Одного разу чотирьохрічна донька журналіста Тома Вандербільта запропонувала батькові зіграти в шахи. Він погодився, хоча й мав суттєву проблему: грати в шахи не вмів. Так Вандербільт з донькою стали учасниками власного експерименту. Вони одночасно вчилися грати в шахи, у яких були абсолютними новачками
Amazon інвестує мільярди доларів у ШІ, роботів та машинне навчання. Якими принципами й правилами керується компанія?
Дізнайтеся вже 22 листопада на Forbes Tech 2024. Купуйте квиток за посиланням!
«Ми опинилися в напрочуд рівних умовах, принаймні теоретично. Чи прогресуватиме хтось із нас швидше? Чи однаково ми навчатимемося? Які в кожного з нас сильні та слабкі сторони? Хто, зрештою, виборе перевагу?» – згадує Вандербільт у передмові до книжки «Початківці». В цьому виданні він описує власний досвід в опановуванні принципу неперервного навчання. З нуля Вандербільт учився не тільки грати в шахи, але й співати, жонглювати та займатись серфінгом.
На шляху початківця Вандербільт занурюється у саму природу процесу навчання. Наприклад, він досліджує, як опановують нові навички немовлята, та переконує, що дорослим варто взяти з них приклад. Forbes публікує уривок із книги «Початківці. Чому вчитися нового ніколи не пізно», яка вийшла в українському перекладі у видавництві «Лабораторія».
Навчитися вчитися. Немовлята навчать нас бути хорошими початківцями
Створені для гармидеру. Немовля – це система автоматичного навчання
Готуючись пірнути у світ початківців, я подумав, що найперше слід познайомитися з абсолютними початківцями – немовлятами. Вони з вереском приходять у світ яскравого світла, шквалу звуків і запахів, несподіваного й незрозумілого буксиру гравітації. Їх наділено найскромнішими можливостями для бодай якоїсь дії. Якщо їм вдається, подумав я, то й мені також вдасться. Якось навесні я вирушив до одного з найкращих у нашій країні закладів, де вивчають поведінку немовлят, – до Лабораторії дії немовлят, розташованої на четвертому поверсі Центру нейронауки Нью-Йоркського університету. На щастя, я запросто міг доїхати туди на метро.
Там я спостерігав за тим, як товариська 15-місячна дівчинка на ім’я Лілі грайливо пристосовується до того факту, що її вага щойно збільшилася на 15 відсотків. Скрививши від подиву ангельське личко, вона вперто тупцювала килимком, обладнаним вимірювальною апаратурою й чутливим до натискання, до своєї усміхненої матері, яка її улещувала жменею хрустких кілець. Так би мовити, маленький крок для науки, але величезний стрибок для голодного немовляти.
Лілі була вбрана в комбінезон, із якого прибрали основну частину набивки, а замість неї встановили обважнювачі. Можна було б подумати, що вона бере участь у якомусь тренувальному таборі для немовлят, але ні. Дженніфер Рачвані, наукова співробітниця цієї лабораторії, пояснила мені, що мета цього дослідження – зрозуміти, як немовлята реагують на додаткові «затрати» на ходьбу. Як додаткова вага позначається на немовлячій ході? Чи впливає вона на їхню готовність крокувати до іграшки чи матері?
Налаштування в цього комбінезона бездоганно точні: конкретні зміни їхніх параметрів зумовлюють зміни в поведінці дитини. Якщо, наприклад, розташувати всі обважнювачі навколо щиколотки, а не рівномірно розподілити комбінезоном, немовлята просто сідають.
У Лабораторії дії, закладі з промовистою назвою, схожому на затишно розташований в академічному світі дитсадок, – стіни з м’якою оббивкою, плямостійке килимове покриття, трохи іграшок, – немовлята злазять із крутих гірок, непевними кроками підходять до крутих бордюрів, хитко переступають через тріщини на пересувних доріжках і безупинно бавляться. Вони займаються цим під пильним оком дослідників, які сидять в іншій кімнаті, схилившись над блокнотом і порцією салату, й уважно стежать за відео на екранах.
Такий немовлячий паркур – не бійтеся, це не боляче – потрібен для того, аби зрозуміти, як немовлята здобувають цей вкрай важливий для життя набір навичок: здатність рухатися. Коли вони вчаться повзати чи ходити? Як вони це роблять і як розпоряджаються новонабутими навичками?
Карен Адольф, директорка лабораторії, за чиїм м’яким голосом ховається гостре почуття гумору, за довгі роки спостережень багато дізналася про те, як пересуваються немовлята. У середньому дитина віком від 12 до 19 місяців за годину долає протяжність восьми футбольних полів і робить приблизно 24 000 кроків. Це більше, ніж для середнього дорослого в Америці. Приблизно 30% кожної години вони рухаються. Немовляче ходіння можна поділити на орієнтовно 160 окремих «підходів», причому деякі з них складаються з одного-двох кроків, не більше. Вони ходять зигзагами, повертаються назад, а часом, як зазначила Адольф, «ступають кілька кроків однією ногою». І хоча це тільки ускладнює процес, нерідко пішоходи-початківці носять предмети в руках – приблизно 38 разів на годину.
Певна річ, коли немовлята ще не вміють ходити, нерухомими їх також не можна назвати. Вони «волочать, тягнуть, піднімають і виштовхують себе», описує Адольф. Вони по-всілякому повзають. Приблизно п’ята частина немовлят «їздить на попі» – саме так, це офіційний термін. Довго панувала гіпотеза про те, що немовлята завжди крокують у напрямку чогось: привітного опікуна чи спокусливої іграшки. Часом так і є. Але дослідження Лабораторії дії показали, що здебільшого ходіння не націлене на очевидну точку призначення. Немовлята тупцюють на одному місці, зупиняються у випадковій точці, й таке враження, що вони часто наштовхуються на цікаві предмети чи напрямки руху волею випадку. Програми з відстеження рухів очима показали, що немовлята рідко дивляться на якусь ціль, коли починають іти.
Один експеримент засвідчив цікаве явище: порожня кімната настільки ж спонукає немовлят ходити, як і кімната з купою цікавих іграшок. Створюється таке враження, що рух і є для них винагородою.
За оцінкою Адольф, через 2,6 млн кроків, чи шість місяців, немовлята ходять уже дуже добре («дорослої» легкості вони не матимуть років до п’яти-семи). Упродовж цього часу вони перекидаються й падають, і то багато. У середньому немовлята падають 17 разів на годину. Пішоходи-новачки, яким важко відновлювати рівновагу мало не після кожного кроку, які хитаються, крокуючи ходою Франкенштейна, коли ширина кроку більша за довжину, можуть гепнутися до 30 разів на годину. Одному учасникові дослідження Адольф не пощастило: за одну годину він звалився з ніг майже 70 разів.
Здебільшого ці падіння корисні. Немовлята створені для того, щоб падати додолу. «У них слабкі м’язи; вони товсті, – сказала Адольф. – Немовлята пружні і м’які». У них, як у сучасних автомобілів, є зони деформації й повітряні подушки, які пом’якшують фізичні наслідки зіткнення. «Можу показати вам прекрасні відеозаписи немовлячих падінь, – захоплено сказала Карен, поки ми спілкувалися в неї в кабінеті. – Вони справді заворожують. Немовлята падають, як граційні листочки».
На думку Адольф, немовлята – це квінтесенція початківця. Абсолютно буденні речі, як-от сидіння, для них зовсім нові й складні. Щоб навчитися сидіти, їм доводиться багато тижнів тренуватися й постійно підлаштовуватися; навіть сидячи, немовлята трохи похитуються, наче надувні фігури на параді в День подяки, відточуючи відчуття рівноваги.
На щастя, вони живуть в ідеальних для навчання умовах. «У них є все необхідне, – сказала Адольф. – Вони мають величезну мотивацію навчатися, щоб брати повноцінну участь у житті. Майже ніщо не здатне відбити в них бажання». На відміну від дорослих, їх не ганять за помилки – можна сказати, що за похибки батьки тільки більше обдаровують їх увагою, і вони рідко травмуються.
Змога погано виконувати якусь дію в поєднанні зі спокійною реакцією на це оточення – невіддільна передумова вдосконалення. Немовля – це механізм для навчання, безжально допитливий і створений із розрахунком на помилки. День у день немовлята роблять по 14 000 кроків із таким відсотком невдач, який став би глибоким розчаруванням – щоб не сказати катастрофою – для дорослих початківців, котрі намагаються опанувати якусь навичку.
«Ми не пружні, не маємо зниженого м’язового тонусу й не товсті, – сказала Адольф. – Тепер у нас крихкі кістки, а падіння може нам набагато дорожче коштувати».
І все-таки ми падаємо. За даними Управління з охорони праці США, падіння на робочому місці обходяться орієнтовно в $70 млрд тільки в Сполучених Штатах. Один зі способів їх уникнути – убезпечити робоче середовище. Та чи можна навчити людей не падати?
З прикладу немовлят ми знаємо: для того щоб навчитися не падати, потрібно падати. Як це робити безпечно? У симуляторах ковзання, якими користуються компанії на зразок ups, практиканти стоять на поверхні з непередбачуваними «струсами» й намагаються втриматися у вертикальному положенні за допомогою страхувального пояса. Працівники не слухають лекції про падіння на робочому місці, а навчаються «кінетично», тобто тренуються уникати падінь через фізичні навантаження. Здобутком цієї технології є зменшення кількості падінь у тих організаціях, де її застосували.
У старшому віці, коли падати дуже небезпечно, може з’явитися й інша проблема: ми намагалися прожити життя так, щоб падати якомога менше. Тож нам бракує практики. Ми – новачки, ще й у найбільш ризикований момент. Цим можна пояснити злет популярності паркуру для дорослих та інших занять із «відпрацювання падінь» для людей літнього віку, де навчають не лише уникати падінь, а й падати оптимально. Можна сказати, що ми знову стали початківцями, повернулися в дитинство й шукаємо відваги. Якби діти не мали змоги стільки падати, чи навчилися б вони взагалі ходити? Чи нам стало б снаги вперто не облишати спроб опанувати те, що здається таким недосяжним?
Немовлячими кроками: ходити означає навчатися
Висока частотність невдач, із якими стикаються пішоходи-новачки, ставить перед нами цікаве запитання. Адольф пише: «Чому вправні повзуни відмовляються від нібито стабільної чотириногої постави, на опанування якої пішов не один місяць, заради ненадійної вертикальної постави, де падіння неминучі?».
На загальне питання про те, чому діти відмовляються від добре відпрацьованих навичок і незграбно хапаються за нові, немає достеменної відповіді. Можливо, вони просто хочуть робити те, що роблять великі люди поряд із ними.
Та навіть невміла ходьба дає негайні переваги. Нам, дорослим початківцям, не завадило б ураховувати це під час роздумів про те, чи варто вийти із затишного анклаву вправності на всіяну невдачами територію здобуття навичок.
«У перший тиждень немовлята ходять страшенно недоладно, – сказала Адольф, – і при цьому рухаються швидше, ніж упродовж двадцяти одного тижня повзання». Тепер вони долають утричі більшу відстань, ніж раніше. «Зненацька дитина зникає з поля зору, – сказала вона, – біжить на кухню і щось скидає на підлогу».
Діти, які тільки вчаться ходити, часто падають, але насправді в період повзання вони падають анітрохи не менше (у перерахунку на обсяг активності).То чому б тоді не ходити? Ця нова навичка дає безліч переваг. Вона вивільняє руки. Вона дає змогу більше бачити (немовлята, які пересуваються поповзом, дивляться здебільшого на землю). Вона надає «соціальної суб’єктності». Вона дає критерій контролю над середовищем. Навіть батьки по-різному звертаються до немовлят, які ходять, і до немовлят, які повзають; мабуть, немає нічого дивного в тому, що вони частіше кажуть слово «ні».
Для немовлят рух не є чимось таким, чого потрібно навчитися. Він, власне, і є навчальною діяльністю. Приміром, діти, яких носять, не так активно пізнають своє середовище, як діти, котрі самі штовхають себе вперед. За формулюванням Адольф, «перцептивна інформація не дістається задарма. Вона вимагає певних дій».
Адольф каже, що навичка ходіння залежить радше від досвіду, ніж від віку: що більший пробіг, то краща хода. Находжена 11-місячна дитина матиме перевагу над знеохоченою 16-місячною. Знакові етапи розвитку дитини не такі чіткі, як ми, можливо, собі уявляємо. Деякі немовлята починають ходити значно раніше чи пізніше; деякі взагалі не повзають; деякі починають ходити, а через кілька днів повертаються до повзання.
Та й моя донька, страшенно переполохавши нас із дружиною (читайте натяк на панічне гугління), пішла тільки після того, як прожила на цій планеті 17 місяців. Можливо, їй здалося, що для нашої затишної квартирки у Брукліні повзання цілком достатньо. І ми, тривожні батьки, були готові змиритися з її неготовністю ходити.
Раніше вважали, що ходіння – це черговий «знаковий етап», стадія «нервово-м’язової адаптації», яка просто стається, немов під дією чарів. Але немовлята вчаться ходити. Те, що ми їх цього не навчаємо, не означає, що вони не навчаються. Адольф сказала, що в дитячому садочку немовлята зазвичай починають ходити раніше («якщо ти не візьмеш ту іграшку, хтось її вхопить першим»). У деяких культурах до ходіння активно заохочують і роблять на ньому важливий акцент (як-от у західній культурі деякі батьки «бомбардують» дитину Моцартом чи словами на картках), тож у результаті немовлята починають ходити ще до року.
Зрештою, у них є стимул. Немовлята постійно рухають ногами навіть в утробі матері. Якщо тримати немовля так, щоб його ніжки ледве торкалися поверхні, воно починає дуже кумедно крокувати. Зазвичай рефлекс автоматичної ходьби новонароджених зникає приблизно на восьмому тижні. Немовлята швидко «відучуються» від такого протоходіння, оскільки, відповідно до панівної теорії, після наступного стрибка розвитку їхні ноги стають такими важкими, що вони не бачать сенсу напружуватися.
На початку 1970-х психологові Філіпу Зелазо стало цікаво, чи можна зберегти ці рухи, і почав щодня відпрацьовувати немовлячі кроки зі своїм сином, якому на той момент було кілька місяців.
Зелазо повідомив, що в результаті постійного руху його син пішов у сім із половиною місяців, значно раніше за норму. Його син також почав працювати в царині психології розвитку; Адольф жартує: «Коли я бачу його на конференціях, щоразу придивляюся до його ходи». Чи він був високообдарованою дитиною, чи не був, але особливого піжонства в його ході не видно.
В інших культурах – наприклад, у корінній общині збирачів аче з Парагваю, яка часто пересувається густими небезпечними лісами, – дітей практично весь час носять на руках. Зазвичай ходити вони починають тільки у 23–25 місяців.
Чи шкодить їм така затримка ходіння? «У довгостроковій перспективі – ні, – сказала Адольф. – Індіанці аче вже у вісім років уміють користуватися мачете й вилазити на пальму».
За висновками більшості наукових досліджень, ті діти, які раніше приходять до знакових етапів розвитку моторних навичок, анітрохи не краще володіють цими навичками згодом. Моя донька, яка пізно почала ходити, виросла в дуже спортивну дівчинку передпідліткового віку. І це урок для початківців будь-якого віку: можливо, кожен починає опановувати ту чи ту навичку в своєму темпі, але згодом – за умови однакового обсягу практики – ми наздоганяємо одне одного.
***
Немовлята не просто засвоюють якусь конкретну навичку – вони «вчаться вчитися». Цей вислів належить Гаррі Гарлоу, видатному фахівцеві з психології розвитку. Під час дослідів над мавпами Гарлоу дійшов висновку: що більше їм давати тестів («наборів навчальних вправ»), то краще вони їх виконують. Вони навчалися швидше опрацьовувати нову інформацію.
У Лабораторії дії влаштували низку експериментів, під час яких немовлят також ставили в різні незнайомі ситуації: наприклад, їм давали можливість спуститися з крутої гірки. Науковці побачили дуже цікаву закономірність. Дивлячись на жаский 36-градусний схил, немовлята, які гарно повзають, уникали його чи принаймні виявляли обережність, поволі шукаючи котрийсь із низки способів звідти злізти. Водночас малюки, які нещодавно почали ходити, безтурботно котилися з гірки чи робили крок в урвище – зазвичай, у рятівні обійми кваліфікованого науковця. «Річ не в тім, що діти не враховують небезпеки, – сказала Адольф. – Вони про неї просто не знають».
Та чи не мало би повзання дати немовлятам уявлення про складність спуску і його потенційний ризик? А як же вся ця історія з «навчитися вчитися»? На перший погляд, це спантеличує навіть Адольф. «Невже їм просто бракує когнітивного розвитку, щоб встановити взаємозв’язок? Невже вони так хочуть навчитися, що натирають ту гірку до блиску?».
На думку Адольф, немовлята навчаються вчитися в межах «простору одного завдання». Повзання – це одне завдання. Ходіння – геть інше. Спосіб отримання інформації інший (наприклад, зір зненацька починає відігравати для немовлят дуже важливу роль). Починають працювати інші м’язи, інші рухи, інші критерії рівноваги. Доказів на користь «перенесення» навичок повзання на ходіння немає.
Те, що спрацьовувало для немовляти, яке повзало, вже не спрацює для немовляти, яке ходить. «Ми вчимося рухати, – сказала Адольф, – тим тілом, яке маємо». Тож їм знову доводиться навчатися з нуля – вони вкотре стають початківцями, причому, як зазначила Адольф, «на другий чи третій раз цей процес не просувається швидше».
Та чи не було б корисно зберегти знання, які коштували їм таких зусиль? Вона похитала головою. Немовлята, сказала вона, не хочуть запам’ятовувати «фіксовані асоціації» та й не повинні. «Навіщо мені запам’ятовувати, що 15-сантиметрова яма – це небезпечно? – сказала Адольф. – Наступного тижня я ходитиму краще й виросту, тож і небезпеки вже не буде».
Іншими словами, вони навчаються з розрахунком на сьогоднішній світ, а не вчорашній. Цей світ постійно змінюється, тож немовлятам щоразу доводиться змінювати спосіб розв’язання задач.
Том Вандербільт, автор книги «Початківці». Фото Getty Images
Цікаво, що нерідко вони неначе не дуже й навчаються на своїх численних помилках. Якось одне немовля, яке брало участь у дослідженнях Адольф, упало зі сходів у себе вдома, тож його довелося везти до лікарні. За кілька днів це немовля повернулося до лабораторії й одразу полетіло долілиць із крутих сходів. Чи не було б корисно навчитися здорового страху перед раптовими падіннями? «Нікому не потрібно, щоб дитина засвоїла думку «не роби цього, бо впадеш», – сказала Адольф, – адже діти постійно падають». Це потрібно для того, щоб, упавши, вони нічого не аналізували, а просто підводилися. «Чого дитина має навчитися з цих падінь? – запитала Адольф. – Вам не потрібно, аби дитина засвоїла, що має опустити руки».
Діти постійно стикаються з новою нормою. Міцно закарбовані правила про те, що спрацьовує, а що ні, мало їм допоможуть. «Немовлята, – сказала Адольф, – займаються здебільшого тим, чим раніше ніколи не займалися».
Немовлята, квінтесенція початківця, потребують такого навчання – змоги «навчитися вчитися», якому властива гнучкість, рушієм якого є пізнання, яке дає змогу пристосовуватися до незнайомих ситуацій, яке дозволяє припускатися купи помилок, причому нерідко без очевидної причини, оскільки це складова процесу. Вони падають і падають, аж поки їхній мозок і тіло поволі не знаходять спосіб більше не падати – у різноманітних ситуаціях.
Діти – це живе втілення кредо початківця: якщо не навчишся зазнавати невдач, зазнаєш невдачі в навчанні.
***
Ми – такі самі початківці, як немовлята, і ми можемо дечого навчитися на їхньому прикладі (зрештою, ми самі колись були немовлятами). Перш ніж вирушити до світу дорослих, які здобувають нові навички, поміркуймо ось про що.
- Усі мають приховані здібності, які можна розкрити. Приблизно за вісім тижнів новонароджені втрачають рефлекс автоматичної ходьби, з яким приходять у світ. Чи, може, це не зовсім так? Якщо занурити немовля у воду, воно знову почне крокувати. Ця здібність нікуди не поділася, просто немовля має вирішити нею користуватися чи хтось має його до цього заохотити.
- Для розвитку навичок потрібен час. Діти вправляються в ходінні, віддаючи йому приблизно третину дня упродовж добрих шести місяців (причому справді досконалого рівня ця навичка сягне лише через кілька років). Згадайте про це, коли нарікатимете на свою подачу в тенісі чи здібність до малювання хмар, якій присвячуєте аж одну годину на тиждень. Немовлячі кроки не знічев’я називаються саме так.
- Невдачі – обов’язковий складник навчальної діяльності. Зазвичай ми запам’ятовуємо знакові досягнення (наприклад, той день, коли немовля вперше пішло), але забуваємо безліч падінь, які їм передували. За кадром кожного сюжету про успіх ховається безліч невдалих дублів.
- Урізноманітнюйте практику. Одним із найважливіших відкриттів у царині досліджень навчальної діяльності за останні кілька десятиліть стала знахідка про користь так званої варіативної практики. Відпрацьовуючи кілька навичок замість довгого й монотонного тренування однієї, ми часто показуємо гірші результати під час практичних занять, а в довгостроковій перспективі – кращі. Оскільки нам доводиться докладати більших зусиль до запам’ятовування різних вправ і способів їх розв’язання, ми краще їх виконуємо. Немовлята – зумисне чи ні – керуються цим підходом, коли вчаться ходити. Вони не повторюють і не відпрацьовують ходіння довгими прямими стежками, а гуляють випадковими маршрутами, сповненими зупинок і стартів, різних візерунків і рухів, різноманітних поверхонь і середовищ. Їхні прогулянки ніколи не повторюються. І це добре. Дитину не потрібно навчати одного «правильного» способу ходіння, якого вона потім муситиме неухильно дотримуватися. Ключовим складником навчання є варіативність. Те, що на позір видається незграбністю чи відсутністю логіки, насправді може означати, що початківець досліджує діапазон доступних рішень, а це допомагає йому навчатися швидше.
- Прогрес може бути нелінійним. Навчання відбувається ривками. Етапи – це суто умовний орієнтир. Люди не завжди рівномірно розвиваються в одному напрямку. Немовлята можуть навчитися ходити, а потім на короткий час повернутися до повзання. Прогрес часто буває U-подібним: діти (і дорослі) можуть відкотитися назад, а потім знову просунутися вперед. Наприклад, діти, які починають вивчати граматичні правила, схильні до надлишкового застосовування нових (але все ще неповних) знань. Якщо раніше вони правильно казали «я дам», то тепер кажуть «я даду». Умовно кажучи, на рівні розвитку діти деякий час стрибають вище голови, але згодом вони все надолужать.
- «Перенесення» навичок трапляється нечасто. Не схоже на те, щоб немовлята застосовували багато вивченого на етапі повзання згодом, на етапі ходіння. Дивного в цьому мало. Засвоєння навичок, незалежно від віку, – це вузькоспецифічний процес. Можна було би припустити, що люди, яким вдалося втримати пряму поставу на хиткій платформі під час лабораторного тесту, мали б добре впоратися з тестом на підйом драбиною, адже обидві навички пов’язані з рівновагою. Однак за пів століття наукової роботи взаємозв’язків між навичками виявили дуже мало. Успішне виконання однієї навички не дає автоматичної фори у виконанні іншої навички.
- Потрібно повсякчас бути на межі можливостей. За спостереженням Адольф, малюки найкраще навчаються тоді, «коли наближаються до межі поточного рівня володіння тією чи тією навичкою». У зоні найближчого розвитку – між тим, що вони можуть зараз, і тим, чого прагнуть, – діти шукають будь-якої можливості отримати допомогу. Не забувайте: якщо вам легко,навряд чи ви навчаєтеся.
- Засвоєння навичок відкриває нові світи. Немовлята, які навчаються ходити, зненацька отримують доступ до більшої кількості місць і дій. Цей урок не завадить пронести крізь усе життя.
- Цілі – це добре,але будьте відкритими до можливостей. Можна припустити, що немовлят, які навчаються ходити, не мотивують ніякі конкретні цілі; натомість вони просто рухаються й випадково знаходять щось цікаве. За спостереженням фахівчині з психології розвитку Естер Телен (а вона випадково натрапила на свій кар’єрний шлях, коли «знудженою домогосподаркою» записалася на курси, сподіваючись розширити сферу своїх інтересів «за межі желейних кубиків і «Вулиці Сезам»), нам слід надихатися «немовлячою імпровізацією» й пам’ятати, що «в житті необхідно використовувати ті можливості, які трапляються нам на шляху».
Намагаючись чогось навчитися, не нехтуйте незначними цікавими відхиленнями від плану. Можливо, навчитися ходити – це не така важлива мета, як відкрити для себе ті прекрасні явища й місця, доступ до яких дає ходіння.
А тепер спробуймо чогось навчитися.
Ви знайшли помилку чи неточність?
Залиште відгук для редакції. Ми врахуємо ваші зауваження якнайшвидше.
