Щоб залишитися в клубі великих, ЄС потрібні робочі відносини з Росією. Питання лише в тому, наскільки вони будуть інтенсивними
Про історичну спадщину Ангели Меркель говорити просто. Все, що ми бачимо навколо й обговорюємо сьогодні, – найчастіше «Північний потік – 2», антиросійські санкції, Нормандський формат, а можливо, і сам російсько-український конфлікт, – у тій чи іншій мірі є проявами та наслідками складних і простих рішень, які протягом 16 років приймала канцлер Німеччини.
У тому, що сьогодні відбувається з Європою, багато її заслуг та її відповідальності. Європейський Союз пройшов через низку випробувань: «втратив» Велику Британію, частину своєї демократії й впливу в світі, але впорався з кризами ідентичності, біженців, безпеки та пандемії, проте як і раніше готовий відповісти на питання «хто такі європейці?», Навіть якщо з цією відповіддю погодяться не всі.
В останні місяці свого правління Меркель часто бувала в Східній Європі і, мабуть, багато думала про неї. Тут її політика зазнала найвідчутніші поразки. Прийшовши до влади на хвилі чергового розширення ЄС, нова канцлер, напевно, бачила майбутнє Європи в оптимістичному світлі, і все здавалося можливим. Але війна в Іраку вже тоді намітила лінії розколів; запропоноване східним сусідам партнерство було продуманим не до кінця; а вже через кілька років російсько-грузинська війна показала, наскільки все непросто з європейською безпекою.
Виступаючи проти Плану для членства України і Грузії в далекому 2008 році, Меркель відстоювала національні інтереси Німеччини, вважаючи такий крок непотрібним. У результаті багато хто готовий звинувачувати канцлера в нинішніх бідах, хоча це і необґрунтоване звинувачення.
Сьогодні регіон «між» ЄС і Росією зовсім не схожий на те, яким його уявляли в проєктах «процвітаючого сусідства» ЄС. Східне партнерство зробило східні кордони Союзу менш, а не більш безпечними, але нічого кращого Німеччина запропонувати не змогла.
Європа «зеленого переходу», збереження цінностей, боротьба за відсотки світового ВНП, збройний конфлікт між Росією та Україною, анексія Криму й довгострокова гаряча точка в Європі – це також прояви масштабного історичної спадщини канцлерства Ангели Меркель.
Берлін і Москва
Привид російсько-німецького зближення знову бродить Східною Європою. Країни між Німеччиною і Росією згадують минулі образи і демонструють недовіру. Будівництво газопроводу «Північний потік – 2» стало кульмінацією такого роду претензій. Німеччині пригадали все, а від Росії традиційно нічого хорошого не чекають. У Польщі дещо тихіше, а в Україні голосніше розмірковують про те, як Берлін і Москва черговий раз домовляться за їхній рахунок. Можливо, і домовляться. Але не за чийсь рахунок, а просто задля власних інтересів.
Будь-який новий німецький лідер постане перед дилемою. З одного боку, на Сході є Росія – «природний партнер», але наразі втілення антиєвропейських цінностей. З іншого – питома вага Європи в світовій економіці й політиці знижується. Щоб процес зупинити й залишитися в клубі великих, ЄС потрібні робочі відносини з Росією. Меркель це теж розуміла. Але вона розуміла й важливість санкцій, мала особливі стосунки з Володимиром Путіним, а її офіс зберігав контроль над основними напрямками політики безпеки.
Новий канцлер, вільний від історії та зобовʼязань Меркель, постане перед спокусою «перезавантаження» відносин із Росією – визначення основних рис нового модус вівенді. Навряд чи це буде зближенням. Ймовірніше, уточненням правил гри, що склалися після 2013 року .
Чого чекати Україні
Німеччина – складний партнер для України, з багатьох причин тому, що ми погано розуміємо складність і суперечливість мотивів німецької зовнішньої політики. Після виборів все стане ще важче.
Наше чорно-біле сприйняття міжнародних реалій насправді не дуже добре поєднується з європейськими нюансами і пів тонами. Політика Німеччини щодо України формується як компроміс між реалізацією лідерської ролі в Європі, економічними інтересами, розумінням важливості цінностей і принципів та елементами внутрішньополітичної боротьби. Німеччині необхідний «Північний потік – 2», тому що це зміцнює і її лідерство в Європі, і її позиції на глобальному рівні. Ми не змогли цього зрозуміти і звели свою політику до звинувачень. Будь-який наступний канцлер запитає «що робити з Україною?». Варіант відповіді «залишити все як є, але тримати руки розвʼязаними» буде найпривабливішим.
Це означає збереження антиросійських санкцій, але з можливістю діалогу з Москвою, причому будь-якої інтенсивності. Продовження роботи Нормандського формату, але без зобовʼязань і гарантій з боку Німеччини. Підтримка євроатлантичних і європейських прагнень України, але тільки в загальному, як риторичний прийом – без конкретних обіцянок і тим більше формальних коаліцій.
Україні не варто чекати чудес від виборів в інших країнах. Сучасний світ уже не той, де можна вирішити всі свої проблеми, просто вступивши до НАТО та ЄС. Альтруїзму ж у міжнародній політиці ніколи не було багато.
Якщо зуміємо запропонувати новому уряду в Берліні цікавий для нього й перспективний порядок денний – в енергетиці, торгівлі, безпеці, то отримаємо змістовний діалог і підтримку. Якщо ж залишимося в позі обвинувачів і прохачів, то про епоху Меркель будемо згадувати часто й з ностальгією.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
