Сьогодні – пʼять років з моменту виходу друком першого номера журналу Forbes Ukraine (після повернення до України). До цієї дати редактор-засновник Forbes Ukraine Володимир Федорін взяв серію інтервʼю у мажоритарного власника видавця Forbes в Україні, компанії «УЯВи!», Артура Ґранца, 54. Найважливіше – у цьому тексті.
Купуйте передплату з економією 25% на 6 журналів Forbes Ukraine зі змістовними матеріалами, рейтингами та аналітикою, за ціною 1799 грн замість 2400 грн.
– Хочу зробити щось хороше для України.
Так восени 2018 року відповів мій новий знайомий на запитання, чи розуміє він, який то головний біль – запуск нового медіа. Його звуть Артур Ґранц.
У грудні 2018-го ми запустили авторський YouTube-канал KRYM – критичне мислення. А в серпні 2019-го мені зателефонувала Катя Солдак, яка відповідає у штаб-квартирі Forbes за локальні видання. Ми не спілкувалися приблизно шість років – відтоді, як перший український Forbes разом з видавничим домом UMH був куплений Сергієм Курченком.
Після Революції гідності й юридичної тяганини американці врешті забрали ліцензію у «газового вундеркінда» часів Януковича. Минуло ще кілька років – і Катя вирішила поцікавитись, чи не хоче редактор-засновник першого українського Forbes вдруге ввійти в ту саму річку.
– Як гадаєш, потягнемо? – запитав я Артура.
– Головне – забезпеч контент! – відповів він.
У листопаді 2019-го, на мосту між Манхеттеном і Квінзом, я розповів йому історію з книжки Метта Вінклера – першого редактора Bloomberg. Коли нью-йоркський мільярдер Майкл Блумберг запропонував йому створити агентство бізнес-новин, Вінклер вирішив перевірити співрозмовника:
– Уявіть, редакція пише про CEO інвесткомпанії, який утік на Кариби із секретаркою. Їхній піарник телефонує вам і вимагає не публікувати новину – інакше вони розірвуть контракт на сотні тисяч доларів і повернуть усі термінали. Ваші дії?
– Публікувати! – відповів Блумберг.
– Уяви собі, – сказав я Артуру, – що хтось намагається зупинити публікацію, погрожуючи проблемами для однієї з твоїх компаній. Як діятиме редакція?
– Публікувати! – відповів Артур.
Зліва направо: Володимир Федорін, Катя Солдак, Артур Ґранц. У листопаді 2019 створюють компанію «УЯВи!». Фото з особистого архіву Володимира Федоріна
Тут можна було б ще багато чого розповісти, але Forbes в Україні, що вже виходить п’ятий рік попри пандемію та війну, говорить сам за себе.
Минулого літа ми з Артуром вирішили: час нарешті познайомити з ним усіх бенефіціарів українського Forbes. Ми провели десятки годин, розмотуючи нитку його насиченого на події життя.
Далі – пряма мова людини, яка повернула Forbes в Україну.
***
Треба представитися.
Я – Артур Ґранц, громадянин Вірменії, мешкаю між Вільнюсом і Ригою. Займаюся бізнесом з початку 1990-х. Серед іншого – розвиваю проєкти у сфері hospitality в Балтії. Допомагають сини. Обидва закінчили університети в Лондоні.
У Ризькому порту за $100 млн будую завод із виробництва біопалива для літаків.
Для українських читачів, мабуть, найголовніше те, що я є мажоритарним власником компанії «УЯВи!», яка видає український Forbes.
Попереду довгий шлях, тож варто познайомитися ближче.
Я народився в Баку в 1971 році. Батько родом із Карабаху. Його прадід на початку ХХ століття був нафтовим промисловцем. Мама працювала бухгалтеркою. Торік вона померла. Досі не можу змиритися з цією втратою. Батько з братом живуть в Іспанії, часто бувають у Вірменії.
Навчався у спецшколі. Англійську вивчали з другого класу. Школа мала добру репутацію, до нас кілька разів приїжджав керівник республіки Гейдар Алієв.
Баку мого дитинства – інтернаціональне місто. Жити там було прекрасно. Пам’ятаю, якось сказав друзям: напевно, це найщасливіший період у нашому житті. До речі, кожен наступний період я теж вважав найщасливішим.
Артур Ґранц, третій ряд, другий зліва, почтакові класи, школа №27 міста Баку Фото з особистого архіву Артура Ґранца
Батько працював водієм. Був таксистом, підкидав мене й брата до школи на «Волзі». Потім перейшов до міністерського гаража – возив іноземні делегації. Жили ми небагато, але добре – їздили у відпустки, подорожували. Квартира була невеликою, але чорна ікра в домі була завжди.
Школу я закінчив у 1988-му з п’ятірками з англійської та історії. Закінчилося й мирне життя. Нагірний Карабах оголосив незалежність, потім – різанина в Сумгаїті, введення військ у Баку. Страшні часи.
Ми з мамою та братом виїхали до Єревана, а батько залишився – завершував справи. Друзі-азербайджанці повели себе героїчно. Допомогли з переїздом, із документами, ризикуючи собою.
Я мріяв вступити на перекладацький факультет Інституту іноземних мов імені Моріса Тереза. Хотів стати дипломатом. Але відбір був дуже жорсткий, мої документи не прийняли. Тоді я подався до Мінського інституту іноземних мов. Конкурс – 20 людей на місце. На іспити ходив як на свято: у білому костюмі, з квітами для екзаменаторів. Вони, звісно, дуже дивувалися.
Англійську й історію здав на п’ять, твір – на чотири. Досі пам’ятаю ту катастрофу – помилку в слові «однозначно». Набрав 14 балів. Прохідний був 15, а з 14 брали лише «афганців» або заслужених комсомольців. Для батьків це був удар.
Із цими оцінками я вступив до Єреванського інституту іноземних мов імені Брюсова. Після першого курсу перевівся до Білоруського державного університету.
Початок
У мінському гуртожитку я оселився на поверсі, де жили іноземці. Поляки, німці з ФРН, американці приїжджали за обміном. З одним із тих німців я досі товаришую. Здоровило, на дві голови вищий за мене. Моя перша поїздка за кордон була до нього. У гаражі його батька я побачив три машини: Geländewagen і два Mercedes – один S-класу, інший – кабріолет. Запитую:
– Навіщо три?
Виявилось, на кабріолеті він їздить влітку, на джипі – взимку, а на S-класі його возить водій. Я тоді подумав: як тільки зароблю перші гроші, теж маю купити три машини – на різні пори року.
На вихідні ми часто їздили до Литви – кордон залишався відкритим.
На третьому курсі я зайнявся бізнесом. Поруч із гуртожитком був стадіон «Динамо», а біля нього – ринок. Хітом були китайські пуховики. Сусід-поляк привозив товар, ми передавали на продаж. Торгували також золотими ланцюжками з Вірменії. Я повністю себе забезпечував, іноді навіть надсилав гроші батькам.
Коли я закінчив університет, Союз уже розпався. Усе було в дефіциті. Я налагодив імпорт продуктів: возили соняшникову та вершкову олію з Польщі й Аргентини, маргарин із Фінляндії, курячі стегенця з Америки. Возили цукор.
Артур Ґранц, нижній ряд, перший справа. Школа №27, старші класи Фото з особистого архіву Артура Ґранца
У пікові місяці продавали до 15 000 тонн стегенець. Олії, цукру – до 40 000 тонн. Якщо тонна цукру коштувала $300 – множ і отримаєш $12 млн обігу на місяць тільки на цукрі.
Я придумав купувати концентрат у польської компанії Hortex і розливати соки на державному заводі в Білорусі. Ринок був порожній, не було ні «Вімбільдана», ні «Сандори». В якийсь момент директор заводу вирішив, що може обійтися без нас, і зробив свою марку соків. Ми ж самі показали йому, де купувати концентрат, де – пакування Tetra Pak. І він просто розірвав контракт. Усім дякуємо, всі вільні.
З тодішнім партнером Олександром ми іноді й досі зідзвонюємось. Хороший друг, талановитий, підприємливий хлопець. Наприкінці 1990-х він задумав збудувати найбільше казино в Мінську. Об’єднав кабаре, нічний клуб і казино – за європейською концепцією dinner-show. Але він не завжди вмів вчасно зупинитися, тому наші шляхи розійшлися.
Для тих, хто не боявся ризикувати, це був хороший час. Заробити можна було на всьому. Перед від’їздом із Німеччини я побачив у салоні стареньку Audi за 3000 дойчмарок. Купив її батькові. Він покатався на ній рік, вона кілька років стояла біля дому – під снігом і дощем. Потім сусід купив її у два чи три рази дорожче, ніж я заплатив у Німеччині.
Треба було лише бажання – і не тремтіти. Не було жодної поставки, де в нас була маржа 5%. Усе, крім цукру, – під 100%.
Коли виробники зрозуміли, скільки ми заробляємо, почали створювати власні дистриб’юторські компанії та залишати всю маржу собі. Вижили ті імпортери, які почали випускати аналогічну продукцію – чипси, соняшникову олію, цукор.
Українці забули, що таке імпорт олії чи цукру, бо наші виробники поступово витіснили всіх. Курячі стегенця ніхто не ввозить, бо в Україні повно своєї курятини – ще й вищої якості. Уся Європа стогне від нашої курки. Правильна економічна політика дала свої плоди.
Литва
На початку 2000-х я переїхав до Литви. Обирав не з бізнесових міркувань – просто сподобалась атмосфера. З одного боку – Європа, з іншого – я не почувався чужим. Отримав посвідку на проживання, відкрив компанію. Постачали сировину для виробництва цукру. Обсяги були великими – тисячі тонн. Працювали з лідерами ринку – Cargill, Sucden. Як великого покупця мене запрошували на великі «цукрові вечері» в Бразилії.
У 2002 році купив на аукціоні велику ділянку зі старими складами під Вільнюсом. Реконструював їх, отримав ліцензію та відкрив митний склад.
Через неякісне пальне й ризик викрадень європейські перевізники боялися їхати в Білорусь чи Росію. Ми запропонували перевантажувати товари на нашому складі. Взяли в лізинг сто вантажівок, найняли литовських водіїв – і вони їхали далі. Так ми створили логістичний хаб.
Президент Литви Валдус Адамкус нагородив нас як найдинамічнішу іноземну компанію. Десь і досі лежить той приз.
Ми докупили землю, отримали всі дозволи й побудували новий склад. Продали його норвежцям удвічі дорожче.
Я познайомився з власниками групи Vilniaus prekyba, до якої входить роздрібна мережа Maxima, вона й досі №1 у країнах Балтії. Я запропонував їм разом розвивати мережу в Україні. Зареєстрували спільний проєкт із капіталом $50 млн.
Ідея була амбітна – будувати красиві великі торгові центри. Витратили купу грошей на дослідження Києва. Планували побудувати 20 ТЦ у столиці, а потім рухатися по всій Україні.
Але вдарила криза 2008 року, литовці кинулися додому – рятувати свій бізнес – і більше не повернулися.
У підсумку цю ідею реалізував «Новус», який організували вихідці з їхньої компанії.
Україна
Мій перший бізнес в Україні – постачання сировини для цукрових заводів. На початку 2000-х галузь була неконсолідованою, а цукор-сирець обклали високим митом. Як наслідок, розквітла контрабанда. Завозили начебто транзитом, а продавали всередині країни.
Це була некрасива схема. У мене було інше рішення – правильне. Законодавство дозволяло безмитно постачати цукровий сироп. На заводах його випарювали й отримували цукор. Ми ніколи не демпінгували, не ламали ринок.
Сироп ми виготовляли з чистого бразильського цукру. У багатьох місцевих виробників, скажемо чесно, якість переробки була не найкраща. Тому виробники шоколаду, морозива, цукерок, напоїв купували цукор у нас.
Завдяки нам ціни припинили зростати. Ми очистили ринок від контрабанди. Місцеві монополісти, звісно, були проти. В асоціації «Укрцукор» на нас скаржилися – писали туди-сюди, але в нас усе було згідно із законом, і вони нічого не могли вдіяти.
Ми теж вступили до асоціації. Моя позиція була простою: спочатку потрібно забезпечити виробництво, достатнє для потреб країни, і лише потім вводити загороджувальні мита. Якщо ти споживаєш 2 млн тонн, а виробляєш 1 млн, то мільйон усе одно доведеться імпортувати. Якщо ти ставиш на нього 100% націнки – стимулюєш контрабанду.
Імпорт змусив виробників модернізувати заводи, більше уваги приділяти врожайності, якісним добривам. Результат – потреби в імпорті вже немає, навпаки – з’явилися надлишки, які йдуть на експорт.
Національний ринок відкритий, але він захищений, бо місцеве виробництво ціною знищить будь-якого конкурента.
Друг
Андрій Іванчук вийшов на мене у 2003 році через швейцарського трейдера. Поцікавився, чи можу я постачати сировину на його завод у Володимирі-Волинському. Завод пройшов реконструкцію, йому потрібно було 30 000 т сировини на місяць.
Зустрілися в Литві. Андрій запросив у гості. Сів у машину – тюнінгований Mercedes Brabus із дуже низькопрофільною гумою. 300 км до білорусько-українського кордону промчав за дві години. Переїхав кордон – і почав ловити ями. Залив 98-й бензин – машина стала сіпатися. Ледве доїхав до Володимира-Волинського.
Андрій прийняв дуже гостинно. Підписали контракт, зробили передоплату – $4 млн одним платежем – і я поїхав відпочивати.
Вантаж не йде – тиждень, другий. Андрій телефонує нашому спільному знайомому: мовляв, усе, нас кинули. І тут вантаж починає надходити. Спочатку на суму, яку вони оплатили. І надходження триває. У результаті прийшло товару ще на понад $5 млн. Це була відповідь на затримку.
Андрій був глибоко віруючим. У лютому 2004-го він організував аудієнцію в Папи Римського Іоанна Павла ІІ – у його покоях, куди відвідувачів зазвичай не пускають. Папа вже був дуже старенький: погано говорив, погано бачив, але випромінював таку енергію! Я багато читав про нього, це була велична постать.
Андрій запропонував мені переїхати на захід України. Показав офіс, міні-готель поруч.
– Якщо хочеш займатися чимось серйозним, – відповів я, – треба переїжджати до столиці. Давай разом.
– Ти серйозно? – перепитав він.
– Так.
Так ми переїхали до Києва.
Артур Ґранц і Андрій Іванчук, 2019 рік. Фото з особистого архіву Артура Ґранца
До того я навіть не знав, що таке зарплати в конвертах. «Біла» зарплата – це 40%+ податків, але в Литві ми завжди платили тільки так. Якщо прибуток компанії – лише в ухиленні від податків і зарплатах у конвертах, це не бізнес. Просто схема.
Коли ми зареєстрували компанію в Україні, весь персонал – від секретарів до менеджерів – отримував білу зарплату. Багато контрагентів намагалися розраховуватися готівкою. Для мене це теж було дико.
У 2006-му, вже після Помаранчевої революції, Андрій пішов у НАК «Енергетична компанія України» – налагоджувати експорт електроенергії до Євросоюзу. Ми, як і раніше, їздили разом відпочивати, але в його енергетичні справи я не втручався.
Андрій щиро хотів змінити країну. Став одним із лідерів «Фронту змін», у 2012 році був обраний народним депутатом. Коли почалися протести на Майдані, Андрій буквально жив революцією. Він збирав кошти, займався організацією, ми постійно привозили їжу в Будинок профспілок.
Ставало дедалі гарячіше. Андрій остерігався провокацій. Одного разу він подзвонив мені й сказав:
– Якщо зі мною щось станеться, подбай, будь ласка, про мою сім’ю. Хоч я і так знаю, що ти подбаєш.
Коли революція перемогла, негідники вирішили скористатися її плодами й почали трясти бізнесменів, наближених до колишньої влади. Жертви зверталися по допомогу до Андрія. Його не треба було вмовляти – він їхав на місце, пояснював, що ці люди не мають жодного стосунку до злочинів минулої влади, а часто взагалі ніяк з нею не пов’язані. Без жодного корисливого розрахунку.
Андрій міг майже не знати людину, але якщо з кимось траплялася біда, він миттєво їхав допомагати. Я був свідком кількох таких випадків. Я знав: за мене Андрій завжди вступиться, бо друг для нього за замовчуванням правий.
Українці скучили за новими обличчями в політиці. Тому Яценюк і «вистрілив» на президентських виборах 2009 року. Шапково ми були знайомі ще з 2005-го, але після того, як Яценюк став прем’єром, спілкування припинилося. Побачилися лише на похороні Андрія в 2023 році.
Головною помилкою Яценюка було те, що він ігнорував брудні кампанії, які проти нього запускали, – про віллу в Маямі, про мільярди, які він нібито вкрав. У сучасному світі такі гроші не сховаєш, але осад залишається. Нинішня влада, яка відповідає на кожен удар, робить правильно.
Для багатьох нормальних компаній зміна влади в Україні завжди означала проблеми. Підприємці з Еміратів дивуються: ваш президент щось підписав від імені держави, а потім нова влада все скасовує й робить по-своєму. Всі домовленості – в нікуди.
Я відмовляв Андрія йти в парламент у 2019 році. Але він сказав, що хоче ще раз перевірити себе. Висунувся в одномандатному окрузі – і переміг. Тоді я вперше приїхав у Коломию, де він балотувався, і був приємно здивований: велике місто, але Андрія знають усі – на мітинг зібрався майже стадіон.
Коли президент приїхав на Івано-Франківщину, то накинувся на Андрія: мовляв, у твоєму окрузі погані дороги, а в тебе багато грошей – давай, ділись. Думаю, це був почерк Богдана – він накрутив президента. Андрій міг би розлютитися, але сказав мені:
– Президента обрав народ. Отже, це народ доручив мені зробити дорогу.
І ми її зробили.
25 вересня 2023 року Андрій раптово помер. Бракує слів, щоб описати масштаб цієї втрати. Але я пам’ятаю, що пообіцяв йому перед штурмом Будинку профспілок:
– Андрію, не переймайся. Я завжди буду піклуватися про твою родину.
Юрушев
Андрій познайомив мене з власником банку «Форум» Леонідом Юрушевим. У 2007 році Commerzbank оцінив увесь банк у $1 млрд і викупив 60% акцій.
Юрушев мав велику земельну ділянку – 300 га під Борисполем. Я запропонував побудувати сучасний логістичний комплекс – за прикладом того, що створив у Литві. В Україні на той час будували склади на 20 000–30 000 кв. м, а великих логістичних центрів ще не було.
На території комплексу мав розміститися виставковий центр із концертними залами. За €1 млн ми замовили проєкт на 200 000 кв. м у великого архітектурного бюро з Німеччини. Родзинкою мали стати величезні зали без опор, уперше в Україні. Один – на 20 000 глядачів, за потреби – з можливістю розширення до 30 000–40 000. Ми планували привозити великих артистів, світових зірок.
Частиною комплексу мав стати продовольчий ринок – за зразком ринку Рюнжі під Парижем, звідки готелі та ресторани з усього світу замовляють продукти. Поряд – автосалони, митні сервіси, холодильники для ліків, харчів, квітів із Південної Америки, з Азії.
Ми також розробили проєкт для бізнес-авіації. Джети – дорогі іграшки для забезпечених українців, по $50–60 млн кожен, але ангарів для них ніхто досі не збудував. Заодно ми б займались обслуговуванням літаків – і приватних, і комерційних. У Литві такий проєкт реалізувала чудова компанія Avia Solutions.
Весь комплекс мав охоплювати 1 млн кв. м. Ми готували його для продажу великому фонду. Власне, заради цього проєкту я й переїхав до Києва. Я був керуючим партнером, Юрушев – мажоритарним.
Встигли побудувати 100 000 кв. м, відкрили митний склад. Я особисто привів туди великих орендарів. Але настав 2008 рік – банки почали сипатися.
Юрушев у підсумку викупив мою частку. Ми товаришували, хоча він був старший за мене на чверть століття. Проводили багато часу в офісі. Він приходив о сьомій ранку, я – о 12-й.
– Леоніде Леонідовичу, у вашому віці й з такими статками я взагалі б не ходив на роботу, а подорожував, – казав я.
Обговорювали справи, сідали грати в нарди. До нього заходять на зустріч, а в нас – розпал партії. Він відповідає:
– Ми ще зайняті.
Такий у нас був ритуал. Інколи навіть до крику доходило.
У бізнесі розбіжностей практично не було. Ми робили масштабний проєкт, який мав коштувати понад $1,5 млрд.
Поважаю українців, які вклали великі гроші у свою країну. На початку війни більшість із них не втекла, а своїм прикладом показала: ми разом будемо захищати і бізнес, і дім, і землю.
Юрушев збудував у Києві унікальні готелі світового рівня. Не економив. У Європі не всюди знайдеш таку якість оздоблення, як в InterContinental або Fairmont. Побудовано на століття. Із такими готелями не соромно було приймати Євро-2012.
Артур Ґранц, мажоритарний власник компанії «УЯВИ!», видавця Forbes в Україні. Фото Олександр Чекменьов, для Forbes Ukraine
Duty Free
Сімейна компанія Gebr. Heinemann працює з 1879 року. Через чотири роки їй виповниться 150. Основний бізнес – магазини Duty Free по всьому світу.
З братами Хайнеманн я познайомився на початку 2000-х. Вони займалися дистрибуцією на пострадянському просторі. Один із братів уже відійшов від справ, його місце посів син, який до цього очолював Heinemann Asia у Сінгапурі. У 2021 році він приїжджав до Києва на святкування 10-річчя нашого українського бізнесу – через ковід ми перенесли захід на рік.
Коли я дізнався про будівництво термінала F у Борисполі, загорівся ідеєю зробити там гарний магазин. Хайнеманни придивлялися до України, але їх лякала відсутність нормальних аеропортів. Я показав їм проєкт нового термінала й запропонував створити щось унікальне.
Ми організували спільне підприємство, інвестували в добудову термінала й у 2010 році отримали площі в оренду. Директор аеропорту Борис Шахсуваров виявився дуже прогресивною людиною й щиро підтримав реалізацію проєкту.
Ми зробили правильний проєкт – з крутими сучасними магазинами та ресторанами. Я привів туди T.G.I. Fridays, міжнародний бренд Costa Coffee, якого, до речі, досі немає в Україні. Залучили на наші площі флагманський магазин «Шахтаря», щоб у міжнародному аеропорту Києва всі бачили обличчя українського футболу.
Спочатку мені належало 65%, а Хайнеманнам – 35%. Коли вони побачили, як розвивається бізнес, то збільшили свою частку до 50%. З моєї ініціативи ми почали відкривати магазини на наземних переходах – до того Хайнеманни працювали лише в аеропортах.
За Януковича нова влада позбулася Шахсуварова. Нас теж тиснули, але вигнати не змогли.
Україна взяла в Японії $100 млн на будівництво термінала D. У травні 2012 року його відкрили. А через півтора року термінал F просто закрили.
Коли влітку 2014 року оголосили тендер на термінал D, ажіотажу не було. Ніхто не знав, що буде далі, – у НБУ закінчувалися резерви, у бюджеті дірка. Окрім нас, брало участь лише кілька компаній. Якби не Хайнеманни за моєю спиною, я теж навряд чи ризикнув би власними грошима.
Ми виграли тендер і дуже швидко відкрилися. Поки їхали меблі, тимчасово поставили інші – із закритого термінала. Аеропорт почав заробляти.
І заробляти серйозно. Ми орендували квадратний метр за ставкою, яка тоді була в ЦУМі – найдорожчому магазині в центрі Києва. Директор аеропорту постійно скаржився: нічого не залишається на розвиток – держава забирає 70% прибутку. Тоді ми погодилися платити додатковий відсоток від обігу.
Артур Ґранц і Клаус Хайнеманн, спііввласник і член наглядової ради компанії Gebr. Heinemann. Фото з особистого архіву Артура Ґранца
Ріс пасажиропотік – зростали продажі – росли відрахування на розвиток – зростала й інфраструктура. Наші юристи розробили надзвичайно ефективну модель, за якої вигравали всі.
До повномасштабного вторгнення ми заплатили аеропорту понад $100 млн. Лише магазинами Duty Free повернули державі вартість будівництва цілого термінала.
У чому наша сила? У нас стандартизований формат, як у Lidl чи McDonald’s. Ми знаємо весь асортимент – у якому магазині на якому місці стоїть пляшка. Якщо чогось не вистачає, підвеземо негайно.
Коли в 2019 році знову відкрили термінал F, ми знову запропонували найвищу ставку. Те саме – коли виграли тендер у львівському аеропорту перед самим вторгненням.
Гарний приклад – Жуляни (приватний термінал). Ми запропонували Василю Хмельницькому, як у Борисполі, комбіновану ставку – певна сума за квадратний метр плюс відсоток від обігу. Тобто прив’язали дохід до пасажиропотоку. Для власника це виявилося вигідніше, ніж фіксована ставка.
До нас у Хмельницького було два чи три оператори. Побачивши наші результати, він сказав:
– Усе, що було до вас, – це просто нісенітниця.
VBET
Коли мене називають таємним власником VBET, я знизую плечима. Я був би радий, але це не так. З Вігеном Бадаляном я дружу вже чверть століття. Разом із братом Ваге він створив у Єревані міжнародну IT-компанію, що працює з фінансовим сектором. Їм належить банк у Вірменії та бізнес мікрокредитування у Великій Британії. А ще вони збудували гемблінговий бізнес під брендом VBet, який має ліцензії на діяльність у США, Франції та Великій Британії.
VBet була спонсором лондонського «Арсенала». Спонсорує «Монако», збірну Аргентини, чемпіона Бразилії. Треба розуміти, яким критеріям потрібно відповідати, щоб стати спонсором таких команд.
Коли Зеленський перед виборами заявив, що виведе гральний бізнес із тіні, брати вирішили вийти на український ринок. До 2019 року вся «гральна» сфера в Україні була чорною. Хоча казино й букмекерство були заборонені, все чудово працювало в тіні.
Віген Бадалян і Артур Ґранц, 2025 рік. Фото з особистого архіву Артура Ґранца
Після легалізації Бадаляни придбали всі необхідні ліцензії. Одразу інвестували $25 млн. Ми по-дружньому домовились: коли бізнес запрацює стабільно, я зможу купити 25–30%. Я допомагав знайомствами, зв’язками. Першим директором української компанії став мій друг Георгій Гівішвілі. До того він працював у нас у Forbes, а ще раніше – у «Хортиці» та 15 років у Philip Morris. Гарний менеджер.
Перших три роки все йшло без сюрпризів, аж поки не почалась істерика навколо грального бізнесу з участю блогерів і «лідерів думок». Найсмішніше – ті самі люди до того з вдячністю приймали допомогу від гральних компаній: і позашляховики для військових, і дрони, і просто гроші. Потім надійшла команда – і вони почали грати в інший бік.
Дуже дивна ситуація. Галузь вивели з тіні, вона сплачує мільярди гривень податків. Усе це було «за кадром» до легалізації. А тепер хтось дуже хоче знову повернути ці потоки в тінь. Було б дуже нерозумно, якби держава це дозволила.
Майже в усіх країнах ЄС ця галузь легалізована. Усі зрозуміли: в епоху інтернету з нею не борешся заборонами. Люди все одно знайдуть, де і як грати, навіть без банків. Не можеш побороти – ліцензуй і контролюй.
А в нас виходить, що комусь невигідно, щоб галузь була прозорою й із чіткими правилами. Щоб прийшли глобальні гравці. Усі швидко забули, що коли в 2021 році в Києві відкрили казино при готелях, туристичний потік різко зріс. Подивіться на Батумі: там у казино повно ізраїльтян, турків, і місто заповнене туристами, яких раніше просто не було.
Як тільки Бадаляни вийшли на український ринок, вони запропонували гідні ринкові гроші за спонсорство футбольної збірної України. Підтримують відомих спортсменів. Чемпіон і віцечемпіон України з футболу цього року – «Динамо» та «Олександрія» – спонсоруються VBet. «Карпати», які посіли шосте місце, – теж.
Я думаю, метою атак на компанію було змусити Бадалянів плюнути й піти або прийняти інші правила гри. Але вони з тієї самої категорії, що й я – не бояться втрачати. Вони відійшли, продавши бізнес Роберту Погосяну.
Якщо правда переможе, цей бізнес буде й далі працювати – платити податки та підтримувати спорт.
Бізнес і влада
До того як потрапити до Верховної Ради, Андрій Холодов займався тютюновим бізнесом. Хто курить – звертав увагу на тютюнові кіоски в центрі Києва, де чомусь не приймали оплату карткою. Схоже, в якийсь момент він вирішив «перевести стрілки» на чесну компанію.
Для боротьби з контрафактом на тютюновому ринку Верховна Рада створила ТСК. Під цим соусом вони навіть хотіли заборонити duty free на кордоні.
Влітку 2023 року мене запросили на онлайн-засідання цієї ТСК.
– Ось нам показують таблиці, нібито через ваші магазини проходять сотні фур із контрабандою. Можете пояснити?
– Про який бренд йдеться? – запитую.
Називають бренд.
– Ми ніколи ним не торгували, запитайте у митників чи прикордонників, – відповідаю. – Якщо мета – закрити duty free на кордоні, то це відверте шкідництво. Ми даємо людям роботу в неблагополучному регіоні, платимо податки. Але давайте – хоч завтра все закриємо! Готовий посперечатися: контрабанда тільки зросте.
Зрештою, я їх переконав: контрафакт шукають не там. Нам зробили «подарунок»: магазини не закрили, але заборонили продавати більше двох пачок сигарет в одні руки. Кому стало гірше?
Один депутат написав: «Продаж сигарет у duty free зменшився. Ось як ми боремося з контрабандою: тепер вони не продають блоками, а тільки по дві пачки».
А ми просто дотримуємось закону. Сказали «не більше двох пачок» – більше й не продаємо.
Європейські посли знову б’ють на сполох: контрабанда не зменшилась, а зросла. Виходить, я мав рацію? Підпільні фабрики продовжують працювати й витісняють BAT, PMI, інших виробників, які платять акциз і всі податки.
Якщо захотіти – розібратись у ситуації можна за один день. Але хтось навмисно вів комісію хибним слідом, здіймав шум, замовляв статті в пресі. Немає важливішого заняття, ніж кошмарити легальний бізнес, аби тільки не чіпати справжніх контрабандистів.
Після початку повномасштабної війни Холодов, до речі, осів на Кіпрі. Із партії та з парламенту його вигнали.
Німецькі партнери постійно запитують:
– Артуре, як так – ми справно платимо всі податки, у нас білі зарплати, ми інвестуємо – робимо красиві магазини, закуповуємо ексклюзивне обладнання. Ми привели в Україну бренди, яких тут не було. Зробили в аеропорту флагманський магазин Victoria’s Secret.
Чому до нас постійно претензії? Скажи, у компаній, які працюють «в чорну», теж є проблеми? Я не знаю, що їм відповісти. Ми постійно в боротьбі. А тим часом проходять конференції про модернізацію України із закликами інвестувати.
Я ніколи не боявся втрачати. Вважаю, ця риса потрібна кожному бізнесмену. Забирають бізнес? Мені не страшно. Я знаю: усе відкотиться назад, настане мій час. Якби всі в Україні діяли за цим принципом, повірте, ми б давно забули про чиновницький рекет.
Забирають у тебе маленьке кафе? Але в тебе залишаються мозок і руки. Не на цій, так на іншій вулиці ти знову заробиш. Не в цій, так в іншій країні. Ти все повернеш.
Мені пощастило з німецькими партнерами – вони думають так само. Кажуть:
– Ми діятимемо за законом. Втратили? Повернемо через суд. Не тут – значить, у європейських судах. Якщо не виходить все вирішити офіційно — значить, не судилося.
Forbes
Восени 2024 року ми продовжили ліцензію на випуск Forbes в Україні ще на п’ять років. Ми починали під час пандемії. Про те, що компанія «УЯВи!» стала видавцем українського Forbes, було оголошено 30 березня 2020 року – у розпал паніки. Тоді компанія складалася з кількох людей. За лічені тижні ми зібрали редакцію, сформували менеджмент і 29 травня випустили перший номер. Думаю, це був рекорд за швидкістю запуску Forbes у світі.
Не всі, мабуть, пам’ятають, але ми одразу зробили версію українською мовою. Тоді це ще не було стандартом. Ми приємно здивувалися, коли дізналися, що дві третини підписників обрали саме україномовну версію.
Зліва направо: Артур Ґранц, Катя Солдак, Володимир Федорін, Борис Давиденко, Нью-Йорк, 2023. Фото з особистого архіву Володимира Федоріна
До появи Forbes українські підприємці були беззахисні перед хейтом, заказухою та шантажем. Ми хотіли, щоб голос українського бізнесу став чутним. Мені здається, нам це вдалося.
«Ви нас драйвите», – сказав нещодавно про Forbes один великий підприємець. Ми не тільки драйвимо – ми об’єднуємо, інформуємо, даємо ідеї та моральну підтримку.
Ми створили абсолютно прозору медіакомпанію. Усі зарплати виключно білі. На ринку, де це радше виняток, ніж правило, ми у невигідному становищі. Але ми мислимо на роки вперед. Редакція, яка отримує гроші в конвертах, не може залишатися незалежною.
У 2022–2024 роках компанія сплатила 112 млн грн податків. 133 млн грн зібрано на благодійність – на дрони для Сил оборони, протезування для поранених, евакуаційні машини на фронт і багато іншого. Не найслабший внесок у перемогу для команди з 90 осіб.
Україна відвоює своє гідне майбутнє. Forbes стане платформою для відновлення – і для ривка вперед.
Усе тільки починається.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
