Український футболіст та колишній головний тренер збірної України з футболу Андрій Шевченко написав автобіографічну книгу. Нею спортсмен хотів подякувати тим, хто вплинув на його життя. Спершу Шевченко видав книжку «Forza gentile. La mia vita, il mio calcio» в Італії у співавторстві з журналістом Алессандро Альчато. Українською «Шляхетна сила. Моє життя, мій футбол» вийшла цієї осені у видавництві «Фоліо».
⚡️Даруємо 700 грн знижки на річну підписку на сайт Forbes. Діє з промокодом 700 до 28.04 Оформлюйте зараз за цим посиланням
«У мене в житті було чотири футбольні любові: «Динамо», «Мілан», «Челсі» і збірна України… На своєму шляху я познайомився з незвичайними людьми, без яких я б не став тим, ким я є сьогодні», – написав Шевченко в анотації. Окрім цього, спортсмен детально описав свої перемоги та поразки. Як продовжував тренуватися після операцій. Про що говорив із батьками. За яких обставин вдавалося забивати голи.
Частина спогадів Шевченка присвячена колишньому тренеру «Динамо» Валерію Лобановському. Саме він, на думку спортсмена, змінив його професійне життя. Forbes публікує уривок із книги про стосунки футболіста та вимогливого тренера.
– Останні місяці 1996-го стали для мене важкими внаслідок нещастя, що спіткало мене сьомого серпня у Відні. За п’ять годин до першого матчу у кваліфікації до Ліги Чемпіонів проти «Рапіда» я зазнав травми в готелі. Підводячись з ліжка, послизнувся на пульті від телевізора, який випадково залишився на долівці. Дурний неприємний інцидент, який мав важкі наслідки: розрив меніска. Я не міг підвестися, коліно напухло, я ледве добувся до стадіону Ернста Гаппеля, щоб подивитися матч, у якому австрійці перемогли 2:0 завдяки голам Штумпфа та Гуджі. Увечері, щойно ми повернулись у Київ, просто з летовища мене повезли в лікарню, де прооперували. Уперше в кар’єрі. У листопаді Сабо (якого тим часом призначили селекціонером збірної, чекаючи, поки «Динамо» офіційно оголосить, що замість нього тренуватиме Лобановський), викликав мене на виїзну гру в Порту, 9-го числа, щоб зіграти проти Португалії у кваліфікації до Чемпіонату Світу. Летіли ми чотири години, коли злітали, я був практично здоровий, а по приземленні моє коліно знов сповнилося рідиною. Чергове розчарування впродовж складного року. Я повернувся до Києва.
– Як почуваєшся, Андрію?
– Вже видужую, Валерію Васильовичу…
До Лобановського слід було звертатися саме так, на ім’я та по батькові, ніби підкреслюючи батьківські стосунки. Щоб виявити повагу. Кабінет у нього був умебльований просто й брутально. Відбивав його особистість. З умеблювання було лише кілька трофеїв, розставлених кімнатою, дошка, списана тактичними схемами, та стіл, завалений купою паперів. Щойно ми зустрілися, він майже враз сів, і я зробив так само, сівши навпроти нього.
– Андрію, я бачив тебе у грі. У тебе добрі якості та гарний потенціал для зростання, але маєш поводитися на полі більш організовано. Маєш бути морально та фізично готовим стати складовою мого «Динамо». Віддавай усі сили футболу та прагненню вдосконалюватися, але май на думці й решту команди, а не лише себе. Я вірю в тебе й вимагатиму від тебе дисциплінованості.
І мені спав на гадку Шпаков, який був першим тренером, який вимагав від мене дисциплінованості.
– Дякую, Валерію Васильовичу.
Він був небалакучим, проте вмів обирати слушний момент. У розмові зі мною він заговорив навпростець й по суті, зарядивши мене перше, ніж його тренування стали висмоктувати з мене всі сили до краплі. То були вбивчі тренування. Наш перший збір мав відбутись у Німеччині, тож, очікуючи вильоту, ми впродовж десяти днів перебували в Києві, щоб виконати перший етап підготовки, що виливався у тренування двічі на день. Зранку ми, зібравшись на клубній базі «Динамо», розподілялися на дві групи: перша бігала та виконувала атлетичні вправи на вулиці за десятиградусного морозу, а друга в приміщенні виконувала вправи з аеробіки. Ми очманіли. Ми ж гравці футбольної команди, а маємо виконувати аеробні вправи? Вправи тривали сорок хвилин без перерви, але з гучно ввімкнутою музикою. А потім групи мінялися завданнями. А по обіді, коли ми вже добряче втомилися, вигулькував м’яч. Інтенсивність тренування зростала, ми й духу звести не встигали. Часто нам проводили атлетичні тести: ми мали пробігти 4 рази по 400 метрів і 5 разів по 300. Біжимо, і знов біжимо, а потім знов побігли, з нетривкими перервами та невеликими змінами. У Німеччині навантаження зросло, а кількість щоденних тренувань зросла до трьох, й так майже місяць.
Програма військового вишколу.
О 6:45 дзеленчав будильник.
O сьомій ми йшли бігати протягом 45 хвилин або простували в спортзал, де тренер зі спортивної підготовки вже підготував для нас різні робочі місця. Все відбувалося так: спочатку тридцять секунд ти мав попрацювати на одному тренажері, потім, пів хвилини відпочивши, переходив на інший. Хресна Путь, на якій Хрест несли ми. Збиральний конвеєр, кінцевим пунктом якого було «Динамо» (Київ).
О 10-й подавали сніданок.
О 10:30 Лобановський вже чекав нас на полі для першого футбольного тренування, після якого ми йшли митися та відпочивати.
О 16:00 знов дзеленчав будильник, і ми йшли тренувати вправи з м’ячем аж до 18:00. По тому – душ, вечеря, а після масажу ми знов розходилися по номерах. Ми падали в ліжка вичавлені, окрім Реброва, який розпочинав вовтузитися зі своїми численними радіоприймачами.
Тренер у нас був дуже суворим, він запровадив шалені тренувальні навантаження, не терпів щонайменшого спаду напруженості тренування чи уваги. Поруч із ним завжди був цілий гурт помічників, які стежили за нами, пильнуючи кожну деталь. Він вимагав від нас по максимуму, чим більше, на його думку, ми стомлювалися, то більше він змушував нас працювати. Був переконаний, що дриблінг є основоположною складовою гри, тому влаштовував нам безперервні змагання один проти одного. Гравець мусив зберігати контроль над м’ячем, проходячи суперника, який, своєю чергою, намагався цей м’яч у нього відібрати.
Він здійснив революцію, адже саме він був першим тренером, який застосував комп’ютер, розробляючи разом з Анатолієм Зеленцовим програму, здатну проаналізувати матчі, обраховуючи те, як рухається кожен футболіст. Він наказував нам виконувати безліч усіляких речей: бігати з м’ячем, бігати без м’яча, стрибати, втілювати його хитромудрі вигадки. Не варто забувати й про ще один його винахід – «смертельний підйом»: ривок під ухилом 16 %, на якому слід бозна-скільки разів повторювати вправу. На фініші блювали майже всі. Я – ніколи, ні до, ні після. Хто не блював, виходив на гру в основі, а як блювали всі, то виходили в основі ті, хто блював менше. Я й на думці ніколи не мав здатися, мене лише заохочували ці важкі моменти. Гарувати мені подобалося. Я цього потребував.
Лобановський був непохитним, читав філософську літературу, повторюючи, що без тренувань у нас не буде світлого майбутнього. Хто з ним не знався, навіть не усвідомлює, що втратив. То був геній. Чаклун. Бунтар, що перебував у безугавному пошуку досконалості. Руйнівник минулого, винахідник машини часу. Я бачив, як визнані футболісти плакали перед ним, благаючи раніше завершити тренування. А він завжди відповідав на те відмовою. У моїй особистій хронології він втілював початок відліку, адже є роки до Лобановського і роки після Лобановського. Він став моєю відправною точкою, моїм особистим компасом, моєю релігією. Психологом, який зробив мою голову непроникною для непотребу, позбавив мене від згубної звички палити, ґрунтом, який дав мені пустити коріння, сприяючи тому, що я виростав у більш надійного та стабільного гравця. Слідом за зборами в Німеччині відбулися збори в Ізраїлі, але їхня інтенсивність не послабшала.
Ми під його проводом у перший же сезон виграли чемпіонат, за чотири тури до фінішу та з гандикапом в одинадцять очок над донецьким «Шахтарем». Наприкінці чемпіонату мене став турбувати невеличкий біль у коліні, іншому, не тому, що було прооперовано 1996-го, тож знадобилася ще одна невеличка операція, щоб почистити колінний суглоб. Між кінцем одного сезону й початком наступного часу минуло обмаль, тож мої товариші по команді поїхали на ще один збір у Ялту в Криму, яка була цілком українським містом до вторгнення Росії у 2014 році. Я залишився в Києві на реабілітацію. А коли всі повернулися на базу, мені вже покращало, й Лобановський покликав мене до себе в кабінет. «Андрію, від сьогодні матимеш особистого лікаря та тренера зі спортивної підготовки у своєму розпорядженні. Ось програма дій, якщо хочеш повернутися до загальної групи, пильно її дотримуй».
Я прочитав програму. Вона була майже така сама, яку отримали гравці, що літали до Ялти, з єдиною відмінністю: у них на те, щоб виконати її, було на три дні більше. А мені наш тренер дав тиждень, застерігши: «Не відступай від жодного пункту, лише тоді заграєш». А коли збіг наданий мені час, мені влаштували тест, який мав оцінити чи я готовий. Я мав пробігти п’ять разів по 300 метрів на стадіоні, маючи між забігами по три хвилини, вклавшись у визначені часові проміжки, які були вкрай короткими. І я пробіг, коліно витримало, проте останні 300 метрів скидалися мені на зелену милю, останній відтинок, який пішки долає засуджений до смертної кари ув’язнений перед стратою. Жахливі 300 метрів. Нескінченні, мені видавалося, що в мене все палає. Від вогню та від втоми. На тій біговій доріжці мої думки літали, а ось ноги пасли задніх. Я біг далі завдяки інерції та силі волі, мене гнала вперед радше мотивація, а не пальне, що вичерпувалося. Я віддав забігові все, що можна й не можна. Чергову науку я засвоїв дуже добре: коли тобі здається, що наближається кінець, насправді це знову початок.
Полковник чекав на мене на фініші: «Андрію, завтра знову тренуватимешся разом з усіма»
– Дякую, Валерію Васильовичу.
Останнє повітря з легень я витратив на те, щоб промовити його ім’я. Бо воно завжди було того варте. Незважаючи ні на що.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
