«Безліч проєктів, ініціатив, задумів мають у своєму підґрунті ім’я Ярослава Рущишина – іноді чітко й помітно, а іноді дрібним шрифтом, видиме лише своїм», – каже владика Борис Ґудзяк. На прохання Forbes він написав присвяту памʼяті Ярослава Рущишина, бізнесмена, політика, культурного діяча, Громадянина
Купуйте річну передплату на шість журналів Forbes Ukraine за ціною чотирьох номерів. Якщо ви цінуєте якість, глибину та силу реального досвіду, ця передплата саме для вас.
Життя політика, підприємця, громадського діяча зазвичай оцінюють крізь призму успіху. Заснував, організував, очолив, підтримав, побудував. Яка його цінність, або, як сказали б американці, net worth?
За цим мірилом життя Ярослава Рущишина, яке раптово обірвалося 24 липня 2025 року, поза сумнівом, можна назвати успішним. Не кожен український політик може похвалитися тим, що у новітніх українських революціях був на правильному боці історії. А Ярослав – був. На площі Жовтневої революції в Києві під час Революції на граніті 1990 року, з помаранчевим прапорцем та сином Гнатом на плечах як один з активних учасників Майдану у 2004‐му, і не лише мерзнучи, а й організовуючи протести та жертвуючи особисті кошти під час Революції гідності у 2013-2014‐му.
Створена ним з нуля мережа швейних фабрик «Троттола» дала роботу кільком тисячам людей і однією з перших заявила на глобальному ринку: «Зроблене в Україні – якісне». Ярослав одним із перших задумався про соціальну відповідальність бізнесу і почав діяти згідно з її засадами. Сьогодні в одне та інше вірять, а в 1990‐х?
З ранніх років Ярослав підтримував українську культуру. На початку 1990‐х організовував культові фестивалі музики «Вивих» та долучався до зустрічі «Українська молодь – Христові». Хто брав у них участь, знає, наскільки широкий діапазон між цими подіями. Ярослав став співзасновником мистецького об’єднання «Дзиґа» та «Львівської газети», співтворцем Комітету підприємців Львівщини та Львівської бізнес‐школи УКУ, профінансував дослідження цінностей львів’ян.
У 2019 році Рущишина обрали депутатом до Верховної Ради за мажоритарним округом (належав до фракції «Голос»). Його останнім чином як депутата була підтримка антикорупційного розвитку України. У моїй памʼяті закарбувалася його остання публічна фотографія, коли він мирно, із виразним сумом, але рішуче блокує трибуну, щоб не допустити ганебного голосування закону No12414.
З ранніх років Ярослав підтримував українську культуру. На початку 1990‐х організовував культові фестивалі музики «Вивих» та долучався до зустрічі «Українська молодь – Христові». Фото Facebook Ярослава Рущишина
Безліч проєктів, ініціатив, задумів мають у своєму підґрунті ім’я Ярослава Рущишина – іноді чітко й помітно, а іноді дрібним шрифтом, видиме лише своїм.
Ми здалека зналися з буремних 1990‐х. Коли я переїхав в Україну, на моєму горизонті були передовсім ісповідники віри церковного підпілля і політичні дисиденти, які за радянських часів не корилися перед тоталітаризмом і дорогою ціною відстоювали Божу й людську правду. Професійно мене цікавили науковці в системі академії наук і університетах, але також ті, хто не вписувався в офіційні академічні ієрархії.
Проте мене, молодого американського експата, особливо захоплювало нове покоління українців, яке прагнуло творити, жити, будувати і енергією, творчістю та принциповістю розвалювало тюрму народів. Це Товариство Лева, студентські братства вишів, організації «Пласт», «Українська молодь – Христові», Театр Леся Курбаса і безліч угруповань, які спільно творили яскравий феєрверк десятиліттями придушеної, але тепер пульсуючої життям, вибухової ейфорії свободи.
У контексті цих ініціатив я мав нагоду пізнавати Ярослава і середовище, яке він формував. Із часом його запал і творчість вилилися у підприємництво і відповідальність за розвиток міста Львова, а мужність і далекоглядність вимальовувалися щораз чіткіше.
В останні роки кучмізму Медведчуки – київський Віктор і львівський Сергій – придушували спротив опозиційних політиків і бізнесу, намагаючись підібгати під себе вільну та критичну громадську думку і пресу, зокрема і «Львівську газету» Рущишина. Під час якогось міського зібрання я підійшов до Ярослава, аби висловити йому щиру пошану і моральну підтримку.
Варто зауважити, ситуація була настільки небезпечною, що юридичні фірми відмовлялися братися за захист вільних, мислячих і візійних бізнесменів, які насмілилися виступити проти системи. Ярослав чемно подякував і одразу відвернув від себе увагу, сказавши щось на кшталт: «Ми скоро з цього вирвемося і прийдемо підтримати вас, бо у вашого новоствореного університету (а нам було лише два роки) добрий бренд, якість освіти, свобода від корупції, патріотизм».
Тобто вже тоді він розумів, що таке соціальна відповідальність бізнесу. Ярослав дотримав слова і 2008 року ініціював створення Львівської бізнес‐школи УКУ. Відтоді наше спілкування стало регулярним та глибшим. Свою ж партнерську 15‐відсоткову частку в бізнес‐школі з нагоди її десятиліття він подарував університетові.
1990‐ті були багатими на бурхливі ініціативи та проєкти, далеко не всі вони тривали довго. Комусь життя підрізало крила, і люди, що мріяли, творили, часом втрачали іскру і натхнення. Ярославові ж ідеї тривали, розвивалися і з часом ставали фундаментом для наступних.
Я не ставлю собі за мету перелічити всі здобутки та успіхи Ярослава. Навпаки, мушу зізнатися: у мене алергія на слово «успіх». У багатьох контекстах воно звучить пласко, порожньо, безсенсовно, а особливо щодо постаті Ярослава Рущишина. Йому потрібні інші мірки.
Візьмімо за мірило любов
Ярослав любив. Віддано, щиро, по вінця. Людей і мудрість. Для багатьох із нас він був уособленням справжнього філософа, не книжкового, хоча із захопленням багато читав, а життєвого – того, хто любить мудрість і її втілює. Він постійно вчився, незмінно перебував у пошуку. У різних сферах Ярослав шукав мудрість і скромно нею ділився. Він збагачувався знаннями й компетенціями, але також любов’ю.
Останніми роками Ярослав осягав практичну мудрість і здобував пошану від людей. Його визнавали особистістю, яка об’єднувала та згуртовувала. Ярослав був сенатором Українського католицького університету (тобто членом наглядової ради), коли я служив ректором. Мені було приємно й цікаво просто бути із ним на засіданнях. Він уважно слухав, сміливо пропонував і – часом вперто – відстоював. Бо любив.
Або ж виміряймо його життя через стосунки
Моя стрічка у Facebook – від ночі 24 липня до кількох днів після похорону – перетворилася на збірку історій про Ярослава. Те, що ми знали, стало ще видимішим: концентричні кола, які він творив, були більшими, ніж багато хто уявляв. Сотні людей свідчили – про нього і про те, що вони пережили з ним або поруч із ним.
Ярослав був твердим у принципах і вимогливим до себе та інших. Але водночас у ньому жила якась особлива людяність – мабуть, найвиразніше вона проявлялася в його творчій співпраці з дітьми: поїздки, співи, вертепи. Але дітьми вона не обмежувалася. Саме до цієї принципової м’якості, тепла і радості ми й горнулися.
Якщо придивитися до акцентів, які визрівали впродовж останніх років його життя, бачимо, що в осерді були взаємини, спілкування, конструктивна праця для спільного добра. Її центр – Богом дана людська гідність і солідарність. Ярослав включав нас у своє життя й проєкти і сам включався у наше життя та почини. Це взаємовключення і робило наші відносини особливими.
Ярослав не залишив підручника, але залишив нас і наші взаємини одне з одним. Саме від їхньої якості залежатиме наш «успіх», чи то радше наші життєдайність і плідність Фото Shutterstock
Відносини – це те, чим є триєдиний Бог. Будуючи їх, Ярослав був Божим.
У моєму житті «пізнавати Рущишина» – це 35‐літня траєкторія. А таких траєкторій і векторів його впливу і підтримки безліч: ровесники, молодші колеги, зовсім молоді студенти і навіть діти. У цьому особливість його уваги до іншого, до загального, до спільнотного, яке через спілкування стає наскрізь особистим, щирим, лаконічним, таким, що провокує до думки і дії, обов’язково спільної. Методи досягнення мають бути розумними, ефективними і справедливими, а ціль – це людська гідність і загальне добро.
А чи підійде для мірки слово «свідчення»?
У 2009 році Ярослав став головним меценатом дерев’яного храму новомучеників Української греко‐католицької церкви, серед яких – випускники та викладачі довоєнної Львівської богословської академії. Сам Славко тоді з гумором казав: «Це замість того, щоб собі купити нову машину». З цього малого храму почалося будівництво університетського містечка УКУ, яке зараз розрослося і є для багатьох символом поступу в освіті.
Все ж почалося з малого, старт якому допоміг дати Ярослав. Грецькою мовою слово «мученик» – μάρτυς – означає «свідок». Ярослав був свідком. Він не кричав на майданах «Господи, Господи!», але своєю тихою працею, передусім над собою, нас усіх піднімав, стимулював, надихав, цілісно дбав. Своїм життям він дедалі більше свідчив: ми маємо покликання, ми маємо дар спілкування, ми створені для взаємин.
У неділю, після служби Божої у храмі Святої Софії, який було збудовано у тому ж містечку УКУ, а спонсорований ним дерев’яний храм служить для військових в одному з навчальних центрів, з родиною і товариством друзів Ярослав сідав на каву в університетському кафе. Тут обговорювали враження від мистецьких виставок і вистав. Ярослав зазвичай пропонував відвідати найновіший вернісаж чи планував чергову краєзнавчу поїздку: до Унівського монастиря на вечірнє богослужіння або до забутого села чи містечка.
Перспективи, можливості, відповідальність за інших, пропозиції радісних і повчальних досвідів – таким було життя Ярослава Рущишина. Він переживав за інших: близько і загально, особисто і національно. У цьому Славко був життєдайним і многогранно плідним.
Якщо задуматися над типологією громадянина, підприємця, політика, культурного діяча, яку пропонував у своїх писаннях митрополит Андрей Шептицький, годі знайти когось в Україні, хто більше до неї доростав, аніж Ярослав Рущишин. Поставу, методологію, досягнення Ярослава варто вивчати і з них брати натхнення і приклад. УКУ, яким він дорожив і всебічно розвивав та підтримав, візьме це собі за завдання.
Ярослав учив нас учитися, жити по вінця, підставляти плече, засукувати рукави, служити, не ставлячи на перше місце своє «я», з піснею, працею, з вірою в життя, яке дає Бог, та перемогу Божої правди на нашій землі.
Наступні тижні, місяці, роки покажуть, наскільки добре ми засвоїли його уроки. Особливо важливими вони є для читачів Forbes Ukraine, велика частина яких, мабуть, його не знали особисто або й ніколи про нього не чули. Підозрюю, що багато доведеться повторювати або й учити заново.
Одним із перших плодів стала гідність постави і слова, що її засвідчив на похороні його син Гнат, який у прощальному слові дав «домашнє завдання» від батька. Ярослав не залишив підручника, але залишив нас і наші взаємини одне з одним. Саме від їхньої якості залежатиме наш «успіх», чи то радше наші життєдайність і плідність.
Матеріал опубліковано у журналі Forbes Ukraine №4 [37] за серпень – вересень 2025 року.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
