«Я ніяк не працюю з травмою, я просто працюю». Письменник Сергій Жадан – про народну війну українців та свою роль у ній
Категорія
Життя
Дата

«Я ніяк не працюю з травмою, я просто працюю». Письменник Сергій Жадан – про народну війну українців та свою роль у ній

Письменник Сергій Жадан: «Ми всі маємо підтримувати ЗСУ, тому що ця «стіна» зберігає наше життя». Фото Wojciech Grzedzinski for The Washington Post via Getty Images
Спеціальний воєнний номер Forbes до Дня Незалежності

Спеціальний воєнний номер Forbes до Дня Незалежності

Цей матеріал із спеціального воєнного номеру Forbes до Дня Незалежності. Придбати його можна за цим посиланням. Редакція ставила за мету зробити об’єктивний зріз українського бізнесу, економіки, держави на шостому місяці війни. У номері ми віддаємо шану жертвам російського вторгнення.

У всіх є свої загиблі. Відбувся розкол реальності. Як вона переформатується, абсолютно незрозуміло. Всі ми тримаємося найбільш зримого для нас пункту – перемоги. Але що саме вкладати в це поняття? Перемога – це не просто вихід на кордон. А що буде в межах цих кордонів далі? Що буде на кордоні? 

У моєму рідному Старобільську росіяни намагаються проводити мобілізацію. Дітей моїх однокласників, які ходили в українські школи, яким привозили українські книги, налаштовують воювати проти нас. Припустімо, що вони підуть воювати й виживуть у цій війні. Як вони почуватимуться? Як нам бути з ними? 

Росіяни не просто вбивають людей. Вони нищать наш простір, ламають усе, що тут вибудовувалося 30 років. Нам далі жити з цією поламаністю і травмою. 

Харків був дуже інтернаціональним. Коли вечірня маршрутка вивозила працівників з ринку «Барабашово», у ній троє африканців, двоє індусів, кілька китайців і в’єтнамців, хтось із Кавказу. Була міжнародна спільнота студентів – молода, креативна, яскрава, дієва. Їх було дуже багато. Я живу поблизу Харківського медичного університету – і це був такий «Східний Берлін», де жили переважно молоді араби, турки. 

У перші дні війни всі студенти виїхали. Навіть якщо бойові дії закінчаться завтра, вони не повернуться. До кордону 40 км, і виявилося, що сусідня країна, яку вони вважали нормальною, – країна‑маніяк, країна‑грабіжник і воєнний злочинець. На лінії фронту якось дивно здобувати знання. 

Можемо за рахунок спільної дії, спільної мети, спільної біди переступити через дитячі суспільні комплекси і травми. 

Цілий Харків працює на перемогу. З перших днів у місті виникли десятки волонтерських хабів. Туди пішли не активісти політичних партій, не ті, хто виходив на Майдан. Це були працівники державних структур, якихось районних адміністрацій, купа бізнесменів і хіпстерів – люди, які були максимально віддалені від політики. Не десятки й сотні – тисячі людей. Ціле місто працювало на те, щоб захистити себе й вижити. 

Зараз народна війна. У військкомати прийшли люди, які навряд чи поїхали б воювати в АТО рік тому. Це не було їхньою війною, вони її не відчували. Вони були за українську державність, за цілісність кордонів, але не відчували, не бачили. І тут раптом вони побачили війну, яка прийшла до них у дім, і зрозуміли, що насправді все дуже просто. 

Всі ці фрази про «денацифікацію» – це дуже погано вигадана дурниця. Просто винищення сусіднього народу. Ці речі дуже легко зчитуються. 

Перші місяці сама думка про те, щоб із побаченого і пережитого робити літературу, викликала відразу. Реальність виявилася набагато сильнішою за будь‑яку можливість її осмислення. 

Людина звикає і до тюрми, і до концтабору, і до постійних обстрілів. Відбулася певна адаптація, з’явилися якісь слова. 

У цій війні багатьох плющить на тему своєї необхідності, доцільності й залученості. Всі хочуть бути потрібними, хочуть допомагати, у всіх є ця злість, образа й потреба справедливості. Це абсолютно зрозуміло. Але дуже потрібен прагматизм, бо ця війна надовго і потрібно грати в довгу. 

Ми живемо у спрощеному світі: є ворог, є ЗСУ, і ми всі маємо підтримувати ЗСУ, тому що ця «стіна» зберігає наше життя. Це дуже спрощений, але дієвий меседж. 

Коли все це завершиться, зможемо говорити про більш складні речі, ставити багато незручних запитань – собі й усім іншим.

Сергій Жадан письменник, поет, музикант

Я ніяк не працюю з травмою, я просто працюю. Пів години говорю з журналістом – і вже починаю нервувати. Мені треба щось комусь передати, щось купити, когось із кимось зв’язати, когось прийняти, сконтактувати. І це постійно, цілодобово. 

Я не боюся вигоріти. Якщо ми зараз програємо, це буде найгірше. Бути письменником в еміграції я не збираюся. 

Росія мені нецікава. Вона привертає мою увагу, бо хоче мене знищити. Після Бучі, Маріуполя, Циркунів не може бути спільних літературних фестивалів, не може бути жодних двомовних антологій поезій і так далі. Що буде – це дуже складне і болюче питання. Настрої дуже радикалізовані, вони можуть ще загостритися, але потім їх попустить, радикалізм відступить. І хтось скаже: цей поет не воював, він не тримав автомат у руках – може, він не такий поганий росіянин.

Матеріали по темі
Попередній слайд
Наступний слайд
Спеціальний воєнний випуск Forbes до Дня Незалежності

Спеціальний воєнний випуск Forbes до Дня Незалежності

Замовляйте з безкоштовною кур’єрською доставкою по Україні