Війна з Росією поставила Україну перед безпрецедентними викликами, змусивши переглянути всі аспекти національної безпеки – від оборони до економічної стратегії. Після чотирьох років війни виникає ключове питання: чи готова Україна до синдустріалізації, що стане основою її відновлення та конкурентоспроможності в майбутньому? Розповідає голова економічного комітету ВРУ Дмитро Наталуха. Потрібно мати на увазі: «азійські тигри» не просто розвивали стратегічні галузі, а «вирощували» національних промислових чемпіонів.
Заощаджуйте, отримуючи 6 журналів за ціною 4
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1 799 грн замість 2 400 грн. Читайте головні історії українського бізнесу, ексклюзивні рейтинги та глибоку аналітику в кожному номері.
Написано у співавторстві з економістом, радником комітету ВРУ з питань економічного розвитку Романом Скляровим.
У липні 2022 року Україна опинилася перед екзистенційним викликом військової агресії Росії. Питання безпеки стало всепоглинальним і визначальним. На початку ж 2026 року, після чотирьох років повномасштабної війни, популістських тенденцій у ЄС, митних воєн та безпрецедентного стратегічного розвороту зовнішньої політики США, ми зрозуміли, наскільки гетерогенним є поняття «безпеки».
Для збереження повноцінного суверенітету країни нікчемно мало мати сотні тисяч громадян у війську. Якщо це військо не володіє сучасною зброєю, воно приречене. Якщо сучасна зброя не виробляється в країні, вона залежна. Якщо країна не має науково-інженерної бази для розробки технологій і модернізації сучасної зброї, вона відстала. Якщо держава не здатна управляти капіталом для фінансування науково-інженерної бази, виробництва та війська, нею будуть управляти інші.
Павутина викликів та економічний курс
Про банальну звʼязку «війна-економіка» начебто знають усі, та лише безпосередній досвід тотальної війни розвіяв туман десятирічних економічних міфів, які не дозволяли ані будувати сильну економіку, ані вести повноцінну війну. Один з таких міфів, що індустріальна міць – це рудимент минулого століття.
Павутина викликів, у якій опинилась Україна, показала, що вибір економічного курсу і воєнної економіки, а також повоєнної відбудови – одна з її структурних ниток. І до цього виклику слід поставитися максимально серйозно, з огляду насамперед на український інтерес, а вже потім – на тренди, теорії чи ідеології.
Саме тому шлях, який Київ має обрати і для продовження захисту України, і для подальшого її відновлення, має передбачати не просто відновлення інфраструктури. Він має стимулювати передусім створення «продуктивних сил нації» за висловом Фрідріха Ліста, тобто промислових потужностей, що забезпечать володіння ключовими технологіями, стабільний приплив валюти, робочі місця і реальний захист від загарбників.
Ми все ще віримо не просто у мир, а у перемогу. Та перемога означає і те, що ми маємо драматично переглянути власну економічну архітектуру і відійти від навʼязаної аграрно-сировинної моделі економіки, яка перетворила Україну на вічного боржника і сировинний придаток заможних країн. Альтернативою має стати модель синдустріалізації.
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
Синергетична перевага
З грецької synergos – «спільна дія», відповідно, синергія – це така взаємодія кількох елементів (факторів, систем), за якої їхній спільний результат є значно більшим, ніж сума результатів кожного елемента окремо. Простими словами – це коли ціле більше, ніж сума його частин.
Відповідно, синергетична індустріалізація, або синдустріалізація, – це модель зшивання оборони, промисловості, науки, фінансів і експорту в єдину державну виробничу систему. Тобто це не окремі заводи, а єдина індустріальна машина держави.
Та ключове тут, що зшивання відбувається навколо людини. Людини, яка воює, виробляє, винаходить, експортує, заробляє. Це про ролі, а не лише про робочі місця.
Завдання синдустріалізації – якраз стати тією людиноцентричною моделлю і воєнної економіки, і повоєнного відновлення, яка дозволить державі досягти технологічної переваги на полі бою і цим зберегти життя; лишитися конкурентною після закінчення війни і цим повернути людей, перетворюючи країну на технологічну суперсилу.
Умовно, синдустріалізацію можна розшити на п’ять стратегічних цілей.
Оборона. ВПК і dual use як драйвер цивільної промисловості.
Наука. Інновації не «при міністерстві», а всередині ланцюгів виробництва.
Капітал. Держгарантії, експортне кредитування, воєнні ризики – все у єдиному фінансовому контурі.
Експорт. Виробництво одразу під зовнішні ринки, плекання національних промислових чемпіонів.
Управління. Держава – архітектор системи, інвестор і менеджер, а не принтер довідок.
На заміну фрагментованим і спорадичним реформам чи державним рішенням має прийти взаємоповʼязана і переплетена політика трансформації.
Три етапи синдустріалізації
Цю трансформацію можна умовно розділити на три етапи. Що це за етапи? Будь-який процес має свою внутрішню логіку, і індустріалізація не є винятком. Ви не зможете виробляти мікрочипи, якщо ще не освоїли виробництво спеціальних металевих сплавів та хімічних сполук і якщо у вас банально бракує джерел енергії для функціонування фабрики. Фізика накладає свої вимоги на економіку.
Крім того, ви не зможете виробляти ні мікрочипи, ні автівки чи літаки, якщо спочатку не виробили верстати для їх виготовлення. Іншими словами, спочатку потрібно виробити засоби виробництва (товари групи «А»), щоб за допомогою них виготовляти споживчі продукти (товари групи «Б»).
Саме такою логікою повоєнної відбудови керувалися, наприклад, Японія і Південна Корея: спочатку створили так звані базові галузі, тобто машинобудування, металургію, верстатобудування, енергетику, хімію, які стали фундаментом і опорою для галузей другого рівня, тобто автомобілебудування, суднобудування, а згодом і для електроніки та напівпровідників.
Особливим прикладом є Тайвань, який через невеликий розмір та обмеженість ресурсів зосередився лише на електроніці. Однак навіть для цієї сфери потрібні були специфічні засоби виробництва, сировина і напівфабрикати, що змусило Тайвань активно розвивати точне машинобудування та чисту хімію.
Однак економічна структура України ближча саме до Японії/Кореї, ніж до Тайваню. У нас уже є досить пристойний спадок важкої промисловості, який можна модернізувати та зробити опорою для галузей другого рівня, паралельно розвиваючи високотехнологічні ядра.
Тож яким має бути перший рівень синдустріалізації?
Рівень 1. Засоби виробництва та важка індустрія (2026–2035 роки)
Ключові галузі, які держава має цілеспрямовано розвивати засобами державної політики:
- металургія та нові матеріали;
- важке машинобудування та двигуни;
- верстатобудування, робототехніка та точне машинобудування;
- важка та легка/спеціалізована хімія;
- ядерна енергетика.
В результаті Україна має отримати модернізований промисловий фундамент, здатний забезпечити матеріали, двигуни, енергію та обладнання для другого рівня.
Рівень 2. Хайтек-ядра + системні продукти (2028–2040 роки)
Цей етап частково накладається на попередній і передбачає паралельне створення технологічних ядер для розвитку хайтек-індустрій, а також створення потужностей для автомобіле-, судно-, авіабудування тощо на основі галузей першого рівня.
По суті, це гібридна модель, що поєднує досвід Японії, Південної Кореї та Тайваню, але запускає паралельні процеси технологічного «наздоганяння», враховуючи науково-технічний прогрес, що відбувся з часів азійських економічних див.
Які хайтек-ядра Україна має можливість створити в середньостроковій перспективі? Потрібно визнати, що ми не можемо замахнутися одразу на технології останнього покоління: це дорого і нереалістично.
Приклад того ж Тайваню показує, що купівля технологій «другого ешелону», їх освоєння та навчання працівників може стати чудовим стартом для переходу до галузей майбутнього.
У 1976 році Тайвань купив в американської компанії RCA застарілу на той час семимікронну технологію виготовлення інтегральних схем. Це поклало початок масштабному трансферу технологій зі США в галузі виробництва напівпровідників. Сьогодні Тайвань вважається світовим центром виробництва мікрочипів.
Для порівняння: наразі США та ЄС фокусуються на чипах <5 нм, а виробництво на рівні 28–45 нм вважається «застарілим» (хоч у порівнянні – це стрибок у десятки тисяч разів за складністю та ефективністю електроніки). Водночас 28–45 нм чипи потрібні для дронів, автопрому, військової техніки, тож Україна цілком могла б почати з цього сегмента. Аналогічний підхід можна застосувати до інших секторів.
Враховуючи вищевказане, потрібно зосередитися на таких технологіях для створення початкових хайтек-ядер: мікроелектроніка, ШІ та обчислення, телекомунікації, сенсори й оптика, фармацевтика, біотехнології, супутники та зв’язок, акумуляторні системи та силова електроніка.
Маючи базові галузі першого рівня та початкові хайтек-ядра, можна перейти до створення галузей другого рівня, що виробляють так звані системні продукти.
Ключовими тут є автомобілебудування, авіабудування, суднобудування, космічна галузь, залізниця (швидкісні потяги та сучасна залізнична техніка), цифрові та розподілені енергетичні системи, медична техніка, фармацевтика.
Галузі першого та другого рівнів повинні мати свою внутрішню інтеграційну логіку, тобто звʼязок для переходу між рівнями. Наприклад:
- розвиток металургії є фундаментом для виробництва кузовів і корпусів у автомобіле-, судно-, авіабудуванні;
- верстатобудування і робототехніка забезпечують серійність і точність вузлів для цих самих галузей;
- виробництво двигунів і турбін логічно переходить у силові установки для авіації, суден, потягів, енергетики;
- легка/спеціалізована хімія є основою для мікроелектроніки, яка своєю чергою використовується практично у всіх системних продуктах.
Конкуренція чемпіонів
Ще один важливий аспект: «азійські тигри» не просто розвивали стратегічні галузі, а «вирощували» національних промислових чемпіонів у кожній із галузей, іноді вдаючись до стимулювання штучного злиття дрібніших фірм.
Під «національними чемпіонами» маються на увазі корпорації, які мають достатньо капіталу, ресурсів, інновацій та управлінських компетенцій, а також економію на масштабі, щоб конкурувати на світових ринках.
Цей підхід спочатку японські урядовці, а згодом корейські та китайські перейняли від Йозефа Шумпетера, який стверджував, що великі компанії мають значно більше можливостей для впровадження інновацій, ніж малий і середній бізнес.
Досвід створення національних чемпіонів – це не лише азійський шлях. Подібну політику проводила, для прикладу, Франція Шарля де Голля.
«Враховуючи те, що міжнародна конкуренція була головним викликом, а гігантська транснаціональна корпорація – її основною формою, французька відповідь була логічною. Держава вирішила створити власні гігантські транснаціональні корпорації. В одній галузі за іншою просували «суперзлиття» для створення низки національних чемпіонів, які б понесли французький прапор у бій проти іноземних гігантів», – ідеться у книзі Стівена Коена «Сучасне капіталістичне планування: французька модель» 1969 року.
Відомий читачу концерн Airbus, заснований свого часу Францією і Німеччиною, є якраз прикладом такого наднаціонального промислового чемпіона, який створювався спеціально для конкуренції з американськими концернами Boeing, McDonnell Douglas та Lockheed.
До речі, про Німеччину. Цікаво, що у Німецькій промисловій стратегії 2030 (затверджена 2019 року) прямо зафіксована потреба злиття малих і середніх підприємств для підвищення конкурентоздатності на глобальних ринках. Тобто це буквально про масштабування чинних бізнесів у національні промислові синдикати – у «чемпіонів».
Якщо ж узяти США, там у звіті Hoover Institution «Кремнієвий трикутник. Сполучені Штати, Тайвань, Китай та глобальна безпека напівпровідників» (2023) відверто вказано, що антимонопольні органи США фактично підірвали конкурентоздатність американських телекомунікаційних компаній своїми вимогами дробити їх на кілька малих. Простими словами – розчленування американських національних чемпіонів у сфері комунікацій на кілька менших окремих бізнесів нашкодило розвитку галузі.
Україні варто звернути увагу на ці приклади й рухатися не за модним нині сценарієм підтримки МСП, а за перевіреним часом курсом на створення «національних чемпіонів» у стратегічних галузях промисловості. Тобто за сценарієм, про який не розповідають провідні консультанти, а який застосовують провідні економіки.
Саме ці компанії-чемпіони мають стати одними з ключових акторів наступного рівня синдустріалізації. Це підводить нас до третього рівня.
Рівень 3. Українські ТНК та галузі майбутнього (2035–2045 роки)
Функція третього рівня – масштабувати національних чемпіонів до глобальних корпорацій (українських ТНК) зі своєю часткою світового ринку. Вони накопичують достатньо капіталу, інтелектуальної власності й управлінських компетенцій, щоб інвестувати у проривні індустрії майбутнього.
Таким чином забезпечується самопідтримуваний цикл синдустріалізації.
Якими можуть бути ці галузі майбутнього, куди українські ТНК інвестуватимуть капітал та інші ресурси? Виходячи з галузей попередніх рівнів, зокрема напрямів технологічних ядер другого рівня, потенційний (однак не остаточний) вибір може бути таким: квантові технології, нейротехнології, нові хімічні матеріали та молекулярна інженерія, генні та клітинні технології, робототехніка, космічні технології, енергетичні матеріали нового покоління.
Звісно, до обрання галузей майбутнього ще далеко, але продумане довгострокове планування та бачення (візія) майбутнього є однією із запорук успіху багатьох держав, зокрема і розглянутих вище «азійських тигрів».
Наостанок зазначимо, що для досягнення трирівневої синдустріалізації держава має залучити весь свій адміністративний, фінансовий та політичний ресурс, застосовуючи всебічні заходи стимулювання відповідних галузей (це тема для окремої статті).
Адже, як показала війна, економічний розвиток і технологічний ресурс – це не лише про економіку. Це також про національну безпеку, життя людей і реальні гарантії нашого суверенітету, які жодні папірці не замінять.
