Щоб залишитися в клубі великих, ЄС потрібні робочі відносини з Росією. Питання лише в тому, наскільки вони будуть інтенсивними
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
Про історичну спадщину Ангели Меркель говорити просто. Все, що ми бачимо навколо й обговорюємо сьогодні, – найчастіше «Північний потік – 2», антиросійські санкції, Нормандський формат, а можливо, і сам російсько-український конфлікт, – у тій чи іншій мірі є проявами та наслідками складних і простих рішень, які протягом 16 років приймала канцлер Німеччини.
У тому, що сьогодні відбувається з Європою, багато її заслуг та її відповідальності. Європейський Союз пройшов через низку випробувань: «втратив» Велику Британію, частину своєї демократії й впливу в світі, але впорався з кризами ідентичності, біженців, безпеки та пандемії, проте як і раніше готовий відповісти на питання «хто такі європейці?», Навіть якщо з цією відповіддю погодяться не всі.
В останні місяці свого правління Меркель часто бувала в Східній Європі і, мабуть, багато думала про неї. Тут її політика зазнала найвідчутніші поразки. Прийшовши до влади на хвилі чергового розширення ЄС, нова канцлер, напевно, бачила майбутнє Європи в оптимістичному світлі, і все здавалося можливим. Але війна в Іраку вже тоді намітила лінії розколів; запропоноване східним сусідам партнерство було продуманим не до кінця; а вже через кілька років російсько-грузинська війна показала, наскільки все непросто з європейською безпекою.
Виступаючи проти Плану для членства України і Грузії в далекому 2008 році, Меркель відстоювала національні інтереси Німеччини, вважаючи такий крок непотрібним. У результаті багато хто готовий звинувачувати канцлера в нинішніх бідах, хоча це і необґрунтоване звинувачення.
Сьогодні регіон «між» ЄС і Росією зовсім не схожий на те, яким його уявляли в проєктах «процвітаючого сусідства» ЄС. Східне партнерство зробило східні кордони Союзу менш, а не більш безпечними, але нічого кращого Німеччина запропонувати не змогла.
Європа «зеленого переходу», збереження цінностей, боротьба за відсотки світового ВНП, збройний конфлікт між Росією та Україною, анексія Криму й довгострокова гаряча точка в Європі – це також прояви масштабного історичної спадщини канцлерства Ангели Меркель.
Берлін і Москва
Привид російсько-німецького зближення знову бродить Східною Європою. Країни між Німеччиною і Росією згадують минулі образи і демонструють недовіру. Будівництво газопроводу «Північний потік – 2» стало кульмінацією такого роду претензій. Німеччині пригадали все, а від Росії традиційно нічого хорошого не чекають. У Польщі дещо тихіше, а в Україні голосніше розмірковують про те, як Берлін і Москва черговий раз домовляться за їхній рахунок. Можливо, і домовляться. Але не за чийсь рахунок, а просто задля власних інтересів.
Будь-який новий німецький лідер постане перед дилемою. З одного боку, на Сході є Росія – «природний партнер», але наразі втілення антиєвропейських цінностей. З іншого – питома вага Європи в світовій економіці й політиці знижується. Щоб процес зупинити й залишитися в клубі великих, ЄС потрібні робочі відносини з Росією. Меркель це теж розуміла. Але вона розуміла й важливість санкцій, мала особливі стосунки з Володимиром Путіним, а її офіс зберігав контроль над основними напрямками політики безпеки.
Новий канцлер, вільний від історії та зобовʼязань Меркель, постане перед спокусою «перезавантаження» відносин із Росією – визначення основних рис нового модус вівенді. Навряд чи це буде зближенням. Ймовірніше, уточненням правил гри, що склалися після 2013 року .
Чого чекати Україні
Німеччина – складний партнер для України, з багатьох причин тому, що ми погано розуміємо складність і суперечливість мотивів німецької зовнішньої політики. Після виборів все стане ще важче.
Наше чорно-біле сприйняття міжнародних реалій насправді не дуже добре поєднується з європейськими нюансами і пів тонами. Політика Німеччини щодо України формується як компроміс між реалізацією лідерської ролі в Європі, економічними інтересами, розумінням важливості цінностей і принципів та елементами внутрішньополітичної боротьби. Німеччині необхідний «Північний потік – 2», тому що це зміцнює і її лідерство в Європі, і її позиції на глобальному рівні. Ми не змогли цього зрозуміти і звели свою політику до звинувачень. Будь-який наступний канцлер запитає «що робити з Україною?». Варіант відповіді «залишити все як є, але тримати руки розвʼязаними» буде найпривабливішим.
Це означає збереження антиросійських санкцій, але з можливістю діалогу з Москвою, причому будь-якої інтенсивності. Продовження роботи Нормандського формату, але без зобовʼязань і гарантій з боку Німеччини. Підтримка євроатлантичних і європейських прагнень України, але тільки в загальному, як риторичний прийом – без конкретних обіцянок і тим більше формальних коаліцій.
Україні не варто чекати чудес від виборів в інших країнах. Сучасний світ уже не той, де можна вирішити всі свої проблеми, просто вступивши до НАТО та ЄС. Альтруїзму ж у міжнародній політиці ніколи не було багато.
Якщо зуміємо запропонувати новому уряду в Берліні цікавий для нього й перспективний порядок денний – в енергетиці, торгівлі, безпеці, то отримаємо змістовний діалог і підтримку. Якщо ж залишимося в позі обвинувачів і прохачів, то про епоху Меркель будемо згадувати часто й з ностальгією.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
