Єгор Стадний, віцепрезидент з питань освіти Київської школи економіки, розповідає, як він навчає студентів, які не вміють учитися, і чому це тепер завдання викладача
Заощаджуйте, отримуючи 6 журналів за ціною 4
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за 1 799 грн замість 2 400 грн. Читайте головні історії українського бізнесу, ексклюзивні рейтинги та глибоку аналітику в кожному номері.
У 2025 році середній бал з математики склав 132, а поріг не подолали 12% учасників. Для порівняння: у 2016-му на ЗНО середній бал був 138 при 15% тих, хто не склав. На перший погляд здається, що стало лише трохи гірше. Але цифри оманливі: національний мультипредметний тест (НМТ) – це значно простіші тести. Там немає аудіювання чи творчих завдань, а кількість задач, де треба самому знайти розв’язок, критично мала.
Щоб зрозуміти ситуацію, варто подивитися, скільки учасників змогли не просто обрати правильну відповідь у тестових запитаннях, а розвʼязати хоча б одну з чотирьох відкритих задач. Таких було 11 000 із 300 000 учасників. А тих, хто водночас підтвердив подібний рівень ще й з української мови – лише 8000. Вважаю, лише ці 8000 (менше 3%) справді готові до університету. У 2016 році таких було приблизно 15%. Але цей текст про решту – колосальну кількість вступників зі значними освітніми втратами, які, попри все, йдуть здобувати вищу освіту.
Визнати прогалини
Я викладаю першокурсникам у Київській школі економіки. Цьогоріч на моєму курсі навчалося 260 студентів, і прогалини шкільної освіти одразу впадали у вічі. Найперше – відсутність навички вчитися. Вони не розуміють механіки процесу: як читати складні тексти, розподіляти час чи концентрувати увагу. Це наслідок не лише умов навчання, а й залежності від соцмереж. До цього додається культура списування.
Предметні прогалини теж глибокі: написати есе без помилок чи аргументувати думку – для багатьох виклик. Та найскладніше – хибне уявлення про природу навчання. Вони звикли вчитися заради оцінки чи НМТ, очікуючи легкості. Зіткнувшись із труднощами, де треба докладати реальних зусиль, вони губляться. І ці 260 студентів – вкрай неоднорідна група, де в кожного свій унікальний набір прогалин.
Попередні шість років їхні школи працювали дистанційно, а коли виходили в офлайн, уроки часто заміняли посиденьки в укриттях із телефонами. Навіть у столиці більшість шкіл досі не має нормальних навчальних просторів під землею. Ця криза поглибила проблеми середньої освіти. Система десятиліттями толерувала імітацію. Найкращі вчителі йшли через мізерну оплату. Зрештою ми привчили дітей до думки, що оцінка важливіша за знання.
Тому традиційні моделі малоефективні. Класичний підхід іменитих західних університетів не спрацює, бо розрахований на вмотивованих студентів із сильним бекграундом. Пострадянська українська модель «я викладач, слухайте і повторюйте за мною» – і поготів. Вона спирається на інерцію, застарілі програми та статус викладача з епохи до ксероксів і не здатна поважати індивіда, бути гнучкою та кастомною.
Розсилка Forbes AI: штучний інтелект очима тих, хто ризикує грошима
Передусім я як викладач мушу прийняти реальність: прогалини студентів – це мої проблеми. Ігнорувати їх означає прочитати курс для галочки, змарнувавши час.
Змінити оптику
Я викладаю історію України. Моя мета – навчити студентів розуміти і пояснювати минуле, аргументувати й доносити думку, а також навчити їх учитися.
Мозок не здатен якісно виконувати кілька завдань одночасно, тому під час навчання необхідна «стерильна зона» уваги без телефонів та зайвих вкладок. Ми вчимося активно включати себе у процес: ставити запитання до тексту ще до його читання, перефразовувати ідеї своїми словами, шукати звʼязки з уже вивченим. Я постійно вчу не боятися помилок. З погляду нейронауки помилка є найціннішим ресурсом для вдосконалення. Студенти, які на практиці пересвідчуються, що для запамʼятовування важливу роль відіграє сон, починають інакше дивитися на режим дня.
Зрештою, змінюється вся оптика: погляд на увагу, нотатки, складні тексти, невдачі та успіхи. Основне – ми вчимося помічати, що зусилля дають результат. Це найскладніша трансформація – перехід від зовнішнього стимулу до внутрішнього, який походить від приємного відчуття «я зміг, бо доклав зусиль». Група неоднорідна, тому планую різні траєкторії: частину студенти обирають самі, частину визначаю я.
Ідеал – кожному почати з рівня, що трохи перевершує його звичні можливості, і постійно нарощувати складність. Для цього на старті необхідна діагностика не лише знань, а й навчальних звичок. Сам курс – полігон активностей, що базується на концепції «бажаних труднощів» подружжя Бйорків (те, що відчувається як складніше, часто запам’ятовується краще) та підходах активного навчання, відомих українському читачеві з книги науковця Станісласа Деана «Як ми вчимось?».
Утримання такої архітектури вимагає доброго планування. Я прописую заняття до деталей: хронометраж, зміна активностей, запасні варіанти на випадок збоїв. В українській вищій освіті такий мікроменеджмент часто сприймають зверхньо, як шкільний атрибут, але для мене це необхідність: час контакту зі студентами обмежений, потрібно взяти з нього максимум.
На лекціях вільне відвідування, але явка залишалася високою (понад 60% на фінальній зустрічі). Секрет у функціях: я не переказую матеріали семінарів. Лекція дає унікальну інформацію, яку студенти самі точно не опрацюють, пропонує складну оптику для погляду на історичні явища і, найголовніше, зацікавлює та втягує в тему.
Для контролю я відмовився від тестів, що перевіряють впізнавання правильних варіантів, на користь розгорнутих відповідей. Але як перевірити сотні таких робіт і надати фідбек – найпотужніший інструмент навчання? У звичайних умовах це вимагало б великого штату асистентів, якого я не маю, тому звернувся до штучного інтелекту. І розробив два спеціалізовані ШІ-асистенти.
Перший перевіряє роботи і генерує розгорнутий аналіз, вказуючи на сильні сторони, недоліки та шляхи покращення. Я залишаю за собою контроль і переглядаю фідбеки від ШІ-асистента, це дозволяє мені за курс надати понад 1000 якісних рецензій. За словами студентів, ці коментарі вкрай корисні.
Другий ШІ-асистент працює у режимі експериментального тьютора. Він «знає» весь корпус літератури курсу і може відповідати на запитання студентів 24/7, пояснюючи складні концепції, але не виходячи за межі затверджених джерел. Результат вражає: студенти, які мали доступ до цього бота, показали значно кращі результати. Бот виконує мою роль, якщо я не поруч, і не дозволяє накопичувати нерозуміння матеріалу.
На своїх курсах я створюю умови, де списувати неможливо або безглуздо. Роботи пишуться в аудиторії на ноутбуках із заблокованим доступом до всього, крім поля для вводу відповіді, всі сусіди навколо мають унікальний набір запитань. Спроба порушення легко фіксується і тягне за собою реальні санкції, аж до відрахування.
Студентам часом важко, як і має бути. У проміжних опитуваннях вони скаржилися на обсяги та вимогливість – це наслідок викривлених школою очікувань про легке навчання. Ми розбирали ці болі на спеціальному занятті, пояснюючи, що навантаження адекватне, а їхня оптика – викривлена.
У підсумку прогрес продемонстрували всі. Водночас у когось він був недостатнім для успішного завершення, тож чверть курсу отримала «незарах» і слухатиме предмет наново. Це не трагедія, а чесна фіксація реальності.
Створити умови
Якісна освіта народжується передусім у взаємодії студента і викладача, а не в урядових реформах фінансування чи наглядових рад. Роль менеджменту – створити екосистему для цієї роботи, а не заважати їй. Прогалини дистанційки неможливо вилікувати ще однією дистанційкою. Це може вимагати зменшення наборів заради реального процесу, а не імітації. Передусім – це повернення до аудиторій, де це безпечно.
Менеджмент має надати викладачам свободу діяти чесно, припинивши тиск вимогами «випустити всіх вчасно». Стигматизувати треба не повторний курс, а видачу диплома без знань. Так само академічна доброчесність не може існувати вибірково. Неможливо вимагати чесності від студента, якщо кафедри імітують науку чи толерують куплені ступені. Потрібна нульова толерантність до шахрайства на всіх рівнях.
Нарешті, університети мають інвестувати в інноваторів – тих, хто впроваджує ШІ та кастомні підходи. Система оплати має винагороджувати результат, а не стаж, ступені чи звання: якщо викладач за допомогою технологій та доказових підходів ефективно працює за сімох, він має отримувати відповідну винагороду. Лише так університети збережуть актуальність. Інакше виникає питання: навіщо їх стільки, коли країні бракує професійної освіти, а випускників школи стає дедалі менше?
Матеріал опубліковано у журналі Forbes Ukraine №2 [41] за квітень – травень 2026 року.
Освіта як виробнича стратегія: як «Інтерпайп» Пінчука готує кадри для себе і ринку
- Категорія
- Компанії
- Дата
