Відповідь видавця Forbes Ukraine Артура Ґранца на сюжет «Карти.Гроші.Офіс президента» від Bihus.Info
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
Чотири роки тому я опублікував колонку «Ціна репутації, або Хто в Україні захищає інвесторів від дискредитаційних атак». Я писав про те, що, на жаль, в Україні легко зіпсувати або навіть знищити репутацію людини без жодних підстав чи доказів.
Відтоді я не раз ставав об’єктом інформаційних атак з боку анонімних Telegram-каналів. Але не бачив сенсу вступати в полеміку з «працівниками невидимого фронту».
Цього разу неправду про мене поширюють журналісти, які для всіх притомних людей асоціюються з незалежністю та стандартами об’єктивності, – редакція Bihus.Info. На жаль, рівень їхніх матеріалів виявився не вищим, а (поклавши руку на серце) навіть нижчим, ніж в анонімних інформаційних смітниках.
Одне – відпрацьовувати замовлення, навалюючи гори брехні, інше – маскувати відсутність фактів багатозначними паузами та притягнутими за вуха звинуваченнями. Перше – це суть інфокілерства. Друге – забуття професійної честі.
Саме тому я змушений знову говорити про ціну репутації.
Я поважаю працю журналістів. Без чесної журналістики не існує демократії. Я знаю це і як громадянин, і як підприємець, і як видавець, адже видаю українську версію одного з найавторитетніших журналів у світі – Forbes.
Я, звісно, знаю, що таке журналістське розслідування і яким воно має бути. У ньому мають звучати не голослівні звинувачення, а викриття, підкріплені фактами, доказами, документами, свідченнями причетних та компетентних осіб. У цьому вся суть розслідування. Після його прочитання або перегляду ні в кого не має залишитися навіть тіні сумніву. Але й це не все: об’єкт розслідування також має усвідомити, що його викрили і що заперечити йому нічого.
Важливою ознакою якісного розслідування є спроба почути точку зору «обвинуваченого». І якщо той надає журналістам докази своєї правоти, це має бути відображено в матеріалі. Або – відправити «матеріал» до смітника, бо журналістська гіпотеза не підтвердилася.
На жаль, у цьому випадку нічого подібного не сталося.
Я вже не вперше стикаюся з тим, що мене ніхто ні про що не питає. Вперше – коли редакція, яку я раніше поважав, зі слів анонімів називає мене контрабандистом і – називаймо речі своїми іменами – звинувачує в тому, що я нібито влаштовую до Офісу президента свою людину. Навіщо це мені чи Офісу президента?
Замість відповіді – багатозначні натяки.
Мені є з чим порівнювати.
Forbes, який я маю честь видавати, ніколи не опублікує переказ чуток чи матеріал, зроблений на замовлення. Наші редактори та репортери ніколи не пустять у друк викривальну статтю, не спробувавши поставити незручні запитання об’єкту розслідування. Це – стандарти професії. Усе, що виходить за межі цих стандартів, – не журналістика.
Інфокілери працюють за гроші. Вони або виконують замовлення, або шантажують, вимагаючи гроші за мовчання. Я ніколи не плачу й дію відкрито, за законом.
А як діяти, коли тебе атакують люди, які називають себе журналістами?
Я ще не вирішив, чи звертатимусь до суду з приводу останньої атаки. Заздалегідь знаю: поки буде винесено вердикт, минуть місяці або й роки, а моя репутація страждатиме. На мій великий жаль, Україна в цьому майже унікальна – це одна з небагатьох країн, де мені доводилося працювати, де немотивований удар по репутації людини став буденністю.
Щобільше, в очах значної частини українських медіа бути підприємцем уже підозріло. Можна подумати, що розвиток економіки потрібен лише бізнесу. Це дивує мене не менше, а часом навіть більше, ніж атака на мене особисто. У країні – війна, і економічна міць держави важлива як ніколи для всіх без винятку. А її основою якраз і є успішні підприємці та компанії.
Закон в Україні, на жаль, ніяк не захищає тих, хто потрапив під інформаційну атаку. Ти можеш залучати в країну великі інвестиції, приводити західних партнерів, сплачувати мільярди гривень податків – але все це не матиме жодного значення для «розслідувачів», які одним помахом пера або словом в ефірі оголосять тебе негідником. А далі вже викручуйся, як хочеш.
Чому мене це так зачіпає, що я пишу про це вже не вперше?
Я є бізнес-партнером двох компаній зі світовим ім’ям. Одна з них – американський Forbes, для власників якого репутація має значно більшу цінність, ніж гроші. Коли ми вели перемовини про відродження української версії журналу, насамперед ішлося про цінності й стандарти журналістської професії – і лише потім про фінанси. Власники бренду за жодні гроші не довірили б нам своє ім’я, якби мали бодай якісь сумніви щодо моєї репутації.
Друга компанія, з якою я співпрацюю вже понад 15 років, – це Gebr. Heinemann. Це німецький сімейний бізнес, що працює з кінця ХІХ століття. Один із найбільших у світі операторів безмитної торгівлі, присутній більш ніж у 100 країнах світу. Я пишаюся тим, що привів цей бренд в Україну. Ми сплатили до українського бюджету сотні мільйонів, а рентні платежі, зокрема аеропортам «Бориспіль» і «Жуляни», вимірюються мільярдами гривень. І коли в ЗМІ натякають на причетність магазинів duty free до контрабанди, це удар не лише по мені, а й по компанії Gebr. Heinemann. Треба бути або інфокілером, або зовсім не розумітися на бізнесі, щоб кидатися такими звинуваченнями на адресу компаній, головний актив яких – не мільярдні доходи, а репутація.
Для довідки: за 15 років, що ми з Gebr. Heinemann ведемо бізнес в Україні, ми не мали жодного штрафу, жодної справи з приводу порушення митних правил. У регіонах, де працюють наші компанії, ми входимо до списку найбільших платників податків.
Не буду розбирати інші звинувачення на мою адресу – вони такі самі надумані, а з логікою й фактами там ще гірше. Єдине, що хочу додати: з Рисбєком Токтомушевим я не бачився років вісім чи дев’ять. Знаю його як порядну, професійну людину, тому бажаю йому всіляких успіхів там, де він зараз працює.
Я прекрасно усвідомлюю роль журналістики в суспільстві. Саме тому я повернув в Україну Forbes. І я досі сподіваюся, що жертви інформаційних атак чи журналістських помилок одного дня отримають право на захист.
Я щиро хочу, щоб в Україні нарешті почали цінувати репутацію бізнесу. Адже від нього, без перебільшення, залежить майбутнє країни.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
