Вічні СЕО. Хто керує великими українськими компаніями найдовше

У середньому ж строк перебування на топовій посаді в компанії з S&P 500 — 10 років. В Україні середній стаж керівника в топ-100 компаній за виторгом — трохи більше ніж чотири роки. Одним з останній директорів великих підприємств, які обіймали посаду з радянських часів, був Віталій Соцький (1930-2017), що керував «Запоріжсталлю» впродовж 26 poків, до 2012-го.

Однак керівники деяких українських приватних компаній не змінювалися десятиліттями. Наприклад, власники «Нібулону», МХП, Roshen та «Концерну Галнафтогаз» управляють своїми підприємствами сумарно майже століття. Під їхнім керівництвом працює понад 70 000 людей, сукупний річний виторг цих чотирьох компаній перевищує 145 млрд грн.

Олексій Вадатурський, 72, створив свій бізнес тоді, коли країна тільки почала звикати до цього слова. Компанію «Нібулон» було засновано 5 грудня 1991 року. Перехід із держсектора в приватний бізнес він називає головним викликом, а процес безпосереднього керування власною компанією – свободою. «Пішов у нікуди, розпочав із нуля»,– пояснює він. Під його керівництвом перебувають майже 7000 співробітників і компанія, яка стала національним лідером за обсягом річкових перевезень. Вадатурський називає «Нібулон» дитям і сімейним бізнесом, адже співвласником компанії є його син. За 29 років у нього не виникало бажання передати кермо найманому менеджерові. Під час шторму такий CEO може просто змінити місце роботи, бо «тоді саме власникові доведеться розпочинати все з нуля», пояснює Вадатурський.

Доки одні присвячують своє життя власному бізнесу, інші докладають зусиль до розбудови чужого. Успіх багатьох великих українських компаній вибудовували запрошені спеціалісти. Деякі з них не змінювали місця роботи протягом десятиліть.

Олександр Волошин, 51, очолює фармацевтичну компанію «Вента ЛТД» уже чверть століття. Вона є третім по країні дистриб’ютором медикаментів – на частку компанії припадає майже 15% ринку. Волошину вдалося зберегти свою посаду й під час глобальних криз, і навіть після минулорічного продажу дніпровської компанії російському фармдистриб’ютору «Катрен».

У середині 90‑х, коли Волошин прийшов на посаду, у країні мало хто розумів, що приватний бізнес – це локомотив економіки. Ставати на ноги доводилося не завдяки державній політиці, а всупереч, вважає він. «Цей антагонізм зберігся, – розповідає Волошин. – Держава навчилася просити бізнес про допомогу, проте так і не навчилася бізнесові не заважати».

Волошин зміг утриматися на своїй посаді так довго завдяки довірі власників. «Усе як у Конфуція: велика мандрівка розпочинається з маленького кроку, – каже топменеджер. – Спочатку ти робиш перший крок, створюєш команду, ухвалюєш перші управлінські рішення, а незабаром уже маєш понад 15 000 точок доставки». За його словами, головним викликом було зібрати професійну команду, що поділяє корпоративні цінності. Головний капітал підприємства – це люди, адже з певного моменту знайти фінансування простіше, ніж потрібних співробітників, говорить Волошин.

«Мені не спадало на думку перейти до іншої фірми чи відкрити власну справу, адже я відчуваю певну відповідальність за долю своїх людей та компанії, – розповідає керівник «Венти». – Потрібно бути відданим і лояльним професіоналом, аби мати довіру власників. Думаю, що успіх бізнесу цілковито залежить від особистих рис його керівника».

Звичайно, далеко не завжди керівники обіймають свої посади роками. Серед найбільших українських компаній найчастіше змінює директорів великий переробник олії «Дельта Вілмар». Підприємство було створено наприкінці 2004 року, а 5 жовтня 2020‑го його очолив уже 12‑й за ліком керівник – Віктор Геть.

Опубліковано в пʼятому номері журналу Forbes (листопад 2020)