юнґера досліджує досвід ветеранів і потреби, які виникають у військових після повернення до цивільного життя. Зокрема, у своїй роботі Юнґер вивчає психологію громад під час глобальної кризи. /колаж Олександра Карасьова
Категорія
Життя
Дата

Під час війн громади стають сильнішими, сміливішими та довіряють одне одному. Як це працює? Уривок з книги «Племʼя» воєнного репортера Себастьяна Юнґера

Книга «Племʼя» журналіста та письменника Себастьяна Юнґера досліджує досвід ветеранів і потреби, які виникають у військових після повернення до цивільного життя. Зокрема, у своїй роботі Юнґер вивчає психологію громад під час глобальної кризи. Фото колаж Олександра Карасьова

Книга «Племʼя» журналіста та письменника Себастьяна Юнґера досліджує досвід ветеранів і потреби, які виникають у військових після повернення до цивільного життя. Зокрема, у своїй роботі Юнґер вивчає психологію громад під час глобальної кризи. Автор побачив: перед обличчям катастрофи люди переважно спрямовують енергію на благо спільноти, а не лише на себе. Чому це працює таким чином – у конкретних прикладах з книги

29 лютого буває раз на 4 роки.💸 Тому ми даруємо 40% знижки на річну диджитал-підписку на сайт Forbes. Вартість зі знижкою — 1079 грн/рік. Діє з промокодом F29 тільки 28-29 лютого. Оформлюйте зараз за цим посиланням

Перший воєнний досвід журналіст Себастьян Юнґер отримав у Сараєво у 1993-му. Той епізод нагадує Юнґеру нинішню боротьбу українців, зазначає автор у передмові до книжки «Племʼя». «Армія боснійських сербів оточила боснійську столицю, і звичайні громадяни, серед яких було багато підлітків, вимушені були оволодіти військовими знаряддями, щоб захищати свої родини й домівки, – описує Юнґер. – Ситуація була шляхетною і трагічною водночас, надихала та засмучувала».

Юнґер – автор серії воєнних репортажів. Він співпрацював із ABC News і був редактором-контриб’ютором у Vanity Fair. Окрім «Племені», він видав п’ять книжок. Наприклад, його «Війна» описує страх, честь, емпатію і довіру між побратимами, які він побачив у підрозділі, що служить у долині Коренгал в Афганістані.

«Плем’я» – дослідження Юнґером досвіду ветеранів. У ній він виокремлює ключову умову вдалої реінтеграції військових: відчуття належності до спільноти. «Зараз саме той час, коли ідеї з «Племені» можуть бути корисними всім нам: тим, хто мерзне в окопах, хто збирає та везе волонтерську допомогу, тим, хто чекає на повернення додому, і тим, хто просто хоче знайти шлях у тіні, що впала на долю українців», – пише у передмові до видання військовослужбовець Костянтин Ульянов.

Forbes публікує уривок з «Племені», у якому Юнґер описує, як катастрофи мотивують громади до більших довіри, справедливості, співпраці і допомоги. В українському перекладі книжка вийшла у видавництві «Наш формат» у 2023 році.  

Під час війн громади стають сильнішими, сміливішими та довіряють одне одному. Як це працює? Уривок з книги «Племʼя» воєнного репортера Себастьяна Юнґера /Фото 1

Себастьян Юнґер на самміті Vanity Fair у 2016 році

– У 1915 році землетрус менш ніж за хвилину вбив 30 000 людей в Авеццано в Італії. У найбільш постраждалих районах рівень смертності становив 96 відсот­ків. Багаті загинули разом із бідними, і практично всі, хто вижив, були негайно втягнуті в найелементарнішу боротьбу за виживання: їм потрібна була їжа, їм потрібна була вода, їм потрібен був притулок, їм потрібно було рятувати живих і ховати мертвих. У цьому сенсі тектоніка плит під містом Авеццано зуміла досить добре відтворити умови життя спільнот нашого еволюційного минулого. «Землетрус робить можливим те, що закон обіцяє, але не підтримує на практиці, — написав один із тих, хто вижив. — Рівність усіх людей».

Коли Томас Пейн працював над формулюванням цілей вільного суспільства, він міг би з легкістю черпати натхнення від тих, хто пережив землетрус, замість американських індіанців. Громади, спустошені стихійними або техногенними катастрофами, майже ніколи не впадають у хаос і безлад, навпаки: вони стають більш неупередженими, більш егалітарними та більш умисно справедливими до окремих людей. На противагу помилковим повідомленням преси, у Новому Орлеані після урагану Катріна рівень злочинності впав, а більшість «мародерів» виявилася людьми, які просто шукали їжу. Різновиди орієнтованої на громаду поведінки, яка зазвичай виникає після стихійного лиха, — це саме ті чесноти, які Пейн прагнув пропагувати у своїх революційних трактатах.

Питання розвалу суспільства під час катастроф раптово стало актуальним напередодні Другої світової війни, коли світові дер­жави чекали повітряних бомбардувань, навмисно розрахованих на те, щоб викликати масову істерику в містах. Англійська влада, наприклад, передрікала, що німецькі атаки призведуть до 35 000 жертв на день лише в Лондоні (загальна кількість жертв серед цивільного населення по всій країні по факту не була навіть удвічі більшою). Ніхто не знав, як цивільне населення відреагує на таку травму, але уряд Черчилля припускав найгірше. Їхня думка про населення, особливо про робітничий клас Східного Лондона, була вкрай невисокою, і спеціалісти з планування надзвичайних ситуацій не хотіли навіть будувати громадські бомбосховища, бо вважали, що люди переселяться туди й просто ніколи звідти не вийдуть. Побоювалися, що виробництво різко впаде, а самі бомбосховища стануть розсадником політичного інакомислення та навіть комунізму.

Це й близько не відповідало істині. «Ми справді всі вийшли б на узбережжя, просто озброївшись розбитими пляшками, — згадувала одна жінка про рішучість громадськості боротися з німцями. — Ми зробили б усе, що завгодно, щоб зупинити їх». 7 вересня 1940 року німецькі бомбардувальники почали завдавати серйозних ударів по Лондону, й не припиняли аж до травня наступного року. Протягом п’ятдесяти семи днів поспіль хвилі німецьких бомбардувальників пролітали над Лондоном і скидали тисячі тонн вибухівки просто на житлові райони, вбиваючи сотні людей одночасно. Під час бліцкригу, за словами очевидців, багато лондонців ледве добиралися на роботу вранці, плелися через усе місто до притулків чи станцій метро ввечері, а потім знову йшли на роботу, коли розвиднювалося. Поведінка в притулках була такою взірцевою, що волонтерам навіть не доводилося викликати поліцію для підтримки порядку. Навпаки: натовп сам охороняв порядок відповідно до неписаних правил, які робили стерпним життя абсолютно незнайомих людей, що товклися пліч-о-пліч на підлозі, часом залитій сечею.

«Десять тисяч людей зібралися разом без жодних дружніх чи економічних зв’язків, без жодних планів щодо того, що вони мають робити, — написав один чоловік про життя в масивній бетонній споруді, відомій під назвою Тілбері Шелтер. — Буквально за одну ніч вони стали мешканцями химерного присмеркового містечка незнайомців. Спочатку не було правил, нагород чи покарань, ієрархії чи команди. Майже одразу почали з’являтися ʼзакониʼ, дотримання яких забезпечували не поліція та наглядачі, які спочатку виявилися безпорадними перед такою юрбою, а самі мешканці бомбосховищ».

Під час війн громади стають сильнішими, сміливішими та довіряють одне одному. Як це працює? Уривок з книги «Племʼя» воєнного репортера Себастьяна Юнґера /Фото 2

«Плем’я» – це дослідження Юнґером досвіду ветеранів. У ній він виокремлює ключову умову вдалої реінтеграції ветеранів: відчуття належності до спільноти.

Вісім мільйонів чоловіків, жінок та дітей великого Лондона витримували такі повітряні бомбардування, яким не завжди піддавалися навіть солдати. Часто тяжкопораненим просто давали морфін та залишали помирати серед руїн, поки рятувальні команди рухалися до тих людей, кого, на їхню думку, вони могли врятувати. Темп бомбардувань був таким інтенсивним, згадувала одна жінка, що здавалося, ніби містом тупотить величезний маршовий оркестр. Інша розповідала, як її розпластало від вибуху на підлозі, й вона зрозуміла, що «хапається за підлогу так, наче то обрив над прірвою, за який необхідно втриматися». Після бомбардування харчової фабрики Гартлі звідти виносили мертвих, вкритих мармеладом. Бомба влучила у фабрику капелюхів, і мертві тіла, що виносили звідти, були наїжачені швейними голками. Ще одна бомба зруйнувала водогін, і більше ніж 100 людей загинули, коли їхнє бомбосховище затопило за лічені хвилини.

Жахіття тривало, люди гинули у своїх домівках та житлових кварталах, поки займалися найбільш рутинними справами. Однак ці переживання не лише не породили масової істерії, вони навіть не спричинили значного індивідуального психозу. Перед війною прогнози психіатричних розладів в Англії сягали до чотирьох мільйонів людей, але в міру того як тривав бліцкриг, психіатричні лікарні по всій країні спостерігали зменшення кількості госпіталізацій. Служби швидкої допомоги Лондона звітували про в середньому всього два випадки «неврозу від бомбардування» на тиждень. Психіатри здивовано спостерігали зменшення симптомів у хронічних пацієнтів під час періоду інтенсивних повітряних бомбардувань. Добровільна госпіталізація в психіатричні відділення помітно скоротилася, і навіть епілептики повідомляли, що у них ставалося менше нападів.

«Хронічні невротики мирного часу тепер керують машинами швидкої допомоги», — зауважив один лікар. Інший наважився припустити, що деякі люди під час війни справді почувалися краще.

Позитивний вплив війни на психічне здоров’я вперше помітив видатний соціолог Еміль Дюркгайм, який виявив, що коли європейські країни вступали у війну, рівень суїциду падав. Психіатричні відділення в Парижі були на диво порожні під час обох світових воєн, навіть коли в 1940 році німецька армія увійшла до міста. Дослідники задокументували схожий феномен під час громадянських воєн в Іспанії, Алжирі, Лівані та Північній Ірландії. Ірландський психолог Г. А. Лайонс завважив, що рівень суїциду в Белфасті впав на 50 % під час заворушень 1969 та 1970 років, так само зменшилася кількість випадків убивств та інших жорстоких злочинів. Рівні депресії як серед чоловіків, так і серед жінок протягом цього періоду різко впали, притому в що більш небезпечних районах перебували чоловіки, то стрімкішим було це падіння. Натомість у графстві Деррі, яке фактично не постраждало від насилля, рівень депресії серед чоловіків, навпаки, зріс. Згідно з гіпотезою Лайонса, чоловіки в мирних районах переживали депресію, оскільки не могли допомогти своєму суспільству, беручи участь у боротьбі.

«Коли люди активно залучені до спільної справи, їхнє життя має мету… і в результаті цього психічне здоров’я поліпшується, — писав Лайонс у Journal of Psychosomatic Research у 1979 році. — Було б безвідповідальним припускати, що насилля сприяє поліпшенню психічного здоров’я, але результати дослідження у Белфасті демонструють, що люди почуваються психологічно краще, якщо вони більше залучені у свою спільноту».

Під час лондонського бліцкригу регулярність повітряних бомбардувань сама собою, здавалося, створювала дивне відчуття заспокоєння, а сильний гуркіт зенітної артилерії, хай якою б не­ефективною вона була, допоміг утримати лондонців від відчуття повної вразливості. Загальна кількість спожитого пива в місті надто не змінилася, як і рівень відвідування церкви. Разом з тим люди вдавалися до забобонів і магії, завжди мали з собою талісмани або гілочки вересу і чомусь відмовлялися носити зелений одяг. Одній жінці здавалося, що німці постійно цілилися саме в неї, тож вона виходила з дому, лише якщо могла злитися з натовпом. Інший чоловік знайшов свій табельний пістолет часів Першої світової війни й намагався навчити дружину вбивати з нього німців. Чоловіки повідомляли, що стали більше курити.

Жінки розповідали, що почувалися більш пригнічено, хоча, за статистикою, вони рідше намагалися скоїти самогубство. У березні 1941 року, можливо, намагаючись зняти з ворога завісу таємничості, британська влада залишила німецький пікірувальний бомбардувальник «Юнкерс 88» в одному з найбільш постраждалих районів Плімута. Літак стояв там без написів, без охорони та без пояснень, поки громадяни ходили навколо, щоб оглянути його, а спостерігачі тихенько робили нотатки.

«Переважно люди виявляли помірне задоволення, інтерес і полегшення, — зазначив один дослідник про реакцію людей. — Чоловіків більше цікавив матеріал, двигун, майстерність, і все це вони в деталях розхвалювали. Жінки особливо звертали увагу на розмір. Дехто, очевидно, думав про ворожий бомбардувальник як про віддалену річ, примару в небі… реальність була якимось чином заспокійливою, майже дружньою».

Реакція тисяч мирних жителів на стрес війни була детально зафіксована Службою масового спостереження — здебільшого вона складалася з британців-­волонтерів, яких просили спостерігати за своїми співвітчизниками, «як за птахами». Деякі волонтери виходили щодня і записували все, що бачили або чули; іншим було сказано вести щоденники та заповнювати анкети про свій досвід та почуття. Проєкт виявився суперечливим, оскільки він задокументував те, що вже й так було очевидним: повітряні нальоти не спровокували таку масову істерію, яку передбачали урядовці. За іронією долі, ця новина була неприємною, коли хід війни змінився і союзні сили застосували таку саму стратегію катастрофічних повітряних нальотів проти німців.

Хай яким би тяжким був бліцкриг, він тьмянів, як порівняти з тим, що пізніше зробили сили союзників. За одну ніч Дрезден втратив більше людей, ніж Лондон за всю війну. Вогняні бурі охопили цілі квартали та споживали стільки кисню, що, як повідомлялося, люди, яких не торкнулися вибухи, помирали від задухи. Третина німецького населення зазнала бомбардувань, близько мільйона людей було вбито або поранено. Американські аналітики, які базувалися в Англії, спостерігали за наслідками бомбардувань, щоб побачити, чи почала давати тріщину рішучість німців, і, на свій подив, виявили прямо протилежне: що більше союзники бомбили, то зухвалішим ставало німецьке населення. Промислове виробництво в Німеччині під час війни фактично зросло. А такі міста, як Дрезден, які бомбардували найбільше, виявляли найвищий моральний дух. За словами німецьких психологів, які після війни порівняли свої спостереження з висновками американських колег, моральний стан цивільного населення найбільше постраждав у містах, яких війна не торкнулася. Через тридцять років Г. А. Лайонс задокументує майже ідентичне явище в охопленому бунтом Белфасті.

Служба дослідження стратегічних бомбардувань Сполучених Штатів направила в Англію спостерігачів для оцінки ефективності своєї стратегії, і один із них, Чарльз Фріц, став відкритим критиком обґрунтування кампанії бомбардувань. Заінтригований тим фактом, що і в Англії, і в Німеччині стійкість цивільного населення лише зростала у відповідь на повітряні нальоти, Фріц провів більш узагальнене дослідження того, як громади реагують на горе. Після війни він дослідив стихійні лиха в Сполучених Штатах і сформулював загальну теорію соціальної стійкості. Йому не вдалося знайти жодного випадку, коли громади, які постраждали внаслідок катастрофічних подій, впадали в тривалу паніку, а тим паче в стан, наближений до анархії. Навпаки: він виявив, що соціальні зв’язки зміцнюються під час катастроф і що люди в переважній більшості спрямовують свою енергію на благо громади, а не лише на себе.

У 1961 році Фріц опублікував свої ідеї в розлогій статті, яка починалася з приголомшливої фрази: «Чому широкомасштабні катастрофи продукують аж такі психічно здорові умови?». Дані для його дослідження зібрала команда з двадцяти п’яти працівників Національного центру досліджень громадської думки на базі університету Чикаго. В їхнє завдання входило швидко потрапляти в місця катастроф і брати в жителів інтерв’ю про те, як ті адаптувалися до нових обставин. Станом на 1959 рік дослідники зібрали приблизно 9000 інтерв’ю з тими, хто вцілів. Фріц також зібрав численні академічні публікації, пов’язані з природними або техногенними катастрофами. Він проводив своє дослідження в розпал холодної війни, коли найбільше розробників планів цивільного захисту турбувала ядерна загроза з боку Росії. І хоча ігнорувати це було неможливо, у звіті жодного разу не згадувалося, що його метою була оцінка подальшого функціонування Сполучених Штатів після обміну ядерними ударами з Росією.

Теорія Фріца полягала в тому, що сучасне суспільство суттєво зруйнувало соціальні зв’язки, якими завжди характеризувався людський досвід, і що катастрофи штовхають людей назад у більш древній та органічний спосіб взаємин. Згідно з цією теорією, катастрофи створюють «спільноти страждальців», що дозволяє окремим людям переживати надзвичайну підтримку від зв’язку з іншими. Фріц дійшов висновку, що коли люди разом стоять перед екзистенціальною загрозою, класові відмінності тимчасово зникають, різниця в доходах стає несуттєвою, на расову приналежність не звертають уваги, а окремі люди оцінюються винятково за тим, що вони готові робити для групи. Фріц вважав, що ця своє­рідна мінлива соціальна утопія надзвичайно втішає середньостатистичну людину і справляє відверто оздоровчий вплив на людей, що потерпають від психічних захворювань.

Пізніше висновки Фріца були підтверджені дослідженням у місті Юнгай у центральній частині Чилі, яке постраждало від руйнівного землетрусу та зсуву скелі 31 травня 1970 року. Дев’яносто відсотків населення Юнгая загинуло майже миттєво, ще 70 000 людей загинули по всьому регіону, що становило приблизний еквівалент ядерного удару. Скельний зсув, який поховав місто, підняв у повітря стільки пилу, що вертольоти не мали змоги приземлитися, і вцілілі залишилися абсолютно самотніми на кілька днів. У цьому жахливому вакуумі швидко виник новий суспільний лад. «Концепції особистої приватної власності тимчасово зникли, — пізніше написав антрополог Ентоні Олівер-­Сміт у своїй статті «Братство болю». — Криза також мала негайний вплив на вирівнювання статусу в народженій нею спільноті вцілілих. Почуття братерства… переважали, коли індіанці та метиси, нижчі та вищі класи співпрацювали й докладали колективних зусиль, щоб задовольнити невідкладні потреби й вижити».

Щойно гуманітарні літаки почали доставляти допомогу в цей район, класовий поділ повернувся, а почуття братерства зникло. Прийшов сучасний світ.

Матеріали по темі
Контриб'ютори співпрацюють із Forbes на позаштатній основі. Їхні тексти відображають особисту точку зору. У вас інша думка? Пишіть нашій редакторці Тетяні Павлушенко – [email protected]

Ви знайшли помилку чи неточність?

Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.

Виправити
Попередній слайд
Наступний слайд
Новий номер Forbes Ukraine

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні